Справа «Алієв проти України» (Заява № 78228/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Алієв проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 78228/14), яку 10 грудня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Азербайджану п. Самід Аяддін огли Алієв (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скаргу за статтею 8 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

рішення Уряду Азербайджану не використовувати своє право брати участь у цій справі,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 20 травня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується скарги заявника на те, що рішення про скасування дозволу на імміграцію у зв’язку зі скасуванням рішення про оформлення набуття громадянства України його матір’ю, а також про видворення його з України та заборону в’їзду в Україну суперечили вимогам статті 8 Конвенції.

2. Заявник народився 17 жовтня 1987 року та проживає у м. Кривий Ріг. Заявника представляв п. С.Г. Якименко - юрист, який практикує у м. Кривий Ріг.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 2007 або 2008 році батьки та брат заявника переїхали з Азербайджану, громадянами якого вони були, до України.

6. 28 квітня 2008 року українські органи влади прийняли рішення про оформлення набуття громадянства України матір’ю заявника на тій підставі, що її брат проживав в Україні у 1991 році до проголошення її незалежності (див. відповідне положення Закону України "Про громадянство України" в пункті 24).

7. Точна дата прибуття заявника до України не вказана. Згідно з його твердженнями він приїхав у 2008 році. Згідно з рішенням національного суду в провадженні у справі про визнання батьківства (див. пункт 17) він проживав зі співмешканкою в Україні з 2006 року.

8. 02 липня 2009 року заявник отримав посвідку на постійне проживання як син громадянки України.

9. 29 червня 2010 року українські органи влади скасували рішення про оформлення набуття громадянства матір’ю заявника, встановивши, що вона не відмовилася від громадянства Азербайджану у термін, встановлений Законом України "Про громадянство України". Вона оскаржила це рішення, але 29 квітня 2011 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд (далі - окружний суд) та 18 грудня 2012 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) відмовили у задоволенні її скарг.

10. 23 липня 2010 року орган міграційної служби вирішив, що заявник перебував в Україні нелегально з посвідкою на постійне проживання, виданою на підставі документів (тобто документів про громадянство матері), які втратили чинність. Діючи згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (див. пункт 23), орган державної влади прийняв рішення про видворення заявника з України і повідомив його про обов’язок виїхати протягом тридцяти днів, інакше він підлягатиме видворенню у примусовому порядку (останній захід так і не було здійснено). Цим же рішенням була накладена п’ятирічна заборона на повторний в’їзд заявника.

11. 02 серпня 2010 року органи державної влади скасували дозвіл на імміграцію заявника у зв’язку з отриманням такого дозволу на підставі документів, які втратили чинність (див. відповідне положення Закону України "Про імміграцію", стаття 12, пункт 26).

12. Заявник оскаржив рішення від 23 липня та 02 серпня 2010 року до окружного суду. Суд зупинив їхнє виконання на час розгляду справи.

13. У судах заявник, головним чином, стверджував, що стаття 12 Закону України "Про імміграцію" не могла бути підставою для скасування його дозволу, оскільки на момент його отримання документи про громадянство його матері були чинними і лише згодом скасовані. Коли він отримував дозвіл, він не міг передбачити, що його мати не дотримається дворічного терміну відмовитися від первісного громадянства (див. відповідне положення Закону України "Про громадянство України", пункт 24). У будь-якому випадку заявник не міг нести відповідальність за будь-яке вчинене його матір’ю порушення закону. Отже, ці рішення порушували принцип правової визначеності.

14. 17 квітня 2013 року окружний суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника, визнавши оскаржувані рішення правомірними. 04 лютого та 30 жовтня 2014 року апеляційний суд і Вищий адміністративний суд України відповідно залишили без змін постанову окружного суду. Суди встановили, що рішення про скасування дозволу на імміграцію відповідало статтям 12 і 13 Закону України "Про імміграцію" (див. пункти 26 і 27), оскільки рішення про оформлення набуття громадянства матір’ю заявника було скасовано і його законність була встановлена адміністративними судами (див. пункт 9). Щодо рішення про видворення, то воно відповідало статті 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (див. пункт 23): зокрема, суди зазначили, що у своїй практиці Вищий адміністративний суд України розтлумачив "грубе порушення законодавства", яке виправдовувало видворення згідно з цими положеннями, як таке, що охоплювало також перебування в Україні без дійсного документа про дозвіл на проживання, що, на їхню думку, мало місце у справі заявника.

15. Окружний суд також зазначив, що у 2013 році заявник отримав право на імміграцію як батько доньки з громадянством України (див. пункт 18). Однак цей факт не вплинув на законність оскаржуваних рішень.

16. 29 липня 2011 року народилася донька заявника. Вона та її матір, співмешканка заявника, є громадянами України. Донька носить прізвище та по батькові заявника.

17. Мати дитини звернулася з позовом про визнання батьківства заявника. Заявник визнав батьківство у суді. Рішенням від 02 грудня 2011 року Центрально-Міський районний суд міста Кривого Рогу визнав батьківство заявника. При цьому на підставі стверджуваних матір’ю та визнаних заявником фактів суд зазначив, що вони спільно проживали "з червня 2006 року по червень 2011 року".

18. 05 березня 2013 року заявник подав заяву про отримання дозволу на імміграцію на підставі народження доньки. 18 червня 2013 року було надано такий дозвіл з терміном дії до 18 червня 2014 року.

19. 22 травня 2014 року на цих підставах заявник подав заяву про отримання посвідки на постійне проживання. 19 червня 2014 року Державна міграційна служба України у Дніпропетровській області відмовила у видачі посвідки у зв’язку з невиконанням заявником рішення про видворення від 23 липня 2010 року (див. пункт 10) і заборону на повторний в’їзд. 22 жовтня 2015 року окружний суд задовольнив позов заявника у зв’язку зі спливом на момент розгляду справи судом п’ятирічного терміну заборони, скасував рішення Державної міграційної служби України про відмову у видачі посвідки та зобов’язав її повторно розглянути це питання. У матеріалах справи відсутня інформація про подальший хід цього провадження.

20. 22 липня 2010 року на тій же підставі органи міграційної служби також скасували дозвіл на імміграцію брата заявника. Він оскаржив це рішення.

21. 17 грудня 2013 року апеляційний суд визнав незаконним рішення про скасування дозволу. Суд аргументував це тим, що стаття 12 Закону України "Про імміграцію" (див. пункт 26) не могла бути підставою для скасування дозволу на імміграцію брата заявника, оскільки на момент видачі дозволу документи, на підставі яких він був виданий (документи про громадянство його матері), були чинними. Невідомо, чи була подана апеляційна скарга на цю постанову.

22. 25 жовтня 2013 року батьки заявника та 01 квітня 2014 року його брат отримали нові посвідки на постійне проживання. Підстави, на яких вони були видані, невідомі.

23. Частина друга статті 32 Закону передбачала, що іноземці та особи без громадянства (далі - іноземці) могли бути видворені за межі України у разі "грубого порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Щодо тлумачення цього терміну у практиці Вищого адміністративного суду України див. пункт 14. Частина перша статті 32 передбачала, що у випадку видворення іноземцям могло бути заборонено в’їзд в Україну строком до п’яти років.

24. Стаття 8 передбачає, що іноземні громадяни, які самі проживали до 24 серпня 1991 року (дата проголошення незалежності України) на території України або чиї діти, брати чи сестри та батьки проживали там на той момент, можуть отримати громадянство України шляхом звернення із заявою за умови надання ними зобов’язання припинити іноземне громадянство. Потім особи, які реалізують це право, повинні протягом двох років подати до компетентного органу влади документ, виданий відповідною іноземною державою, який підтверджує, що вони дійсно відмовилися від свого іноземного громадянства.

25. Стаття 4 передбачає систему квот імміграції, що встановлюються Кабінетом Міністрів України щороку по категоріях іммігрантів, та передбачає, що дітям і батькам громадян України дозволи на імміграцію надаються поза квотами.

26. Пункт 1 статті 12 Закону передбачає як одну з підстав скасування дозволу на імміграцію встановлення того, що його було надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, "що втратили чинність".

27. Стаття 13 передбачає, що особи, стосовно яких прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні виїхати з України протягом тридцяти днів, а якщо вони цього не зроблять, то підлягатимуть видворенню.

28. Однак, якщо особа оскаржує рішення про скасування дозволу до суду, рішення про її видворення не може бути прийнято, поки апеляційний суд не залишить без змін рішення суду першої інстанції, або особа не вирішить не подавати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, яким залишено без змін рішення про скасування дозволу.

29. Пункт 4 глави 1 розділу III Правил державної реєстрації актів цивільного стану (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5) передбачає, що іноземні громадяни, які бажають зареєструвати шлюб в Україні, повинні пред’явити документ, що підтверджує законність їхнього перебування в Україні.

30. Заявник скаржився на те, що рішення про скасування його дозволу на імміграцію та заборону в’їзду в Україну порушило його право на повагу до приватного та сімейного життя за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Доводи сторін

1. Уряд

31. Уряд зазначив, що до моменту подання ним зауважень (18 вересня 2015 року) заявник отримав право на постійне проживання в Україні як батько громадянина України (див. пункт 18). На момент народження його доньки, 29 липня 2011 року, він спільно проживав зі своєю цивільною дружиною, яка є громадянкою України (див. пункт 16). На думку Уряду, це свідчило про те, що заявник не проживав однією сім’єю зі своєю матір’ю, коли було скасовано його дозвіл на імміграцію.

32. У будь-якому випадку заявник мав міцні культурні та мовні зв’язки з країною походження, оскільки проживав там від народження до двадцяти одного року. Він був дорослим і здатним вести самостійне життя та у 2007-2008 роках справді самостійно проживав в Азербайджані.

33. Отже, втручання у право на повагу до сімейного життя не було. У будь-якому випадку рішення про скасування дозволу на імміграцію відповідало законодавству, зокрема статті 32 Закону України "Про правовий статус іноземців" (див. пункт 23). Воно було необхідним у демократичному суспільстві в інтересах контролю за імміграцією.

2. Заявник

34. Заявник стверджував, що оскаржувані рішення перешкоджали йому зареєструвати шлюб з матір’ю його дитини в Україні, оскільки відповідні норми національного законодавства, які регулювали реєстрацію шлюбу, вимагали від іноземців, які бажали зареєструвати свій шлюб в Україні, подати документи, які підтверджували законність їхнього перебування в країні (див. пункт 29).

35. Якби заявника змусили поїхати до Азербайджану, його б розлучили з донькою та її матір’ю, громадянами України. Твердження Уряду, що заявник проживав разом з матір’ю дитини після народження дитини було неправильним, оскільки рішенням національного суду було встановлено, що він проживав з нею з 2006 року (див. пункт 17).

36. Стаття 12 Закону України "Про імміграцію" передбачала, що дозволи на імміграцію могли бути скасовані, якщо документи, на підставі яких вони були видані, втратили чинність. Однак у справі заявника та його брата національні суди застосували суперечливі тлумачення національного законодавства щодо питання, чи повинен був основний документ бути чинним на момент видачі дозволу, чи міг втратити чинність згодом з огляду на подальші події, такі як у цій справі, в якій їхня мати не відмовилася від громадянства іншої держави (див., для порівняння, пункти 14 і 21).

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

37. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Наявність втручання

38. Насамперед Суд зазначає, що заявник надав неповну та суперечливу інформацію щодо обставин його прибуття до України. З одного боку, він доводив, що прибув до України у 2008 році, і Уряд не заперечував його твердження (див. пункти 7 та 32). З іншого боку, національний суд встановив, і заявник не оскаржував цей висновок (див. пункт 17), що він проживав зі співмешканкою в Україні з 2006 року.

39. У будь-якому випадку на час, який стосується цієї оцінки, тобто коли відповідні рішення набрали законної сили (див. рішення у справі "Маслов проти Австрії" [ВП] (Maslov v. Austria) [GC], заява № 1638/03, пункт 61, ЄСПЛ 2008, з подальшими посиланнями), заявнику було двадцять сім років (див. пункти 2 та 14).

40. Як правило, стосунки між дорослими родичами не обов’язково підпадають під захист статті 8 Конвенції за відсутності додаткових елементів залежності, які включають щось більше за звичайні емоційні зв’язки (див., наприклад, рішення у справі "Констатінов проти Нідерландів" (Konstatinov v. the Netherlands), заява № 16351/03, пункт 52, від 26 квітня 2007 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Z. та T. проти Сполученого Королівства" (Z. and T. v. the United Kingdom), заява № 27034/05, ЄСПЛ 2006-III). Існування такого аспекту додаткової залежності без конкретного обґрунтування можна припускати лише у випадках молодих людей, які все ще проживають зі своїми батьками і не створили власну сім’ю (див., наприклад, рішення у справах "Бушелкіа проти Франції" (Bouchelkia v. France), від 29 січня 1997 року, пункт 41, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-I, та "Пормес проти Нідерландів" (Pormes v. the Netherlands), заява № 25402/14, пункт 47, від 28 липня 2020 року, з подальшими посиланнями).

41. Навіть якщо заявник, особа у віці двадцяти семи років, все ще могла вважатися "молодою людиною", Суд зазначає, що згідно з висновками національного суду (див. пункт 17) на момент подій заявник проживав зі своєю співмешканкою, а не з батьками, і ніщо не вказує на наявність будь-яких інших елементів залежності між заявником та його батьками (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Пормес проти Нідерландів" (Pormes v. the Netherlands), пункт 48). Отже, ніщо не свідчить про те, що на момент подій заявник проживав однією сім’єю зі своїми батьками.

42. Однак цього не можна сказати про зв’язки заявника з його малолітньою донькою, яка є громадянкою України. З огляду на це застосована до нього заборона на в’їзд становила втручання у його право на повагу до "сімейного життя" (див. пункт 19, а також, наприклад, рішення у справах "Алім проти Росії" (Alim v. Russia), заява № 39417/07, пункти 73-75, від 27 вересня 2011 року, та "Удех проти Швейцарії" (Udeh v. Switzerland), заява № 12020/09, пункти 52 та 53, від 16 квітня 2013 року).

43. За конкретних обставин справи Суд вважає за доцільне зосередити свій розгляд на останньому аспекті ситуації.

(b) Обґрунтування втручання

44. Потрібно визначити, чи було втручання "згідно із законом", чи виправдовувалося однією або декількома законними цілями, наведеними в цьому пункті, та чи було "необхідним у демократичному суспільстві" (див., наприклад, рішення у справі "Озділ та інші проти Республіка Молдова" (Ozdil and Others v. the Republic of Moldova), заява № 42305/18, пункт 63, від 11 червня 2019 року).

45. Суд зауважує, що національні органи влади вважали, що з 23 липня 2010 року заявник незаконно перебував в Україні, хоча дозвіл на імміграцію скасували лише згодом, 02 серпня 2010 року (див. пункти 10 та 11), і згідно з національним законодавством після скасування заявник мав тридцять днів для виїзду з країни (див. пункт 27).

46. Отже, на момент прийняття рішення про видворення та заборону в’їзду заявника існували законні підстави для його перебування в Україні. Навіть приймаючи тлумачення національних судів, що перебування іноземця в Україні без дійсного дозволу на імміграцію саме собою становило "грубе порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", яке виправдовувало видворення згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" (див. пункти 14 і 23), незрозуміло, яким чином така правова кваліфікація могла застосовуватися до заявника, оскільки на момент прийняття рішення про видворення та заборону в’їзду він справді мав дійсний дозвіл на імміграцію.

47. Це означає, що навіть не враховуючи міркування стосовно розбіжностей у тлумаченні національних судів у справі заявника та його брата щодо того, чи могло скасування рішення про оформлення набуття громадянства їхньою матір’ю бути законною підставою для скасування дозволу на імміграцію (див. пункти 14 та 21), Суд не переконаний, що рішення національних органів влади вважати перебування заявника в Україні нелегальним ґрунтувалося на передбачуваному тлумаченні національного законодавства.

48. До того ж, національні органи влади та суди жодним чином не розглянули необхідність застосування цих заходів до заявника та просто проігнорували відповідні аргументи заявника (див. пункти 13 та 14).

49. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що оскаржувані заходи не відповідали вимогам, наведеним у пункті 2 статті 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Габлішвілі проти Росії" (Gablishvili v. Russia), заява № 39428/12, пункти 51-53, від 26 червня 2014 року).

50. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

51. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

52. Заявник вимагав 18 750 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

53. Уряд стверджував про необґрунтованість та надмірність вимог.

54. Суд присуджує заявнику 2 400 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

B. Судові та інші витрати

55. Заявник вимагав 1 255 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, і 3 215 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.

56. Уряд стверджував, що вимога була надмірною та не підтверджувалася належними документами.

57. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, та вважає за доцільне присудити суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

С. Пеня

58. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми:

(i) 2 400 (дві тисячі чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 червня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.