Справа «Богомол проти України» (Заява № 15528/11)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Богомол проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<...>),

Катержіна Шімачкова (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 15528/11), яку 03 березня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Андрій Володимирович Богомол, 1980 року народження, що наразі тримається під вартою у м. Новгород-Сіверському (далі - заявник), якого представляла у Суді пані О.А. Браславська - юрист, яка практикує у м. Зміїв,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла на останній етапах провадження виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, та

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 20 жовтня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується тверджень заявника за статтями 3 і 6 Конвенції про те, що його піддали катуванню працівники Управління по боротьбі з організованою злочинністю ГУМВС України у Харківській області (далі - УБОЗ); його відповідна скарга не була належним чином розслідувана; його зізнавальні показання стали підставою для визнання його винним за обвинуваченням у вчиненні вбивств, а кримінальне провадження щодо нього було надзвичайно тривалим.

2. З наявних матеріалів вбачається, що 15 липня 2003 року заявника, який на той момент тримався під вартою у Харківському слідчому ізоляторі (далі - СІЗО) за обвинуваченням у вчиненні крадіжок, доставили на допит до УБОЗу, де він надав дві написані від руки "явки з повинною"-1, зізнавшись, що він і А.Т. вчинили два вбивства. Невідомо, чи був у нього того дня доступ до захисника.

__________

-1 У статті 96 Кримінально-процесуального кодексу України (1960 року), чинного на момент подій, зазначалося, що термін "явка з повинною" стосувався особистого, добровільного повідомлення правоохоронним або судовим органам про злочин, вчинений чи підготовлюваний ним, до порушення щодо нього кримінальної справи за фактом вчи-нення ним такого злочину.

3. Згідно з висновком судово-медичного експерта В.Р. від 23 липня 2003 року він провів медичне обстеження заявника 16 липня 2003 року та встановив відсутність у нього тілесних ушкоджень. З матеріалів справи вбачається, що заявнику було надано копію цього висновку лише у травні 2007 року.

4. У період з 16 до 25 липня 2003 року заявник і А.Т. (який також надав подібні зізнавальні показання), яким надавалася допомога захисників, брали активну участь у розслідуванні, зазначали додаткові відомості у зв’язку зі своїми первинними показаннями та сперечалися один з одним щодо меж та характеру їхньої особистої участі у вчиненні двох вбивств.

5. Під час допиту 17 листопада 2003 року заявник відмовився від своїх зізнавальних показань, стверджуючи (без опису відповідних обставин), що він був підданий тиску. Під час інших допитів у період з 2004 по 2007 рік він наполягав, що на нього чинили тиск, але не наводив додаткових відомостей або надавав мало деталей і відмовлявся вказувати на причетність конкретних працівників міліції, заявивши, що побоювався помсти. Однак у 2007 році слідчий, який розслідував справу заявника, з власної ініціативи провів перевірку та 10 травня 2007 року вирішив, що підстав для порушення кримінальної справи не було. Зокрема, він зазначив, що заявник, який мав законного представника, відмовився надавати детальний опис подій і не подавав офіційних скарг; судово-медичний експерт не задокументував, а також у медичній картці у СІЗО не містилося записів про наявність тілесних ушкоджень; і працівники правоохоронних органів та поняті, які брали участь у слідчих діях у липні 2003 року, заперечували обвинувачення у жорстокому поводженні.

6. У невстановлену дату справу заявника та А.Т. передали до Апеляційного суду Харківської області, який діяв як суд першої інстанції, за обвинуваченням у вчиненні двох вбивств. Під час цього судового розгляду заявник стверджував, що його явки з повинною були неправдивими та отриманими в результаті катування. Зокрема, його кінцівки та статеві органи неодноразово викручували, душили його і застосовували до нього електричний струм. Заявник також стверджував, що експерт В.Р. не оглядав його і його висновок був неправдивим. А копія цього висновку була вручена заявнику лише у 2007 році. Суд дав вказівку прокуратурі Харківської області провести перевірку цих тверджень.

7. 07 квітня 2008 року прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, пославшись на нові показання працівників правоохоронних органів, а у решті постанови навела скопійований з постанови від 10 травня 2007 року текст.

8. У грудні 2009 року та січні 2010 року відповідно двоє колишніх працівників Харківського СІЗО, А.Ч. і Л.З., засвідчили у суді, що в липні 2003 року після повернення з УБОЗу у заявника були червоні очі і набряк в області паху. Вони пояснили, що на прохання заявника та його батька, які побоювалися помсти, жодних документів у зв’язку з цим складено не було. Батько заявника погодився з цим викладом подій.

9. 09 березня 2010 року суд визнав заявника та А.Т. винними у вчиненні обох вбивств та обрав їм покарання у виді довічного позбавлення волі. Суд відхилив твердження заявника про жорстоке поводження як необґрунтовані. Виклад подій його батька, А.Ч. і Л.З. були відхилені як недостовірні та не узгоджувалися з іншими матеріалами, у тому числі з викладом заявником різних детальних відомостей і попередніми показаннями самого А.Ч., наданими у суді. Зазначений вирок, залишений без змін Верховним Судом України в порядку касаційного оскарження, набрав законної сили 07 вересня 2010 року.

10. У 2014 році заявник та його батько подали офіційні заяви про вчинення злочину, стверджуючи, що у 2003 році заявника катували в УБОЗі. Кримінальне провадження було порушено 29 липня 2014 року, згодом воно декілька разів закривалося та відновлювалося у зв’язку з різними недоліками у проведенні відповідної перевірки, і станом на момент останнього надання сторонами оновленої інформації з цього питання (липень 2017 року) ще тривало.

11. 11 листопада 2019 року Дергачівський районний суд задовольнив клопотання заявника про перегляд за нововиявленими обставинами справи щодо нього за фактом вчинення вбивств. На момент отримання останньої кореспонденції від сторін (24 липня 2021 року) справа перебувала на повторному розгляді.

12. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що його було піддано катуванню працівниками УБОЗу, а його відповідна скарга не була належним чином розслідувана.

13. Уряд доводив, що твердження заявника про жорстоке поводження були необґрунтованими, але, попри цей факт і власну неоднозначну процесуальну поведінку заявника, органи державної влади ретельно розслідували ці твердження.

14. Розглядаючи факти цієї справи (зокрема, незрозумілі обставини, за яких заявник зізнався у вчиненні двох вбивств, див. пункт 2), Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

15. Відповідні загальні принципи наведені в рішенні у справі "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81-90 і 114-123, ЄСПЛ 2015).

16. З огляду на відсутність медичних чи інших об’єктивних доказів, що заявник міг зазнати жорстокого поводження у липні 2003 року, Суд вважає за неможливе встановити достовірність його відповідних тверджень. Проте Суд доходить висновку, що ці труднощі пов’язані з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування його скарги (див. рішення у справі "Баришева проти України" (Barysheva v. Ukraine), заява № 9505/12, пункт 55, від 14 березня 2017 року з подальшими посиланнями).

17. Суд зазначає, що явне початкове небажання заявника підтримувати скаргу на жорстоке поводження (див. пункт 5) могло перешкодити можливості оперативного збору доказів. Однак з огляду на обов’язок органів державної влади діяти за власною ініціативою у зв’язку з цим (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Чернега та інші проти України" (Chernega and Others v. Ukraine), заява № 74768/10, пункт 167, від 18 червня 2019 року), Суд вражений фактом, що повноцінне розслідування було розпочато лише в липні 2014 року, тоді як заявник вперше висунув твердження про жорстоке поводження у листопаді 2003 року, коли відмовився від своїх зізнавальних показань. Хоча в 2007 та 2008 роках під час двох перевірок було зроблено певні кроки з метою збору відповідних доказів, першій перевірці, окрім того, що вона була проведена зі значним запізненням, бракувало необхідної незалежності, оскільки її проводив той самий слідчий, який також відповідав за розслідування обвинувачень у вчиненні заявником вбивств. Друга перевірка, у свою чергу, по суті посилалася на докази, зібрані під час попередньої перевірки, і на твердження працівників правоохоронних органів, прийняті беззаперечно (див. пункти 5 і 7). Кримінальне провадження, яке зрештою було порушено у 2014 році, характеризувалося неодноразовим закриттям і відновленням справи з посиланням на недоліки, допущені на попередніх етапах. Хоча це провадження, як вбачається, все ще триває, з огляду на сплив часу з дати стверджуваного жорстокого поводження, малоймовірно, що ще одне розслідування зможе виправити попередні упущення у зборі необхідних доказів.

18. З огляду на обставини цієї справи та його попередню практику (див., inter alia, рішення у справах "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173-180, від 15 травня 2012 року, "Данілов проти України" (Danilov v. Ukraine), № 2585/06, пункт 70, від 13 березня 2014 року, та "Кирпиченко проти України" (Kirpichenko v. Ukraine), заява № 38833/03, пункти 85-88, від 02 квітня 2015 року), Суд вважає, що у цій справі розслідуванню тверджень заявника про жорстоке поводження бракувало необхідної ефективності.

19. Наведених висновків достатньо для встановлення Судом, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим.

20. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що кримінальне провадження щодо нього було надмірно тривалим. Уряд заперечив.

21. Суд зазначає, що відповідне кримінальне провадження було порушено у 2003 році та згідно з наданою сторонами інформацією наразі триває. Його загальна тривалість (без урахування періоду між ухваленням остаточного вироку та переглядом за нововиявленими обставинами) перевищила дев’ять років у двох інстанціях.

22. Суд також вважає, що ця скарга, яка охоплюється його усталеною практикою, не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

23. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що ця скарга свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у контексті його висновків в рішеннях у справах "Пелісьє та Сассі проти Франції" [ВП] (<...>) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-ІІ, "Фрідлендер проти Франції" [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII, та "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року.

24. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що національні суди несправедливо визнали його винним на підставі його зізнавальних показань, отриманих у результаті жорстокого поводження. Після того, як про справу було повідомлено Уряд, заявник також поскаржився, що проміжна ухвала від 25 січня 2021 року, постановлена Харківським апеляційним судом під час перегляду справи за нововиявленими обставинами, була несправедливою.

25. Суд розглянув зазначені скарги та вважає, що з огляду на всі наявні у нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, зокрема з огляду на той факт, що перегляд справи за нововиявленими обставинами, під час якого вирок заявника було скасовано, ще триває, ці скарги не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

26. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пункту 1, підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

27. Заявник не подав грошової вимоги у зв’язку зі справедливою сатисфакцією. Він зазначив, що метою його заяви було домогтися визнання порушення його основоположних прав за Конвенцією і відновити справедливість.

28. Отже, Суд не має підстав визначати будь-яке грошове відшкодування.

1. Оголошує прийнятними скарги на стверджуване жорстоке поводження та непроведення ефективного розслідування відповідних тверджень за статтею 3 Конвенції, а також на тривалість кримінального провадження щодо заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням національними органами влади ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке поводження працівників міліції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі скаргами на тривалість кримінального провадження щодо заявника.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 листопада 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.