Справа «Пономаренко проти України» (Заява № 17030/20)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пономаренко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Арнфінн Бордсен (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 17030/20), яку 20 березня 2020 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Надія Леонідівна Пономаренко, 1982 року народження, яка проживає у м. Шверін, Німеччина (далі - заявниця), її представляла пані В. Петрук - юрист, яка практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І Ліщина з Міністерства юстиції, про заяву,

рішення про надання заяві статусу пріоритетної ( правило 41 Регламенту Суду),

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 07 квітня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заява стосується стверджуваного тривалого розгляду справи у національних судах за позовом заявниці від лютого 2017 року, в якому вона, головним чином, просила визначити місце проживання трьох її дітей (2004, 2006 та 2011 років народження) з нею в Німеччині, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Заявниця посилається на статті 6, 8 і 13 Конвенції.

2. Зокрема, у період з лютого 2017 року по грудень 2019 року позов заявниці про визначення місця проживання дітей, стягнення аліментів з її колишнього чоловіка (батька дітей) та тимчасовий дозвіл на виїзд дітей за кордон без згоди батька перебував на розгляді у Васильківському міськрайонному суді Київської області (далі - суд першої інстанції). Протягом цього періоду засідання відкладалися та/або переносилися одинадцять разів, часто у зв’язку з неявкою відповідача та/або третіх осіб, а також у зв’язку з тим, що справу двічі передавали іншим суддям після закінчення строку повноважень двох суддів, у провадженні яких попередньо перебувала справа.

3. 11 грудня 2019 року суд першої інстанції задовольнив позов заявниці лише у частині щодо стягнення аліментів. Решту позовних вимог було залишено без задоволення, головним чином, через те, що двоє дітей на законних підставах проживали зі своїм батьком в Україні і не було причин для зміни їхнього місця проживання, а щодо третьої дитини сторони домовилися, що вона проживатиме із заявницею у Німеччині.

4. 19 серпня 2020 року Київський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу протилежної сторони, скасував рішення суду першої інстанції та залишив позов заявниці без задоволення у повному обсязі. Касаційну скаргу подано не було.

5. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що провадження було невиправдано тривалим і, поки справа розглядалася, вона не могла "проживати та вільно спілкуватися" зі своїми дітьми. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вона скаржилася на відсутність ефективного засобу юридичного захисту в Україні у зв’язку з цим.

6. Головним чином, Уряд стверджував про обґрунтованість тривалості провадження на національному рівні і відсутність порушення статті 6 або статті 8 Конвенції у зв’язку з цим. Згідно з його твердженнями провадження було певною мірою складним, і національні суди регулярно призначали засідання. Крім того, Уряд доводив, що стаття 13 Конвенції не застосовувалася в цій справі.

7. Суд, до компетенції якого належить здійснення юридичної кваліфікації фактичних обставин справи, вважає, що ці скарги заявниці мають розглядатися виключно за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції.

8. Суд визнає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

9. Відповідні загальні принципи щодо зобов’язань держави за пунктом 1 статті 6 і статтею 13 Конвенції забезпечити, щоб справи, які стосуються стосунків особи з її дитиною, розглядалися з особливою чи винятковою ретельністю, а також щоб був доступний ефективний засіб юридичного захисту у випадку ймовірного порушення вимоги "розумного строку", наведено в декількох рішеннях у справах (див., серед інших джерел, рішення у справах "Лаїно проти Італії" [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96, пункт 18, ЄСПЛ 1999-I, "Кудла проти Польщі" [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 156, ЄСПЛ 2000-XI, та "Міловановіч проти Сербії" (Milovanovic v. Serbia), заява № 56065/10, пункт 88, від 08 жовтня 2019 року).

10. Суд зазначає, що провадження на національному рівні стосувалося, inter alia, клопотання заявниці про надання їй опіки над дітьми, яким на момент подання позову було тринадцять, одинадцять і вісім років відповідно, і тому за своїм характером провадження явно потребувало особливої ретельності.

11. Розгляд справи тривав близько трьох з половиною років у судах двох інстанцій. Більшу частину цього часу справа перебувала на розгляді у суді першої інстанції. Цьому суду знадобилося майже три роки, щоб ухвалити рішення, і цей період слід вважати надто тривалим, враховуючи важливість предмета спору для заявниці.

12. Крім того, заявниця не вчиняла дій, які могли б суттєво вплинути на затримку в розгляді справи. Також ніщо не свідчить про конкретні складнощі матеріально-правового чи процесуального характеру, які могли б пояснити тривалість провадження. Вбачається, що воно тривало так довго, головним чином, через те, що засідання неодноразово відкладалися та/або переносилися, а суди не докладали зусиль, аби усі сторони провадження дотримувалися дуже чіткого графіку для уникнення непотрібних затримок. Загалом справа не розглядалася з особливою ретельністю, якої вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції. Отже, було порушено це положення.

13. Суд неодноразово встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах, в яких порушувалися питання, аналогічні порушеним у цій справі, зазначаючи про відсутність наразі в українському законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на тривалість провадження (див., наприклад, рішення у справах "Єфіменко проти України" (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00, пункти 48-50 та 64, від 18 липня 2006 року, "Ващенко проти України" (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, пункт 59, від 26 червня 2008 року, та "Забара проти України" [Комітет] Zabara v. Ukraine [Committee], заява № 26007/17, пункти 23 і 24, від 07 листопада 2019 року). Ніщо не свідчить, що такий засіб юридичного захисту був доступний заявниці у цій справі. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.

14. Заявниця вимагала 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

15. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою та/або надмірною.

16. Суд присуджує заявниці 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

17. Суд також вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.