Справа «Лаврик та інші проти України» (Заява № 63542/13 та 4 інші заяви)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лаврик та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<...>), Голова,

Ладо Чантурія (<...>),

Аня Сайбер-Фор (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 63542/13, № 11237/14, № 20415/14, № 24962/15 та № 43478/16), які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації п. Юрій Вікторович Лаврик (далі - перший заявник), та четверо громадян України - п. Дмитро Федорович Абгаш (далі - другий заявник), п. Артур Петрович Пасека (далі - третій заявник), п. Іван Богданович Крутій (далі - четвертий заявник) та п. Кузьма Юрійович Іванов (далі - п’ятий заявник);

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за пунктом 3 статті 5 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

повідомлення від Уряду Російської Федерації, що він не бажав використовувати своє право брати участь у цій справі у зв’язку із заявою № 63542/13;

рішення надати правову допомогу першому заявнику;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 02 червня 2020 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

Справа стосується стверджуваної відсутності обґрунтування судових рішень, якими було санкціоновано затримання заявників і продовжено строк тримання їх під вартою, а також стверджуваної необґрунтованості тривалості тримання їх під вартою під час досудового слідства.

1. Деталі щодо заявників наведені в таблиці у додатку.

2. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина, з Міністерства юстиції.

3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

4. У різні дати заявники були затримані в рамках кримінальних проваджень щодо них. Невдовзі після цього суди обрали їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. У відповідних судових рішеннях було зазначено, що заявники обвинувачувалися у вчиненні тяжких злочинів і могли переховуватись або перешкоджати слідству чи продовжити свою злочинну діяльність. Суди не навели жодних конкретних відомостей, які б пояснили існування зазначених причин.

5. Окрім вказаних причин, у заяві № 63542/13 національний суд зазначив, не навівши конкретних відомостей, що злочин, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, був скоєний протягом іспитового строку за вчинення ним аналогічного злочину.

6. Під час провадження суди декілька разів продовжували строк тримання заявників під вартою, посилаючись на причини, зазначені в первинних рішеннях про тримання їх під вартою. Крім того, суди, не навівши конкретних відомостей, вказали на відсутність підстав для звільнення заявників, оскільки не було встановлено нових обставин, які виправдали б звільнення, а обставини, що обумовили винесення рішень про тримання заявників під вартою під час досудового слідства, не змінилися.

7. 08 листопада 2012 року суд першої інстанції визнав першого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років і вісім місяців. 10 лютого 2015 року цей вирок було скасовано за касаційною скаргою, а Справа була передана на повторний розгляд. 20 липня 2016 року суд першої інстанції повторно визнав першого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на такий самий строк, що й раніше.

8. 11 лютого 2014 року суд першої інстанції визнав другого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років з іспитовим строком.

9. 26 травня 2014 року суд першої інстанції визнав третього заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років.

10. 21 грудня 2015 року четвертого заявника було звільнено під заставу під час розгляду справи.

11. 15 грудня 2017 року суд першої інстанції визнав п’ятого заявника винним та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

12. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

13. У своїй відповіді на зауваження Уряду п’ятий заявник поскаржився за підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції на те, що одне з судових засідань у його справі відбулося за відсутності його захисника.

14. На думку Суду, ця нова скарга не була включена до первинних скарг, щодо яких сторони надали коментарі. Отже, недоцільно розглядати зазначене питання у контексті цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

15. Заявники скаржилися за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання їх під вартою під час досудового слідства було невиправданим і необґрунтованим.

Відповідна частина пункту 3 статті 5 Конвенції передбачає:

"3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, … має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання".

A. Прийнятність

16. Суд також зазначає, що ці заяви не є ні явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

17. Заявники стверджували, що тримання їх під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на достатніх підставах, було нерозумним і надмірно тривалим.

18. Уряд заперечив проти аргументів заявників, стверджуючи, що тримання їх під вартою було обґрунтованим і розумним.

19. Застосовні загальні принципи викладені в рішенні у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-91 і 102, від 05 липня 2016 року).

20. Інформація про дати та тривалість тримання заявників під вартою наведена у таблиці в додатку.

21. Суд зауважує, що тяжкість висунутих проти заявників обвинувачень і ризик їхнього переховування чи перешкоджання відповідному слідству згадувалися у первинних рішеннях про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункт 4). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявників під вартою до їхнього засудження або звільнення з-під варти. Крім того, Суд зазначає, що рішення про продовження строку тримання заявників під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином оцінили факти щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за обставин відповідних стадій провадження.

22. До того ж, з плином часу тривале тримання заявників під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних конкретних підстав. Вбачається, що національні суди не намагалися продемонструвати наявність конкретних фактів, які б доводили, що стверджувані ризики переважали над принципом поваги до особистої свободи. Фактично тягар доведення було помилково перекладено на заявників (див., для порівняння, рішення у справах "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 40 і 41, від 14 жовтня 2010 року, та "Макаренко проти України" (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 91, від 30 січня 2018 року).

23. Зокрема, Суд зазначає, що національні суди неодноразово обґрунтовували подальше тримання заявників під вартою посиланням на відсутність підстав для їхнього звільнення (див. пункт 6), тоді як пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає застосування протилежного підходу і вимагає від національних органів влади наводити підстави для продовження строку тримання особи під вартою (див. рішення у справі "Комарова проти України" (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, пункт 79, від 16 травня 2013 року).

24. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони існували) упродовж усього періоду тримання відповідного заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99, від 10 лютого 2011 року, та "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 41 і 42, від 15 грудня 2016 року).

25. З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість обвинувачень, органи державної влади продовжували строк тримання заявників під вартою під час провадження на підставах, які не можуть вважатися "достатніми" та "відповідними", щоб виправдати його тривалість.

26. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

27.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

28. П’ятий заявник вимагав 8 700 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди за нібито втрачений дохід. Решта заявників не вимагала відшкодування матеріальної шкоди.

29. Усі заявники, крім третього, також вимагали суми, зазначені у таблиці в додатку , в якості відшкодування моральної шкоди. Третій заявник залишив питання про розмір відшкодування моральної шкоди на розсуд Суду.

30. Уряд вважав вимоги заявників необґрунтованими та надмірними.

31. Щодо вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, висунутої п’ятим заявником, Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, він присуджує заявникам суми, зазначені у таблиці в додатку, в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

B. Судові та інші витрати

32. Перший заявник вимагав 1 200 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Інші чотири заявники не подали жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Уряд заперечив проти зазначеної вимоги.

33. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

34. З огляду на наявні в нього документи, низький рівень складності справи, надану першому заявнику правову допомогу у розмірі 850 євро та факт, що його представник вступив у провадження тільки на стадії комунікації, Суд не присуджує жодних додаткових сум за цим пунктом.

C. Пеня

35. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Вирішує об’єднати заяви.

2.Оголошує прийнятними скарги заявників за пунктом 3 статті 5 Конвенції на відсутність обґрунтування тримання їх під вартою протягом періодів, зазначених у таблиці в додатку.

3.Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції щодо всіх заявників.

4.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику суму, зазначену у таблиці в додатку, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.