Справа «Шановський проти України» (Заява № 61431/15)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шановський проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 61431/15), яку 27 листопада 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Дмитро Ярославович Шановський (далі - заявник), 1980 року народження, що проживає у м. Івано-Франківську, якого представляв п. П. Поляк - юрист, який практикує у м. Чернівці,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скарги за пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 22 вересня 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, незаконного тривалого тримання та лікування заявника у психіатричній лікарні з кінця 2012 року, застосованого судами, незважаючи на подання заяв лікарнею про заміну примусових заходів медичного характеру. Він посилався на статтю 3, пункти 1 і 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції.

2. Заявника довгий час тримали в психіатричному закладі у примусовому порядку згідно з постановою національного суду від 2010 року в контексті кримінальної справи щодо нього за обвинуваченням у вбивстві, вчиненим ним у стані недієздатності. До 24 липня 2012 року заявник перебував у психіатричній лікарні із посиленим наглядом. 24 липня 2012 року згідно з постановою суду заявника перевели до Івано-Франківської обласної психоневрологічної клінічної лікарні № 1 (далі - лікарня), закладу зі звичайним наглядом.

3. 31 жовтня 2012 року, 08 травня та 05 грудня 2013 року, 14 травня та 07 жовтня 2014 року Івано-Франківський міський суд (далі - міський суд) відмовляв у задоволенні заяв лікарні про заміну примусових заходів медичного характеру заявника і проходження ним амбулаторного психіатричного лікування, встановлюючи, що він досі становив небезпеку для суспільства. Апеляційну скаргу заявника на постанову від 31 жовтня 2012 року було визнано поданою з порушенням строку, а постанову від 08 травня 2013 року він не оскаржував. Апеляційний суд Івано-Франківської області (далі - апеляційний суд) 28 січня, 11 червня та 11 листопада 2014 року відмовляв у задоволенні його скарг на постанови від 05 грудня 2013 року, 14 травня та 07 жовтня 2014 року відповідно. Він не оскаржував у касаційному порядку ухвали від 28 січня та 11 червня 2014 року. Остаточною ухвалою від 14 квітня 2015 року касаційний суд відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника на ухвалу апеляційного суду від 11 листопада 2014 року.

4. 30 березня 2015 року лікарня на підставі медичного огляду заявника, проведеного комісією лікарів-психіатрів 17 березня 2015 року, звернулася до міського суду із заявою про заміну заявнику примусових заходів медичного характеру на амбулаторну психіатричну допомогу, зазначивши, що протягом попередніх двох років його психічний стан покращився завдяки медикаментозній терапії, він став стабільним і неагресивним.

5. 09 липня 2015 року міський суд, заслухавши психіатра лікарні та заявника, відмовив у задоволенні заяви лікарні, встановивши, що у висновку комісії психіатрів від 17 березня 2015 року було відсутнє належне обґрунтування необхідності зміни застосовних примусових заходів. Зокрема, висновок 2015 року суперечив висновку, складеному тією ж комісією у 2013 році, в якому з огляду на поведінку заявника в лікарні було зазначено, що стан заявника залишався нестабільним та агресивним. Врахувавши також невеликий проміжок часу між висновками 2013 і 2015 років, пославшись на тяжкість пред’явленого заявнику обвинувачення та продемонстровану ним агресивну поведінку під час одного із судових засідань, міський суд дійшов висновку, що заявник усе ще становив небезпеку для суспільства та існував ризик недотримання заявником свого лікування у випадку зміни застосованого заходу, а також ризик можливого рецидиву вчинених діянь. У задоволенні клопотання заявника про допит двох інших лікарів лікарні як свідків-експертів було відмовлено судом як такого, що не мав суттєвого значення для справи.

6. 07 серпня 2015 року апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника на зазначену ухвалу. При цьому він значною мірою підтримав обґрунтування суду першої інстанції. Стосовно скарги заявника на те, що суд першої інстанції не мав спеціальної кваліфікації, необхідної для визнання його психічнохворим на підставі поведінки у залі суду, апеляційний суд зазначив, що суд не встановлював діагноз, а лише вказав на факт.

7. 05 листопада 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у задоволенні скарги захисника заявника про відкриття касаційного провадження та підтримав висновки судів нижчих інстанцій. Стосовно скарги заявника на те, що суди не призначили судово-психіатричну експертизу для отримання альтернативного висновку про стан психічного здоров’я заявника, касаційний суд зазначив, що повноваження призначати таку експертизу було правом, а не обов’язком судів. Аргументи, висунуті заявником щодо невідповідності висновків, складених у 2013 році, ситуації у 2015 році, з огляду на зміну такої ситуації у проміжний період, залишилися без відповіді.

8. 09 листопада 2017 року після декількох проваджень та подання різних скарг заявником Івано-Франківський суд задовольнив чергову заяву лікарні та змінив заявнику примусовий захід медичного характеру на амбулаторну психіатричну допомогу, надання якої згідно з твердженнями Уряду досі триває.

9. Заявник скаржився, що починаючи з кінця 2012 року його подальше тримання та лікування в психіатричній лікарні, застосоване судами, незважаючи на подання заяв лікарнею про зміну примусового заходу медичного характеру, були незаконними. Він посилався на статтю 3, пункти 1 і 4 статті 5 та статтю 13 Конвенції.

10. Беручи до уваги, що Суду належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справах "Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії" [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункт 145, від 19 грудня 2017 року, та "Єлена Коджокару проти Румунії" (Elena Cojocaru v. Romania), заява № 74114/12, пункт 74, від 22 березня 2016 року), він вважає, що зазначені скарги мають розглядатися виключно з точки зору пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції.

А. Прийнятність

11. Уряд стверджував про неприйнятність заяви, оскільки заявник не повідомив Суд, що у 2017 році йому зрештою змінили примусовий захід медичного характеру, а тому він зловжив своїм правом на подання індивідуальної заяви. Однак у своїй заяві заявник скаржився на порушення його права, гарантованого статтею 5 Конвенції, лише щодо періоду до 05 листопада 2015 року, надавши Суду відповідну інформацію та докази. Вбачається, що він не розширив межі своєї скарги у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду. Таким чином, неповідомлення ним Суду про зміну його ситуації після 2015 року не має стосунку до розгляду справи. Отже, Суд відхиляє цю частину заперечення Уряду про неприйнятність заяви.

12. З іншого боку, Суд підтримує попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно рішень судів від 31 жовтня 2012 року, 08 травня і 05 грудня 2013 року та 14 травня 2014 року, якими було відмовлено у задоволенні заяв лікарні про зміну примусового заходу медичного характеру на амбулаторну допомогу, оскільки заявник не оскаржив ці рішення ні до апеляційного, ні до касаційного судів (див. пункт 3).

13. Стосовно відмови суду у задоволенні заяви від 07 жовтня 2014 року Суд зауважує, що скарга заявника на цю постанову була зрештою залишена без змін в касаційному порядку 14 квітня 2015 року, тобто більш ніж за шість місяців до подання цієї заяви. Отже, ця частина скарги також має бути визнана неприйнятною на підставі пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.

14. Стосовно скарги заявника на те, що ухвала суду від 09 липня 2015 року про продовження застосування до нього примусового заходу медичного характеру була несправедливою і недостатньо обґрунтованою, Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

15. У цій справі сторонами не оскаржується, що перебування заявника у психіатричній лікарні становило позбавлення його свободи у розумінні підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав вважати інакше (див. рішення у справі "Станєв проти Болгарії" [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 121-132, ЄСПЛ 2012).

16. Суд також зауважує, що скарга заявника стосується не його госпіталізації до лікарні для примусового психіатричного лікування, а скоріше подальшого його тримання там.

17. Суд нагадує, що жодне позбавлення свободи особи, яка вважається психічнохворою, не може розглядатися як таке, що відповідає підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції, якщо воно було призначене без висновку медичного експерта. Жоден інший підхід не забезпечуватиме захисту від свавілля, який вимагається та є невід’ємною частиною статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Кадусік проти Швейцарії" (Kadusic v. Switzerland), заява № 43977/13, пункт 43, від 09 січня 2018 року, з подальшими посиланнями). До того ж об’єктивність медичного огляду передбачає, щоб такий огляд був проведений достатньо нещодавно (див. рішення у справі "M.Б. проти Польщі" (M.B. v. Poland), заява № 60157/15, пункт 58, від 14 жовтня 2021 року).

18. Згідно зі статтею 95 Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року у редакції, чинній на момент подій, рішення національних судів у справах про продовження застосування або зміну примусових заходів медичного характеру мали ґрунтуватися на письмовому висновку експерта щодо психічного стану особи, підготованого на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів закладу, в якому перебувала відповідна особа; комісія лікарів-психіатрів не рідше одного разу на шість місяців повинна була оглядати особу для підготовки до суду звернення із заявою про продовження чи припинення застосування примусових медичних заходів. Згідно зі статтею 75 Кримінально-процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, у випадку сумнівів щодо правильності наявного висновку експерта національні суди могли призначити нову експертизу, доручену іншим експертам. Подібні положення містилися у статті 19 Закону України "Про психіатричну допомогу" та статті 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування" (№ 7, від 03 червня 2005 року).

19. Суд зауважує, що заява лікарні від 30 березня 2015 року щодо продовження лікування заявника в межах надання йому амбулаторної психіатричної допомоги ґрунтувалася на висновку, підготованому комісією лікарів-психіатрів 17 березня 2015 року, згідно з яким стан психічного здоров’я заявника у результаті його лікування покращився такою мірою, що більше не виправдовував його перебування в лікарні (див. пункт 4). Залишивши без задоволення заяву як необґрунтовану, жоден з національних судів, які не мали досвіду у психіатрії, не обґрунтував свої рішення новим висновком щодо стану психічного здоров’я заявника, а посилався на висновок, підготований за два роки до цього (див. пункти 5 і 7). Суд не переконаний, що відповідний висновок сам собою міг вважатися нещодавнім та об’єктивним у розумінні практики Суду за підпунктом "е" пункту 1 статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Кадусік проти Швейцарії" (Kadusic v. Switzerland), пункт 55, та рішення у справі "Герц проти Німеччини" (Herz v. Germany), заява № 44672/98, пункт 50, від 12 червня 2003 року). Крім того, з висновку комісії від 17 березня 2015 року, підготованого лікарнею, випливає, що стан здоров’я заявника змінився з 2013 року. За цих обставин, а саме у випадку сумнівів щодо об’єктивності підготованого лікарнею висновку, національні суди мали б принаймні призначити судово-психіатричну експертизу для отримання альтернативного висновку про стан психічного здоров’я заявника (див., для порівняння, рішення у справі "Руїс Рівера проти Швейцарії" (Ruiz Rivera v. Switzerland), заява № 8300/06, пункт 64, від 18 лютого 2014 року). Суди мали таку можливість на підставі відповідного законодавства, і з матеріалів справи випливає, що заявник клопотав, аби суди скористалися нею (див. пункти 18 і 7). Відмовивши у задоволенні клопотань заявника щодо призначення альтернативної експертизи, національні суди не надали правдоподібного обґрунтування, чому в цьому не було необхідності.

20. У контексті наведених міркувань Суд вважає, що оцінка психічного стану заявника, здійснена національними судами під час відмови у задоволенні заяви лікарні від 30 березня 2015 року про зміну застосованого до заявника примусового заходу, не ґрунтувалася на нещодавньому та об’єктивному експертному висновку. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що тривале позбавлення заявника свободи згідно з ухвалою суду першої інстанції від 09 липня 2015 року, залишеною без змін судами вищих інстанцій, не відповідало вимогам підпункту "е" пункту 1 статті 5 Конвенції.

21. Таким чином, було порушено підпункт "е" пункту 1 статті 5 Конвенції.

22. Заявник також скаржився на те, що національні суди належним чином не розглянули його аргументи та не навели належного обґрунтування їхніх рішень, коли відмовили у задоволенні заяви лікарні про зміну застосованого до заявника примусового заходу.

23. З огляду на наведений висновок за пунктом 1 статті 5 Конвенції Суд вважає, що немає необхідності розглядати подальшу скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

24. Заявник вимагав 7 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

25. Уряд заперечив проти вимог заявника.

26. З огляду на обставини цієї справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд задовольняє вимогу заявника про відшкодування моральної шкоди у повному обсязі та присуджує йому 7 000 євро за цим пунктом, а також додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

27. Беручи до уваги наявні в нього документи та практику, Суд відхиляє вимогу про компенсацію судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні як необґрунтовану. У зв’язку з цим він зазначає, що заявник не надав детальний акт виконаних робіт, який би дозволив Суду визначити, чи був "розмір витрат обґрунтованим". Крім того, поданий заявником договір про надання правової допомоги, як вбачається, не охоплював провадження у Суді.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 7 000 (сім тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 жовтня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .