Справа «Леонідов проти України» (Заява № 2064/12)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Леонідов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 2064/12), яку 30 грудня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Іван Георгійович Леонідов (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 03 лютого 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на відмову йому в доступі до касаційного суду у зв’язку з його позовними вимогами щодо права на пенсію.

2. Заявник народився у 1951 році та проживає в м. Маріуполі. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. Є.Л. Бойченко - юрист, який практикує у м. Страсбурзі.

3. З 04 березня 1970 року по 15 вересня 1997 року заявник обіймав різні посади у Маріупольському індустріальному технікумі. Після виходу на пенсію він звернувся до управління Пенсійного фонду України з клопотанням про призначення йому пенсії згідно з положеннями законодавства, застосовними до працівників освіти (далі - спеціальна пенсія). Управління Пенсійного фонду України відмовилося призначати йому таку пенсію. Воно стверджувало, що право на спеціальну пенсію мали лише особи, які протягом двадцяти п’яти або більше років працювали як "працівники освіти", і хоча заявник працював у технікумі більше двадцяти п’яти років, деякі із посад, які він обіймав, не підпадали під категорію "працівник освіти". Заявник звернувся до національних судів з адміністративним позовом, вимагаючи призначення спеціальної пенсії.

4. 07 листопада 2007 року Жовтневий районний суд міста Маріуполя задовольнив позов заявника.

5. 21 березня 2008 року Донецький апеляційний адміністративний суд залишив вказане рішення без змін.

6. 16 червня 2009 року за касаційною скаргою управління Пенсійного фонду України Вищий адміністративний суд України скасував зазначені рішення та направив справу заявника на новий розгляд до суду першої інстанції.

7. 31 серпня 2009 року Жовтневий районний суд міста Маріуполя задовольнив позов заявника.

8. 18 лютого 2010 року було внесено зміни до законодавства, які передбачали, що справи, пов’язані з пенсійним забезпеченням, мали розглядатися цивільними судами, а касаційні скарги щодо таких питань - Верховним Судом України, як судом касаційної інстанції. У тексті закону зазначено, що він набрав чинності з дня його офіційного оприлюднення. Згідно з інформацією офіційної бази законодавчих актів Верховної Ради України (www.rada.gov.ua) закон набрав чинності 10 березня 2010 року.

9. 04 березня 2010 року за апеляційною скаргою управління Пенсійного фонду України Донецький апеляційний адміністративний суд скасував рішення від 31 серпня 2009 року та залишив без задоволення позовні вимоги заявника. У резолютивній частині постанови суд зазначив, що касаційна скарга могла бути подана до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця з моменту проголошення постанови.

10. 04 квітня 2010 року заявник звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою.

11. 16 квітня 2010 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою заявника. Він зазначив, що заявник подав скаргу після набрання чинності законом від 18 лютого 2010 року, і у зв’язку з цим його касаційна скарга підлягала розгляду Верховним Судом України.

12. У вересні 2010 року заявник звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою.

13. У грудні 2010 року був прийнятий новий закон, в якому визначалося, що справи, пов’язані з пенсійним забезпеченням, були підвідомчі адміністративним судам, а касаційні скарги щодо таких питань мав розглядати Вищий адміністративний суд України, як суд касаційної інстанції.

14. 21 січня 2011 року Верховний Суд України направив касаційну скаргу заявника до Вищого адміністративного суду України, пославшись на законодавчі положення від грудня 2010 року.

15. 19 вересня 2011 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявника, обґрунтовуючи це тим, що 16 квітня 2010 року він уже відмовив у відкритті касаційного провадження. Ухвала від 19 вересня 2011 року була остаточною та оскарженню не підлягала.

16. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції, що національні суди не розглянули його скаргу по суті, таким чином, позбавивши його права на доступ до суду.

17. Відповідні частини вказаних положень Конвенції передбачають:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

А. Прийнятність

18. Уряд стверджував, що на відміну від рішення у справі "Церква села Сосулівка проти України" (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, від 28 лютого 2008 року, в якому Суд встановив порушення права заявника на доступ до суду, у цій справі вимоги заявника були розглянуті по суті судами першої та апеляційної інстанцій. Їх також розглянув Вищий адміністративний суд України, який постановив ухвалу 16 червня 2009 року. Заявник помилково подав касаційну скаргу на постанову від 04 березня 2010 року до Вищого адміністративного суду України замість Верховного Суду України і, як наслідок, суди касаційної інстанції не змогли розглянути його скаргу на цю постанову.

19. Заявник заперечив.

20. Суд зазначає, що зауваження сторін тісно пов’язані із суттю цієї скарги. Тому він долучає їх до розгляду по суті. Суд вважає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

21. Заявник підтримав свої скарги.

22. Уряд не подав зауважень щодо суті цієї частини заяви.

23. Суд повторює, що стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії статті 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру (див. рішення у справі "Зубач проти Хорватії" [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункт 80, від 05 квітня 2018 року, та наведену у ньому практику).

24. Суд зазначає, що 04 березня 2010 року Донецький апеляційний адміністративний суд вказав заявнику, що він міг подати касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України. Це твердження ґрунтувалося на чинному на той момент законодавстві. 10 березня 2010 року набрав чинності новий закон, який передбачав, що справа заявника підлягала розгляду Верховним Судом України як судом касаційної інстанції. З цього випливає, що касаційна скарга заявника від 04 квітня 2010 року мала бути подана до Верховного Суду України, а не до Вищого адміністративного суду України. Згодом заявник повторно подав свою касаційну скаргу до Верховного Суду України згідно із законом від 18 лютого 2010 року (див. пункт 12). Незабаром після цього був прийнятий новий закон, який передбачав, що касаційну скаргу заявника мав розглядати Вищий адміністративний суд України. Тому Верховний Суд України направив касаційну скаргу заявника на розгляд до Вищого адміністративного суду України (див. пункт 14).

25. Суд зазначає, що коли Вищий адміністративний суд України вдруге (див. пункт 15) розглядав касаційну скаргу заявника на постанову від 04 березня 2010 року, чинне на той момент законодавство передбачало, що цей суд був компетентним розглядати касаційні скарги, подані у справах, пов’язаних з пенсійним забезпеченням. Проте Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявника, пославшись на своє попереднє рішення (див. пункт 11), яке ґрунтувалося на зовсім іншому законодавстві, яке втратило чинність. Таким чином, Суд вважає, що ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2011 року не була належним чином обґрунтована і було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (право на доступ до суду). Крім того, Суд вважає, що немає необхідності розглядати цю ж скаргу за статтею 13 Конвенції.

26. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на втручання в його майнові права у зв’язку з відмовою національних судів розглянути його позов по суті.

27. Відповідні частини вказаного положення Конвенції передбачають:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

28. Уряд стверджував, що ця скарга була несумісною за критерієм ratione materiae з положеннями Конвенції, оскільки згідно з чинним законодавством заявник не мав права на пенсію, яку він вимагав, а суди касаційної інстанції не мали повноважень повторно розглядати факти, встановлені судами нижчих інстанцій. Таким чином, вони не могли скасувати їхні висновки, що заявник не мав права на пенсію, яку вимагав.

29. Заявник заперечив.

30. Суд зазначає, що скарга за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції безпосередньо пов’язана зі скаргою, розглянутою за пунктом 1 статті 6 Конвенції. З огляду на його висновки за цією статтею Суд вважає, що він не може припускати, якою була б ситуація, якби заявник мав ефективний доступ до суду. Отже, Суд не вважає за необхідне вирішувати питання, чи володів заявник майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також питання щодо прийнятності та суті скарги, яка ґрунтується на цій статті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Глод проти Румунії" (Glod v. Romania), заява № 41134/98, пункт 46, від 16 вересня 2003 року).

31. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

32. Заявник вимагав 12 768 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди (розмір спеціальної пенсії, на яку згідно з його твердженнями заявник мав право) та 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

33. Уряд заперечив проти цих вимог.

34. З огляду на його висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції Суд вважає, що вимога заявника про відшкодування матеріальної шкоди має бути відхилена. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

35. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду .