Справа «Пастрама проти України» (Заява № 54476/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пастрама проти України"

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<…>), Голова,

Лятіф Гусейнов (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву, яку 24 липня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України,пані Ріта Олексіївна Пастрама (далі - заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

рішення дозволити Європейському центру з прав ромів взяти участь у письмовому провадженні, а також коментарі третьої сторони, подані цією організацією,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 11 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарг заявниці на порушення статей 3 та 8 Конвенції у зв’язку зі знищенням табору ромів, де вона раніше проживала, та стверджуваним непроведенням органами державної влади ефективного розслідування цього питання. Справа також стосується її скарги за статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції на те, що напад на табір і недоліки, допущені під час проведення розслідування, були умотивовані антиромськими настроями.

2. Заявниця народилася у 1979 році. Вона померла 02 липня 2018 року. Опікуни її двох малолітніх дочок, Єлизавети Олександрівни Пастрами та Катерини Олександрівни Пастрами, 2009 та 2011 року народження відповідно, та її малолітнього сина Олександра Олександровича Пастрами, 2013 року народження, висловили бажання підтримати цю заяву від їхнього імені. Заявницю та її найближчого родича представляла пані О. Сапожнікова - юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. З незазначеної дати по 30 травня 2012 року заявниця проживала у зведеному без дозволу наметовому таборі, заселеному ромами та розташованому у м. Києві поблизу залізничних колій, що належали до території обслуговування Південно-Західної залізниці, яка була частиною Державної адміністрації залізничного транспорту України.

6. 15 травня 2012 року громадянин поскаржився на табір до міської державної адміністрації.

7. Згідно з твердженнями заявниці приблизно опівдні 30 травня 2012 року група працівників міліції у цивільному одязі прибула до табору. Вони вивели мешканців з табору та підпалили намети разом з їхніми особистими речами, які залишилися всередині. Працівники міліції декілька разів стріляли у повітря та застрелили собаку. Вони змусили мешканців-чоловіків роздягтися до пояса і сфотографували їх. Мешканці впізнали одного працівника, який був дільничним інспектором міліції і відповідав за територію, де вони проживали. Згідно з твердженнями мешканців працівники міліції сказали їм, що у них був наказ очистити територію табору у зв’язку з підготовкою до чемпіонату Європи з футболу 2012 року, який того року проходив у Польщі та Україні. Свідками подій були діти.

8. 01 червня 2012 року заявниця та ще двоє колишніх мешканців табору зв’язалися з Українською Гельсінською спілкою з прав людини (далі - Гельсінкська спілка) для допомоги у поданні до органів державної влади їхньої скарги на знищення табору.

9. 05 та 06 липня 2012 року організація "Конгрес Ромен України" та Гельсінська спілка відповідно звернулися до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві та прокурора міста Києва із заявами про порушення у зв’язку з подією кримінальної справи.

10. 13 червня 2012 року Представництво Міжнародної організації з міграції (далі - МОМ) в Україні надіслало лист Міністерству внутрішніх справ України, Генеральній прокуратурі Україні та іншим органам державної влади, в якому висловило занепокоєння у зв’язку з подією.

11. У незазначену дату Європейський центр з прав ромів (далі - ЄЦПР) також висловив органам державної влади занепокоєння у зв’язку з подією.

12. У межах дослідчої перевірки, розпочатої у відповідь на цю інформацію, 11 липня 2012 року було допитано заявницю. Її захисник, пані Сапожнікова, була присутня під час допиту.

13. Під час допиту заявниця зазначила, що мешкала в наметі у м. Києві, недалеко від місця, де раніше був розташований табір. Вона зазначила, що раніше жила в попередньому таборі, але 30 травня 2012 року десять осіб, в яких вона впізнала працівників Дарницького районного управління міліції, прибули до табору в цивільному одязі. Вони пояснили, що там було заборонено жити і у них був наказ очистити місто напередодні чемпіонату "Євро-2012". Потім за допомогою запальничок вони підпалили намети.

Заявниця почула декілька пострілів, а після двох із них почула собаче скавчання. Пожежники приїхали гасити пожежу. Працівників, які спалили табір, супроводжував дільничний інспектор міліції, якого заявниця впізнала. 03 червня заявниця поїхала з м. Києва і повернулася "приблизно за тиждень" до допиту.

14. Ще одна колишня мешканка табору, пані С.Г., також надала пояснення працівникам міліції в межах тієї самої дослідчої перевірки у липні 2012 року. Вона зазначила, що більшість осіб, які знищили табір, були одягнені в міліцейську форму, але вона їх не знала. Один з них застрелив собаку її сина. Інші мешканці сказали їй, що одним із тих, хто був у формі, був дільничний інспектор міліції, який раніше відвідував табір і брав гроші у жителів.

15. 23 липня 2012 року Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві повідомило Гельсінську спілку, що було проведено перевірку щодо подій і її результати були направлені до прокуратури Дніпровського району міста Києва (далі - прокуратура Дніпровського району), яка мала вирішити чи порушувати кримінальну справу чи відмовити у цьому.

16. 28 серпня 2012 року заявницю допитав працівник управління внутрішньої безпеки в місті Києві ДВБ МВС України. Її захисник не була присутня. Заявниця зазначила, що раніше не знала осіб, які підпалили табір, а також не знала, чи мали вони зв’язок з міліцією. Їй показали фотографію Г. і вона зазначила, що впізнала у ньому того чоловіка, який відвідував табір, представлявся дільничним інспектором міліції, вимагав гроші у мешканців і брав участь у підпалі наметів.

17. 06 вересня 2012 року прокуратура Дніпровського району вирішила не порушувати кримінальну справу щодо дільничних інспекторів міліції у зв’язку з відсутністю складу злочину в їхніх діях. Постанова була обґрунтована так:

(i) отримавши листи від МОМ та ЄЦПР щодо події, прокуратура Дніпровського району передала ці матеріали до управління внутрішньої безпеки в місті Києві ДВБ МВС України, яке закінчило свою службову перевірку 03 вересня 2012 року;

(ii) посилаючись на результати службової перевірки, прокуратура Дніпровського району встановила, що 15 та 23 травня 2012 року двоє громадян поскаржились до Дніпровського районного управління ГУМВС України (далі - районне управління міліції), що група осіб встановила незаконний табір біля залізничних колій і порушувала громадський порядок. У відповідь на це 26 травня 2012 року дільничний інспектор міліції С. розглянув скаргу та виявив табір з тринадцятьма ромами. С. сфотографував жителів і записав їхні особисті дані. Однак, виявивши, що територія, на якій знаходився табір, не належала до території обслуговування районного управління міліції, а скоріше до території обслуговування "Укрзалізниці", 31 травня 2012 року працівник міліції С. направив скарги мешканців до відділу на станції "Дарниця". 02 червня 2012 року, після того, як декілька інтернет-сайтів повідомили про спалення табору, працівник міліції С. і майор міліції Д. відвідали це місце, де виявили чотирьох ромів, які палили сміття. Останні повідомили працівників міліції, що мали намір приєднатися до інших ромів, які поїхали до м. Мукачеве в Закарпатській області;

(iii) прокуратура Дніпровського району також зазначила, що у 2012 році жодної скарги на працівників міліції від ромів зареєстровано не було, і до місцевого управління цивільного захисту населення ГТУ МНС України жодних викликів щодо пожежі біля залізничних колій у відповідний період не надходило. У відповідь на листи Гельсінської спілки та організації "Конгрес Ромен України" інспектор штабу ГУМВС України в місті Києві допитав заявницю та двох інших колишніх мешканців табору, а також дільничного інспектора міліції С. та майора міліції Д. Працівники міліції заперечили свою причетність до нападу на табір;

(iv) прокуратура Дніпровського району дійшла висновку про відсутність ознак причетності до подій працівників міліції. Водночас зазначалось, що результати перевірки, проведеної управлінням внутрішньої безпеки, вказували, що до подій міг бути причетний працівник відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті Г. Працівники підрозділу носили форму та табельну вогнепальну зброю, подібні до тих, що мали працівники міліції (див. пункти 43 та 44 щодо статусу відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті). Під час допиту Г. підтвердив, що відвідував табір і погрожував спалити його. Однак він наполягав, що насправді не палив його. Заявниця та ще двоє колишніх мешканців табору, Т.Д. та І.К., впізнали Г. на фотографії як особу, яка до участі в нападі за неперешкоджання їхньому проживанню у таборі вимагала у них хабарі.

18. 07 вересня 2012 року прокуратура Дніпровського району повідомила начальника управління МВС України на Південно-Західній залізниці про свої висновки, у тому числі щодо можливої участі Г. в подіях, і попросила його "прийняти рішення відповідно до законодавства" та повідомити МОМ і ЄЦПР про прийняте рішення. У матеріалах справи відсутня інформація щодо подальших заходів, вжитих з огляду на цей лист.

19. Заявниця надала докази, що її захисник, пані Сапожнікова, намагалася отримати копію постанови від 06 вересня 2012 року після 22 жовтня 2012 року, але їй було відмовлено, оскільки матеріали справи були у різних прокуратурах.

20. 13 березня 2013 року пані Сапожнікова ознайомилася з відповідними матеріалами справи та отримала копію постанови від 06 вересня 2012 року про відмову у порушенні кримінальної справи. Під час подальшого провадження вона вважала цю дату датою, з якої мав обраховуватися семиденний строк для оскарження цієї постанови (див. пункт 41).

21. 20 березня 2013 року заявниця оскаржила постанову від 06 вересня 2012 року. Зокрема вона стверджувала, що прокуратура Дніпровського району не перевірила її твердження про причетність дільничного інспектора міліції до нападу та про наявність численних нападників. Вона стверджувала, що скарга подавалася у межах встановленого строку, оскільки лише 13 березня 2013 року вона (та її захисник) отримали копію постанови прокуратури Дніпровського району від 06 вересня 2012 року.

22. 01 квітня 2013 року Дніпровський районний суд міста Києва (далі - районний суд) відмовив у розгляді скарги заявниці як поданої з порушенням строку, постановивши, що вона не довела свого твердження про отримання копії постанови прокуратури Дніпровського району лише 13 березня 2013 року.

23. 04 червня 2013 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) залишив без змін постанову від 01 квітня 2013 року.

24. 23 січня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін постанову від 01 квітня та ухвалу від 04 червня 2013 року, встановивши, що заявниця пропустила строк на оскарження без поважних причин, так як прокуратура Дніпровського району не була зобов’язана повідомляти її про постанову від 06 вересня 2012 року, оскільки ця постанова була винесена у відповідь на скаргу третьої сторони, а не її.

25. Тим часом 19 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який виключив стадію дослідчої перевірки. Відповідно до нового Кодексу повноцінне розслідування розпочиналося одразу після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (див. також пункти 40-42).

26. 25 червня 2013 року прокуратура Дніпровського району за заявою заявниці внесла відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про розслідування твердження, що у зв’язку із знищенням табору працівники відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті перевищили свої службові повноваження.

27. Під час розслідування 02 вересня 2013 року прокуратура Дніпровського району допитала Г., який зазначив, що працював у підрозділі відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті та носив табельну вогнепальну зброю під час виконання своїх обов’язків. Він справді попередив мешканців незаконного табору, що, якщо вони не підуть, він і працівники міліції "будуть змушені спалити [його]". Він також визнав, що виписав мешканцям штраф за перетин залізничних колій у забороненому місці, але хабарів у них не брав. Однак він спростував твердження, що підпалив намети. Він отримав наказ зробити це від начальника відомчої воєнізованої охорони М.І.Ш., але не виконав його, оскільки знав, що це було б незаконно. Г. вважав, що мешканці табору зводять на нього наклеп, бо він їх оштрафував.

28. У межах цього розслідування прокуратура Дніпровського району доручила слідчим районного управління міліції допитати заявницю та інших колишніх мешканців табору. У відповідь слідчий міліції направив рапорт начальнику районного управління міліції, що нікого з осіб, яких потрібно було допитати, знайти не вдалося. Згідно з твердженнями заявниці, незважаючи на наявність необхідної контактної інформації у матеріалах справи, для організації допиту працівники міліції жодного разу не намагалися зв’язатися з нею через її захисника.

29. 02 вересня 2013 року прокуратура Дніпровського району винесла постанову про закриття кримінального провадження. Вона посилалася на результати допиту Г. (див. пункт 27). Прокуратура також посилалася на те, що слідчий прокуратури Дніпровського району доручив працівникам міліції знайти заявницю та двох інших колишніх мешканців табору, Т.Д. та І.К., щоб допитати їх про подію, але знайти їх не вдалося, оскільки вони переїхали і не мали зареєстрованого місця проживання (див. пункт 28). З цієї причини допитати їх було неможливо. Прокуратура Дніпровського району дійшла висновку, що в діях працівників відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті не було corpus delicti.

30. 19 грудня 2013 року у відповідь на запит заявниці прокуратура Дніпровського району повідомила її про свою постанову від 02 вересня 2013 року. Вона оскаржила її до районного суду.

31. 24 січня 2014 року районний суд відмовив у задоволенні скарги заявниці.

32. 13 березня 2014 року за апеляційною скаргою заявниці апеляційний суд скасував ухвалу від 24 січня 2014 року та постанову від 02 вересня 2013 року. Він встановив, що прокуратура Дніпровського району обмежила своє розслідування допитом Г. і не вжила достатніх заходів для допиту заявниці, Т.Д. та І.К., хоча у матеріалах справи була інформація, яка вказувала на те, де їх можна було знайти. Суд дійшов висновку, що прокуратура Дніпровського району не вжила жодних активних дій для з’ясування обставин справи.

33. 29 квітня 2014 року Дніпровське районне управління міліції закрило кримінальне провадження з причин відсутності складу злочину у зв’язку з цією подією.

34. 02 грудня 2016 року прокуратура Дніпровського району (тим часом перейменована в Київську місцеву прокуратуру № 4) повідомила захисника заявниці про відновлення розслідування.

35. 29 квітня 2017 року слідчий Дніпровського районного управління міліції виніс постанову про закриття кримінального провадження у зв’язку з відсутністю складу злочину:

(i) слідчий зазначив, що заявниця та ще двоє колишніх мешканців знищеного табору впізнали Г. на фотографії як особу, яка вимагала у них хабарі і брала участь у підпалі їхніх наметів 30 травня 2012 року;

(ii) однак слідчий зазначив, що Г. не визнав свою вину. У зв’язку з цим слідчий посилався на статтю 62 Конституції України, яка передбачала, що обвинувачення не могло ґрунтуватися на припущеннях і будь-які сумніви щодо доведеності вини особи мали тлумачитися на її користь (див. пункт 39).

36. Заявниця не була одразу поінформована про цю постанову. Заявниці надіслали її копію 23 квітня 2018 року.

37. 08 червня 2018 року за скаргою заявниці районний суд скасував постанову від 29 квітня 2017 року на тій підставі, що вона була передчасною та ґрунтувалася на неповній та необ’єктивній оцінці доказів. Зокрема, не було зрозуміло, чому слідчий довіряв показанням Г. та ігнорував показання мешканців табору.

38. Згідно з останньою наявною інформацією від сторін вбачається, що наразі розслідування ще триває.

39. Стаття 62 Конституції України гарантує презумпцію невинуватості. У частині четвертій статті 62 зазначено, що усі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитися на її користь.

40. На момент подій Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року (далі - Кодекс 1960 року) передбачав процедуру, відому як "дослідчі перевірки". У результаті проведення цієї процедури виносилася постанова про відмову у порушенні кримінальної справи або про порушення такої справи. У випадку винесення останньої постанови проводилося повноцінне кримінальне розслідування. Положення щодо процедури дослідчих перевірок і засоби юридичного захисту, доступні стверджуваним потерпілим у цьому контексті, наведені в рішенні у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року.

41. Відповідно до статті 236-1 Кодексу 1960 року скарга на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи могла бути подана до відповідного суду особою, інтересів якої стосувалася постанова, протягом семи днів після повідомлення.

42. Кодекс 1960 року втратив чинність 19 листопада 2012 року. Новий Кодекс виключив стадію дослідчої перевірки. Відповідно до нового Кодексу повноцінне розслідування розпочиналося одразу після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

43. На момент подій стаття 12 Закону України "Про залізничний транспорт" передбачала, що відомча воєнізована охорона "Укрзалізниці" відповідала за охорону залізничних вантажів і споруд, а працівники відомчої воєнізованої охорони мали права та обов’язки, передбачені Положенням про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті та іншим законодавством.

44. 11 січня 1994 року Кабінет Міністрів України затвердив Положення про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті. На момент подій пункт 6 Положення уповноважував працівників відомчої воєнізованої охорони на залізничному транспорті накладати стягнення за адміністративні правопорушення, пов’язані із залізничним транспортом, затримувати правопорушників і проводити огляди.

А. Смерть заявниці

45. Суд зазначає, що заявниця померла після подання заяви, але її діти - пані Єлизавета Олександрівна Пастрама, пані Катерина Олександрівна Пастрама та п. Олександр Олександрович Пастрама, яких представляли їхні опікуни (див. пункт 2),- висловили бажання підтримати заяву. Суд вважає, що вони мають право продовжити це провадження від імені заявниці.

46. Однак далі по тексту посилання робитиметься на "заявницю".

В. Межі розгляду справи

47. У листі до Суду від 05 січня 2019 року захисник заявниці, вочевидь, все ще не знаючи про її смерть, посилалася на події, пов’язані зі стверджуваним знищенням в 2017 році іншого тимчасового табору, в якому проживала заявниця, та затримання того року заявниці у м. Києві.

48. Суд вважає, що цю інформацію не можна вважати уточненням первинних скарг заявниці, щодо яких Уряд надав коментарі. Отже, Суд вважає, що розглядати ці питання у контексті цієї справи наразі недоцільно.

49. Заявниця скаржилася на те, що зазнала поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, у зв’язку з її етнічним походженням, а органи державної влади не провели ефективного розслідування щодо цього, зокрема, не викрили дискримінаційний мотив нападу на табір. Вона посилалася на статті 3 та 14 Конвенції, які передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

"Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою".

50. Уряд заперечив проти цього аргументу.

51. Насамперед Суд зазначає, що Уряд не оскаржував того, що поводження, якого, як стверджувалося, зазнала заявниця, підпадало під дію статті 3 Конвенції. Однак Суд повинен розглянути це питання, оскільки воно стосується юрисдикції Суду ratione materiae.

52. Відповідні принципи практики Суду щодо застосовності статті 3 Конвенції наведені в рішенні у справі "Ніколае Вірджіліу Тенасе проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 41720/13, пункти 116-119, від 25 червня 2019 року).

53. Суд зазначає, що опис заявницею подій 30 травня 2012 року (див. пункт 7) є знеособленим, та описує події загалом, а не особисту роль заявниці в них чи їхній вплив на неї. Вона не надала детальної інформації про своє становище до або після знищення поселення. Єдиним свідченням стосовно становища заявниці є те, що вона мешкала у тимчасовому необлаштованому незаконному поселенні, яке складалося з наметів, а не постійних споруд (див., в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі "Бурля та інші проти України" (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 134, від 06 листопада 2018 року).

54. Також немає вказівок, наскільки довгостроковий вплив події мали на заявницю, оскільки матеріали справи свідчать про те, що протягом кількох тижнів після подій вона повернулася жити до того ж району в подібних умовах (див. пункт 13 та, в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № 41138/98 та № 64320/01, пункти 102-107, ЄСПЛ 2005-VII (витяги)).

55. З огляду на зазначене Суд вважає, що мінімального рівня суворості, необхідного, щоб питання підпало під дію статті 3 Конвенції, досягнуто не було. Отже, на підставі підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції Суд відхиляє скаргу заявниці за статтею 3 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, як явно необґрунтовану.

56. Заявниця скаржилася на те, що напад на табір і стверджуване непроведення національними органами влади його розслідування становили порушення її прав за статтею 8 Конвенції. Це положення передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

57. Вона також посилалася на статтю 14 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції, які передбачають:

"1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1".

А. Доводи сторін і третьої сторони, яка вступила у справу

58. Спочатку сторони надали основну частину своїх доводів за статтями 3 та 14 Конвенції, а потім просто доповнили їх також за статтею 8 Конвенції.

1. Уряд

59. Уряд стверджував про відсутність вказівок, що представники держави брали участь у стверджуваному знищенні табору заявниці. Окрім доводів заявниці до Суду, доказів причетності працівників міліції було мало: заявниця також змінила свої показання щодо цього питання (див. пункти 13, 14 та 16).

60. Заявниця впізнала Г. на фотографії як учасника події (див. пункт 16). Він був працівником не міліції, а "Укрзалізниці" - незалежного суб’єкта господарювання, який не здійснював жодних державних повноважень у сфері охорони правопорядку. У будь-якому випадку, навіть якщо охорона залізниці входила до повноважень цього підприємства згідно із законодавством, це не означало, що держава могла нести відповідальність за явно ultra vires дії працівників підприємства.

61. У будь-якому випадку, окрім тверджень заявниці не було доказів, що Г. брав участь у спаленні наметів. Сам він це заперечив.

62. Загалом, ніщо не свідчило про те, що табір був спалений: не було незалежних свідків події, за допомогою до працівників міліції чи управління цивільного захисту населення ніхто не звертався. У заяві заявниці до міліції також були протиріччя - вона стверджувала, що пожежу ліквідували пожежні, але записи про виклик бригади у зв’язку з такими подіями відсутні (див., для порівняння, пункт 13 та підпункт (iii) пункту 17).

63. Скарги за статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції були подані поза межами шестимісячного строку, оскільки заявниця не оскаржила постанову від 06 вересня 2013 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у встановлений строк. Зрештою цю постанову залишив без змін Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (див. пункт 24). Таким чином, шестимісячний строк мав обраховуватися з дати винесення прокуратурою Дніпровського району постанови, тобто 06 вересня 2012 року (див. пункт 17), і тому скарги були подані поза межами шестимісячного строку.

64. Стосовно участі Г., то зазначені скарги, пов’язані з дискримінацією, були передчасними, оскільки розслідування у зв’язку з цим ще тривало.

65. Уряд стверджував, що органи державної влади оперативно розпочали розслідування стверджуваної події. Працівники міліції та прокуратури вжили всіх можливих заходів для встановлення обставин події, зокрема допитували осіб, які потенційно могли бути причетні до події або мали інформацію про неї. Заявниця та інші стверджувані потерпілі були допитані, але неохоче давали показання, і їхнє небажання співпрацювати (див. пункт 28) мало суттєвий негативний вплив на проведення розслідування.

66. Заявниця та інші мешканці табору ніколи не вказували у своїх показаннях, наданих у межах провадження на національному рівні, на існування расистських мотивів для знищення табору. Вони у різній формі зазначили, що або не знали мотивів, або табір був знищений тому, що його незаконно розмістили біля залізниці, або тому, що працівники міліції прибирали з міста різні незаконні табори під час підготовки до футбольного чемпіонату "Євро-2012".

67. У будь-якому випадку, ніщо не свідчило про те, що табір був зруйнований у зв’язку з расизмом. Етнічна приналежність заявниці не могла бути таким доказом. У зв’язку з цим Уряд навів для порівняння з цією справою рішення у справі "Шечіч проти Хорватії" (<...>), заява № 40116/02, пункт 68, від 31 травня 2007 року, в якій існування расистських мотивів вбачалося з огляду на те, що напад був здійснений групою скінхедів.

68. Не було доказів того, що відповідний незаконний наметовий табір постійно знаходився у відповідному місці, біля залізничних колій. Крім того, сама заявниця зазначила, що вона та її сім’я змінювали місце проживання. Отже, не було доведено, що заявниця мала конкретні та постійні зв’язки зі згаданим місцем, щоб воно могло становити її "житло".

2. Заявниця

69. Коментуючи протиріччя у показаннях заявниці щодо нападників, які були працівниками міліції (див. пункти 13 та 16), захисник заявниці вказувала на відсутність пояснення рішенню вдруге допитати заявницю за її відсутності, оскільки органи державної влади знали, що заявницю представляв захисник, і її контактні дані були в матеріалах справи. За таких обставин вона вважала підозрілим, що заявниця згадала про працівників міліції під час допиту в її присутності, але змінила свої показання, щоб виправдати працівників міліції, коли її допитували за відсутності захисника.

70. Стосовно відповідальності держави за напад заявниця вказала, що сам Г. зазначив про отримання ним наказу спалити табір від свого начальника у відомчій воєнізованій охороні на залізничному транспорті.

71. Заявниця стверджувала, що працівники правоохоронних органів брали участь у нападі на її табір, і розслідування проводилося без докладання належних зусиль, було упередженим та неповним. Щодо стверджуваної неможливості органів державної влади зв’язатися з нею для допиту (див. пункти 28 і 65), то працівники міліції знали, що її представляв захисник (див. пункт 13), але не зв’язалися з ним, оскільки нібито не змогли встановити безпосереднє місцезнаходження заявниці. Заявниця стверджувала, що недоліки у розслідуванні були допущені через упереджене ставлення до ромів. У зв’язку з цим вона посилалася на доводи третьої сторони, яка вступила у справу (див. пункт 73), та стверджувала, що правоохоронні органи набагато швидше провели б розслідування подібного підпалу житла особи, яка не була ромом.

72. Якщо Суд не встановить порушення статті 3 Конвенції, заявниця просила Суд розглянути щонайменше питання визнання порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з аспектами "приватного життя", "сімейного життя" та "житла". Вона вважала, що ситуацію можна було розглядати з точки зору наявності "втручання" у права заявниці та з точки зору дотримання державою своїх позитивних зобов’язань.

3. Третя сторона, яка вступила у справу

73. Європейський центр з прав ромів закликав Суд визнати, що роми стали потерпілими інституційного расизму з боку певних осіб, які працювали в українських правоохоронних органах.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

74. Насамперед Суд зауважує, що заявниця не навела жодних доводів, які б вказували, що ці події вплинули на сімейне життя заявниці або що табір становив її "житло" для цілей статті 8 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "Хірту та інші проти Франції" (Hirtu and Others v. France), заява № 24720/13, пункт 65, від 14 травня 2020 року).

75. Однак практика Суду не виключає, що поводження, яке не досягає достатнього рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, може, тим не менше, порушувати питання за аспектом приватного життя за статтею 8 Конвенції, якщо наслідки для фізичної та моральної недоторканості заявника є достатньо негативними (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства" (Costello-Roberts v. the United Kingdom), від 25 березня 1993 року, пункт 36, Серія A № 247-С, "Уайнрайт проти Сполученого Королівства" (Wainwright v. the United Kingdom), заява № 12350/04, пункт 43, ЄСПЛ 2006-X, та "Р.Б. проти Угорщини" (R.B. v. Hungary), заява № 64602/12, пункт 79, від 12 квітня 2016 року).

76. У цій справі заявниця висловила правдоподібне твердження, що табір, де вона проживала, було зруйновано в її присутності. Така подія не могла серйозно не вплинути на неї та на умови її життя. Отже, Суд вважає, що ситуація підпадала під дію аспекту "приватного життя" статті 8 Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Хірту та інші проти Франції" (Hirtu and Others v. France), пункт 66).

77. Хоча, як правильно зазначив Уряд, існували суперечності у власній версії подій заявниці, що відбулися 30 травня 2012 року, і суперечності між її викладом подій та встановленими фактами (див., для порівняння, пункти 13, 16 та підпункт (iii) пункту 17), саме національні органи влади мали роз’яснити відповідні факти, провівши ефективне розслідування. Аргумент Уряду щодо відсутності доказів участі представників держави у знищенні табору заявниці тісно пов’язаний із суттю заяви.

78. Стосовно аргументів Уряду щодо стверджуваного недотримання заявницею правила шестимісячного строку (див. пункт 63) Суд зазначає, що постанова від 06 вересня 2012 року (див. пункт 17), на яку Уряд посилався як на початкову точку для обрахування шестимісячного строку, не була остаточним закінченням провадження на національному рівні. Насправді ця постанова стосувалася лише скарг, поданих Міжнародною організацією з міграції та НУО, і у зв’язку з якою відповідно до висновків національних судів заявниця не мала права на інформацію (див. пункт 24). На противагу, за скаргою самої заявниці було розпочато окреме розслідування, і, як вбачається, воно досі триває (див. пункти 26 та 38).

79. Стосовно твердження Уряду, що скарги заявниці були передчасними, оскільки розслідування щодо Г. ще тривало, Суд повторює, що в таких випадках заявник зобов’язаний подати заяву до Суду, щойно він зрозуміє або повинен був зрозуміти, що відповідне розслідування є неефективним (див. рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункт 264, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Питання визначення точного моменту часу, коли це відбувається, обов’язково залежить від обставин справи, і точно визначити такий момент часу складно (там само, пункт 266).

80. У цій справі відповідне провадження триває вже більше семи років. За таких обставин заявниця не мала чекати закінчення розслідування, перш ніж подати ці скарги до Суду. Подаючи їх, вона діяла відповідно до свого обов’язку проявляти старанність, і скарги не можуть бути відхилені як передчасні.

81. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

82. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(а) Відповідні загальні принципи

83. Суд повторює, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього насамперед негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя (див. рішення у справі "X та Y проти Нідерландів" (X and Y v. the Netherlands), від 26 березня 1985 року, пункт 23, Серія A № 91).

84. Суд постановив, що позитивне зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції захищати фізичну недоторканість особи може поширюватися на питання, пов’язані з ефективністю розслідування у кримінальній справі (див. рішення у справах "Осман проти Сполученого Королівства" (Osman v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1998 року, пункт 128, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, "M.C. проти Болгарії" (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункти 150-152, ЄСПЛ 2003-XII, згадані рішення у справах "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 96, та "Бурля та інші проти України" (Burlya and Others v. Ukraine), пункти 169 та 170).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

85. Насамперед Суд зазначає, що, як стверджував Уряд, показання заявниці та інших колишніх мешканців табору стосовно стверджуваної причетності представників держави до знищення табору дійсно є суперечливими (див. пункти 13-16). Однак усунути будь-які сумніви щодо цього питання могла лише ефективна перевірка фактів на національному рівні.

86. Тому Суд вважає, що ключовим питанням у цій справі є стверджувана неспроможність органів державної влади з’ясувати обставини події, що сталася 30 травня 2012 року, у тому числі будь-яку можливу причетність до неї представників держави.

87. Не оскаржувалося, що у випадку доведення, що виклад подій заявниці був правильним, дії осіб, які знищили табір, становили б кримінальне правопорушення. Тому розслідування у кримінальній справі, розпочате національними органами влади, було найбільш належним способом з’ясування обставин події. З огляду на факти цієї справи лише в межах такого розслідування можна було встановити причетних осіб з якоюсь мірою впевненості. За таких обставин будь-які цивільно- правові засоби відшкодування, взяті окремо, не могли бути ефективними (див. відповідні принципи практики Суду в рішенні у справі "Сьодерман проти Швеції" [ВП] (Soderman v. Sweden) [GC], заява № 5786/08, пункти 84 та 85, ЄСПЛ 2013, з подальшими посиланнями).

88. З огляду на це Суд повернеться до питання ефективності розслідування на національному рівні.

89. Національні органи влади справді розпочали та провели таке розслідування і змогли отримати переконливі вказівки, що Г., на той момент працівник відомчої воєнізованої охорони державного підприємства "Укрзалізниця", або його начальник М.І.Ш., могли бути причетними до знищення табору (див. пункт 27).

90. Однак органи державної влади не вжили подальших дій у зв’язку з цими вказівками. Національний орган досудового розслідування прийняв на віру заперечення Г. про його фактичну причетність до нападу, не вживши жодних заходів для перевірки його тверджень (таких як, наприклад, звернення із запитом про його місцезнаходження у відповідний час), і не обґрунтувавши своє рішення довіряти запереченням Г. без проведення такої перевірки.

91. На цей недолік у розслідуванні вказав національний суд (див. пункт 37), який, вочевидь, не був переконаний, як і цей Суд, посиланням національного органу досудового розслідування на конституційний принцип, згідно з яким сумніви слід було тлумачити на користь обвинуваченого, за відсутності будь-яких спроб розвіяти ці сумніви.

92. Крім того, незважаючи на пряме обвинувачення Г. свого начальника М.І.Ш. як особи, яка нібито намагалася організувати знищення табору, ніщо не свідчить про те, що органи державної влади вжили заходів для розслідування його можливої причетності або причетності до події когось із його підлеглих.

93. Уряд не пояснив, яким чином вжиття подальших дій у зв’язку з цими аспектами вимагало участі заявниці. Суд, зі свого боку, не вбачає такого зв’язку і тому не вважає за необхідне детально розглядати твердження, що заявниця не співпрацювала з державними органами досудового розслідування (див. пункти 28 та 65).

94. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що органи державної влади не відреагували належним чином на події та не провели розслідування, яке б відповідало їхньому позитивному зобов’язанню забезпечити ефективну повагу до приватного життя заявниці.

95. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

96. Стосовно твердження заявниці, що знищення її наметового табору та непроведення розслідування події було пов’язано з упередженнями стосовно ромів, Суд зазначає, що ці твердження мають досить нечіткий та загальний характер, і конкретні докази на їхню підтримку у матеріалах справи відсутні.

97. У цьому контексті Суд повторює, що обов’язок органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням та актом насильства є аспектом процесуальних обов’язків держави за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись їхнім безумовним обов’язком за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див. рішення у справі "Бекос та Кутропулос проти Греції" (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги)).

98. Суд вважає, що подібні міркування стосуються статей 8 і 14 Конвенції та статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Р.Б. проти Угорщини" (R.B. v. Hungary), пункти 83 та 84). Із указаних причин та з огляду на наявні у Суду матеріали він вважає, що за обставин цієї справи за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, або за статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції не порушується жодне питання, яке вимагало б окремого розгляду.

99. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

100. Заявниця вимагала 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

101. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

102. З огляду на відносну тяжкість порушення, пов’язаного з позитивними зобов’язаннями держави за статтею 8 Конвенції, Суд присуджує заявниці 2 700 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

В. Судові та інші витрати

103. Заявниця також вимагала 3 183 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пані Сапожнікової.

104. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.

105. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне присудити суму, яка вимагалася, у розмірі 3 183 євро, яка охоплює витрати за всіма аспектами і має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці.

С. Пеня

106. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Постановляє, що діти заявниці, пані Єлизавета Олександрівна Пастрама, пані Катерина Олександрівна Пастрама та п. Олександр Олександрович Пастрама, мають право продовжити це провадження від її імені.

2. Оголошує скарги за статтею 3 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, неприйнятними, а решту скарг у заяві - прийнятними.

3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

4. Постановляє, що за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, або за статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції не порушується жодне питання, яке б вимагало окремого розгляду.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити дітям заявниці спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 2 700 (дві тисячі сімдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 3 183 (три тисячі сто вісімдесят три) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пані Сапожнікової;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.