Справа «Лабазніков проти України» (Заява № 7670/11)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лабазніков проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 7670/11), яку 25 січня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Петро Петрович Лабазніков (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктами 1 та 4 статті 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця справа стосується стверджуваного незаконного тримання заявника під вартою під час досудового слідства, стверджуваної відсутності ефективного судового перегляду законності тримання його під вартою та стверджуваної необґрунтованої тривалості кримінального провадження щодо нього, що було порушенням пунктів 1 та 4 статті 5 та пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Заявник народився у 1973 році та проживає у м. Черкаси. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. М.О. Тарахкало - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 19 січня 2004 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у жорстокому поводженні з К. з метою змусити її співпрацювати з працівниками міліції. На той момент заявник був працівником Соснівського районного відділу міліції в місті Черкаси Управління Міністерства внутрішніх справ України в Черкаській області. 28 січня 2004 року його затримали в межах зазначеного провадження.

6. Під час провадження заявника визнали винним за вказаними обвинуваченнями. Згодом апеляційний та касаційний суди декілька разів переглядали цю справу. В результаті цих переглядів справа була направлена до суду нижчої інстанції на новий розгляд.

7. Зокрема, 16 грудня 2008 року Верховний Суд України скасував рішення нижчих судів, в яких заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі, та направив справу на новий розгляд. На момент постановлення ухвали Верховного Суду України заявник перебував на волі, під підпискою про невиїзд.

8. 27 квітня 2010 року під час нового розгляду справи сторона обвинувачення звернулася з клопотанням про зміну запобіжного заходу заявника на тримання під вартою під час провадження. У клопотанні не вказувалося жодних конкретних деталей, що підтверджували необхідність зміни застосованого до заявника запобіжного заходу.

9. Того ж дня Соснівський районний суд міста Черкаси задовольнив це клопотання. У відповідній частині постанови суду було зазначено:

"... Суд вважає, що заявлене клопотання [сторони обвинувачення] підлягає до задоволення, так як підсудний обвинувачується у вчиненні тяжких злочинів, за які [потенційно передбачається покарання у виді] позбавлення волі на строк понад три роки; щодо окремих свідків у справі відповідно до чинного законодавства застосовано заходи безпеки згідно з їхніх заяв; підсудному інкримінується заподіяння тілесного ушкодження з метою залякування потерпілої, що не виключає можливості повторення даних дій; крім того, перебуваючи на волі, підсудний може перешкоджати встановленню істини по справі, а також уникати суду та продовжувати злочинну діяльність...".

10. Районний суд не навів додаткових деталей для обґрунтування своєї постанови, і не встановив строку тримання заявника під вартою. Постанова суду оскарженню не підлягала.

11. Під час розгляду справи заявник подавав низку клопотань про звільнення з-під варти, але безрезультатно.

12. 01 квітня 2011 року районний суд визнав заявника винним у перевищенні службових повноважень та обрав покарання у виді позбавлення волі на строк сім років і шість місяців.

13. 02 серпня 2011 року Апеляційний суд Черкаської області підтримав фактичні висновки районного суду, але зменшив строк обраного заявнику покарання у виді позбавлення волі до шести років.

14. 12 червня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін вирок та обране заявнику покарання.

15. Заявник скаржився за пунктом 2 статті 5 Конвенції на те, що постанова районного суду від 27 квітня 2010 року про обрання йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою та подальше тримання його під вартою до ухвалення вироку 01 квітня 2011 року було свавільним і необґрунтованим. Суд вважає, що з огляду на суть зазначеної скарги її слід розглядати за пунктом 1 статті 5 Конвенції, який передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...".

А. Прийнятність

16. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

17. Заявник підтримав свою скаргу, наведену в пункті 15. Він також стверджував, що суд першої інстанції не навів належних і достатніх підстав для ухвалення своєї постанови про тримання його під вартою та не розглянув жодних альтернативних, менш суворих запобіжних заходів.

18. Уряд стверджував, що постанова суду першої інстанції про тримання заявника під вартою була законною, необхідною та обґрунтованою.

19. Застосовна практика узагальнена, наприклад, в рішеннях у справах "Ассанідзе проти Грузії" [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 171, ЄСПЛ 2004-II, "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), рішення від 24 жовтня 1979 року, Серія А № 33, с. 19-20, пункт 45, "Нештяк проти Словаччини" (<...>), заява № 65559/01, пункт 74, від 27 лютого 2007 року, та "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 27 і 28, від 14 жовтня 2010 року).

20. У цій справі 27 квітня 2010 року з огляду на тяжкість та характер відповідних злочинів районний суд ухвалив постанову про зміну застосованого до заявника запобіжного заходу з підписки про невиїзд на тримання під вартою. Ні зауваження Уряду, ні наявні матеріали не свідчать, що районний суд здійснив належну оцінку фактів щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за цих обставин. Також районний суд не вказав, який ризик виправдовував тримання заявника під вартою, наприклад, ризик його втечі, впливу на свідків або перешкоджання розслідуванню. Крім того, не вбачається, що районний суд здійснив належну оцінку фактів щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за цих обставин.

21. Окрім того, Суд зазначає, що постанова районного суду від 27 квітня 2010 року, в якій не було вказано строку тримання заявника під вартою, була єдиною підставою для тримання під вартою до його засудження 01 квітня 2011 року. Цей факт сам собою порушує серйозне питання щодо свавільності тримання заявника під вартою протягом розглянутого періоду (див. рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 73-76, від 10 лютого 2011 року).

22. З огляду на зазначене Суд вважає, що постанова районного суду від 27 квітня 2010 року не забезпечила заявнику належного захисту від свавілля, що є невід’ємним елементом законності тримання під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, тримання заявника під вартою у період з 27 квітня 2010 року до 01 квітня 2011 року було порушенням цього положення.

23. Заявник скаржився на те, що тривалість кримінального провадження щодо нього була несумісною з вимогою "розумного строку", передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:

"Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

А. Прийнятність

24. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

25. Уряд стверджував, що справа щодо заявника була складною. Він також зазначив, що судові засідання призначалися з розумними інтервалами, а затримки у провадженні, якщо такі були, відповідальність за які покладалася б на державу, не було. Заявник не погодився.

26. У цій справі провадження почалося 19 січня 2004 року, коли щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень (див. пункт 5), і закінчилося 12 червня 2012 року (див. пункт 14). Таким чином, воно тривало вісім років і чотири місяці у трьох інстанціях.

27. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Пелісьє та Сассі проти Франції" [ВП] (Pelissier and Sassi v. France), заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II, та "Фрідлендер проти Франції" [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

28. У керівній справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року, Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

29. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження щодо заявника була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".

30. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

31. Насамкінець заявник скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на порушення його права на перегляд законності тримання його під вартою.

32. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за пунктом 1 статті 5 Конвенції та пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 22 і 30) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

33. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

34. Заявник вимагав 80 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд стверджував про необґрунтованість цієї вимоги.

35. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 2 300 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

36. Заявник також вимагав 2 553,60 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та 3 664,80 українських гривень (приблизно 350 євро) в якості компенсації поштових та інших витрат, як стверджувалося, понесених під час тримання під вартою. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих і не підтверджених відповідними документами.

37. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

38. З огляду на наявні документи, низький рівень складності справи, надання заявнику правової допомоги у розмірі 850 євро та той факт, що його представник вступив у провадження лише на стадії комунікації, Суд не присуджує жодної додаткової суми в якості компенсації судових та інших витрат.

39. Стосовно вимоги про компенсацію поштових та інші витрат Суд доходить висновку про недоведення заявником того, що зазначені витрати справді були понесені ним і були пов’язані з провадженням у його справі. Тому він відхиляє цю вимогу.

40. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо незаконності тримання заявника під вартою у період з 27 квітня 2010 року до 01 квітня 2011 року та за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо необґрунтованої тривалості кримінального провадження щодо нього.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті скарг заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо неналежного розгляду національними судами його клопотань про звільнення з-під варти.

5. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2 300 (дві тисячі триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.