Справа «Молчанов проти України» (Заява № 13911/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Молчанов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>) Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 13911/14), яку 05 лютого 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Едуардович Молчанов, 1992 року народження, який проживає у м. Чубинське (далі - заявник), якого у Суді представляв п. М.О. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 10 березня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявника за пунктами 1, 3 і 5 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою було свавільним і необґрунтованим, та у нього не було ефективного і забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з триманням його під вартою.

2. 12 червня 2013 року заявнику було пред’явлено обвинувачення в шахрайстві у зв’язку з обманом неповнолітнього і заволодінням його мобільним телефоном під неправдивим приводом.

3. 16 липня 2013 року заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання про виконання ним процесуальних обов’язків обвинуваченого.

4. 12 серпня 2013 року Солом’янський районний суд міста Києва (далі - суд першої інстанції) провів підготовче засідання у справі заявника. Суд першої інстанції заслухав доводи заявника та прокурора щодо того, чи слід було призначати справу заявника до судового розгляду. Згідно з твердженнями заявника ні він, ні прокурор не подавали клопотань про зміну обраного заявнику запобіжного заходу, суд першої інстанції не питав їхньої думки щодо такої можливості й не повідомляв, що розглядає зміну цього заходу.

5. Наприкінці підготовчого засідання суд першої інстанції ухвалив призначити справу заявника до судового розгляду та змінив обраний йому запобіжний захід з особистого зобов’язання на тримання під вартою. Ця ухвала оскарженню не підлягала. Суд першої інстанції зазначив, що, хоча злочин, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, не був особливо тяжким і не передбачав покарання у виді позбавлення волі, заявник не мав постійного місця реєстрації, і у суду були сумніви щодо його явки в подальші засідання. Суд першої інстанції дійшов висновку, що заявник міг вчинити інший злочин або перешкоджати кримінальному провадженню.

6. 30 вересня 2013 року суд першої інстанції визнав заявника винним у шахрайстві, обравши йому покарання у виді обмеження волі на строк один рік і шість місяців, і звільнив від відбування покарання з випробувальним строком три роки. У вироку було зазначено посилання на особисті дані заявника, у тому числі на постійне місце реєстрації у м. Києві. Заявника негайно звільнили з-під варти.

7. Заявник скаржився на те, що ухвала суду першої інстанції від 12 серпня 2013 року про поміщення його під варту та подальше тримання під вартою до 30 вересня 2013 року були свавільними і необґрунтованими. Він також стверджував, що ухвалу було постановлено за ініціативою суду першої інстанції, а не у відповідь на клопотання прокурора, і суд навів лише формальні підстави тримання заявника під вартою, не довівши наявність ризиків для виправдання свого рішення.

8. Уряд стверджував, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції була постановлена відповідно до частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України. Ухвала була законною і відповідала вимогам Конвенції.

9. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

10. Суд зауважує, що сторони не дійшли згоди стосовно того, чи можна вважати ухвалу про тримання заявника під вартою такою, яка була постановлена відповідно до частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України. У зв’язку з цим Суд зазначає, що в рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 31-37, від 15 грудня 2016 року, рішення національного суду про тримання заявника під вартою, ухвалене відповідно до частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України було визнано таким, що порушувало пункт 1 статті 5 Конвенції, оскільки не забезпечило заявнику належного захисту від свавілля.

11. Незалежно від законних підстав для постановлення ухвали суду першої інстанції від 12 серпня 2013 року, стаття 5 Конвенції вимагає від національних судів обґрунтовувати у своїх рішеннях, що тримання обвинуваченого під вартою є суворо необхідним (див. рішення у справі "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункт 28, від 14 жовтня 2010 року).

12. Ні зауваження Уряду, ні наявні матеріали не свідчать про те, що суд першої інстанції здійснив належну оцінку фактів щодо необхідності застосування такого суворого запобіжного заходу за цих обставин. Хоча він посилався на наявність ризику, що заявник може переховуватися, вчинити інший злочин або перешкоджати кримінальному провадженню, суд першої інстанції не навів жодного додаткового обґрунтування для свого рішення. Крім того, суперечливі висновки суду першої інстанції в його ухвалі від 12 серпня та вироку від 30 вересня 2013 року щодо того, чи мав заявник зареєстроване місце проживання, Суду роз’яснені не були (див. пункти 5 і 6).

13. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що суд першої інстанції не забезпечив заявнику належний захист від свавілля, що є невід’ємним елементом "законності" тримання під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, тримання заявника під вартою з 12 серпня до 30 вересня 2013 року було порушенням цього положення.

14. Беручи до уваги зазначені висновки, Суд вважає, що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо скарги заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції стосовно виправданості тримання його під вартою протягом цього періоду часу.

15. Заявник також висунув скаргу, яка охоплюється усталеною практикою Суду, а саме, що всупереч вимогам пункту 5 статті 5 Конвенції він не мав забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з триманням під вартою, яке суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції. Ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд доходить висновку, що ця скарга свідчить про порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у контексті висновків в рішенні у справі "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 55, від 05 березня 2015 року).

16. Заявник вимагав 80 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 5 532,80 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

17. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.

18. Суд присуджує заявнику 1 800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

19. З огляду на наявні в нього документи Суд вважає за належне присудити 850 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, які мають бути сплачені на банківський рахунок п. Тарахкала, як зазначав заявник.

20. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 3 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції у зв’язку з іншою скаргою, висунутою за усталеною практикою Суду.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 1 800 (одна тисяча вісімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 850 (вісімсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок п. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.