Справа «Лазоріва проти України» (Заява № 6878/14)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Лазоріва проти України"

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Вінсент А. Де Гаетано (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Пауло Пінто де Альбукерке (<...>),

Егідіюс Куріс (<...>),

Юлія Моток (<...>),

Карло Ранцоні (<...>),

Петер Пацолай (<...>), судді,

та Маріалена Цирлі (<...>),Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 06 березня 2018 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 6878/14), яку 16 грудня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка Росії пані Наталія Олегівна Лазоріва (далі - заявниця).

2. Заявницю представляв п. Б. Фокій - юрист, який практикує у м. Чернівцях. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина, з Міністерства юстиції.

3. Заявниця скаржилась переважно за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність у неї доступу до провадження щодо усиновлення її племінника та на те, що оскаржуване усиновлення порушило її право за статтею 8.

4. 14 жовтня 2015 року про заяву було повідомлено Уряд. Уряд і заявниця подали зауваження щодо заяви.

5. Також письмові зауваження були отримані від Уряду Російської Федерації, який скористався своїм правом вступити у справу в якості третьої сторони відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції та правила 44 Регламенту Суду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Події, що передували справі

6. Заявниця народилася в Україні у м. Чернівцях у 1966 році. У 1984 році вона переїхала до м. Магадан у Росію (яке знаходиться на відстані приблизно 12000 км від м. Чернівців), де отримала педагогічну освіту та більше двадцяти років працювала шкільним вчителем.

7. Її сестра, К.Т.О., громадянка Росії, також протягом певного періоду часу проживала у м. Магадані. У лютому 1993 року К.Т.О. народила дівчинку, К.Л.С., яка також є громадянкою Росії. У грудні 1993 року К.Т.О. разом із К.Л.С. переїхала до м. Чернівців, де проживали її батьки (дід і бабуся К.Л.С.). Після цього дід і бабуся виховували К.Л.С. протягом близько десяти років.

8. У 2004 році батьки заявниці та К.Л.С. переїхали до м. Людиново, Калузька область, Росія (яке знаходиться на відстані приблизно 1100 км від м. Чернівців та приблизно 11000 км від м. Магадану). У серпні 2007 року К.Л.С. переїхала до м. Магадану і з того часу проживала разом із заявницею в її квартирі.

9. Постановою від 29 грудня 2007 року мер м. Магадану призначив заявницю піклувальницею К.Л.С. у зв’язку з тим, що батьки дитини не піклувалися про неї.

10. 20 лютого 2009 року Магаданський міський суд задовольнив позов заявниці та позбавив батьків К.Л.С. їхніх батьківських прав у зв’язку з тим, що вони не піклувалися про неї більше п’ятнадцяти років. Апеляційна скарга не подавалась і 11 березня 2009 року рішення набрало законної сили. Суду не була надана інформація, чи були повідомлені батьки К.Л.С. про це рішення.

B. Спроба заявниці стати опікуном (особа, що здійснює опіку над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років) другої дитини її сестри

11. У березні 2007 року К.Т.О. народила хлопчика, К.О.С., громадянство якого оспорюється сторонами. Відповідно до матеріалів, наданих заявницею, К.Т.О., яка виховувала дитину сама, не піклувалася про неї. У зв’язку з цим у листопаді 2008 року Шевченківський районний суд (далі - Шевченківський суд) м. Чернівців ухвалив рішення передати його органу опіки та піклування для влаштування у спеціалізований будинок дитини. У березні 2010 року цей суд ухвалив рішення повернути дитину матері. Після цього К.О.С. ще чотири рази направлявся у будинок дитини.

12. Заявниця стверджує, що вона та її батьки неодноразово відвідували К.О.С. у м. Чернівці та підтримували з ним "тісний сімейний зв’язок". Зокрема, вона посилалась на візити її батьків у квітні 2010 року та травні 2012 року, та свій візит у серпні 2010 року. Відповідно до копії недатованого листа від К.Т.О. заявниця відвідувала її та К.О.С. у м. Чернівці у період з 2010 по 2012 рік (точні дати не зазначені) і надсилала їм посилки з їжею та одягом.

13. У березні 2012 року К.О.С. був поміщений у будинок дитини, оскільки його мати залишила його самого у своїй квартирі більше ніж на двадцять чотири години.

14. 05 липня 2012 року Шевченківський суд позбавив К.Т.О. її батьківських прав щодо К.О.С., встановивши, що вона не піклувалась про нього та не брала участі у його вихованні. Апеляційна скарга не подавалась і 15 липня 2012 року рішення набрало законної сили. Суду не була надана інформація, чи повідомлялись батьки К.О.С. про це рішення.

15. 27 липня 2012 року К.О.С. був взятий на облік дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені. 14 серпня 2012 року виконавчий комітет Чернівецької міської ради надав К.О.С. офіційний статус дитини, позбавленої батьківського піклування.

16. Тим часом у невстановлену дату в липні 2012 року К.Л.С. приїхала до м. Чернівці зустрітись з К.О.С. Вона дізналася, що він був поміщений у будинок дитини і, відповідно, повідомила про це заявницю. Заявниця вирішила стати опікуном (особа, що здійснює опіку над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років) свого племінника. Вона повідомила орган опіки та піклування м. Магадану про свій намір стати опікуном і почала збирати документи та довідки для подання офіційної заяви. Зокрема, 22 серпня 2012 року представники Магаданської установи охорони здоров’я провели обстеження її квартири та дійшли висновку, що санітарно-епідеміологічні умови квартири були придатним для проживання К.О.С у сім’ї заявниці.

17. У серпні та вересні 2012 року заявниця декілька разів телефонувала до служби у справах дітей м. Чернівців та до будинку дитини з проханням взяти до уваги те, що вона бажала стати опікуном К.О.С. і готувала необхідні документи для подання офіційної заяви.

18. За клопотанням заявниці орган опіки та піклування м. Магадану направив листа до служби у справах дітей м. Чернівців, повідомивши їх, що вона бажала стати опікуном К.О.С., і що вона виконала свої обов’язки як піклувальник К.Л.С. Орган опіки та піклування м. Магадану також просив службу у справах дітей м. Чернівців не розглядати в якості опікуна К.О.С. інших кандидатів.

19. Листом від 17 вересня 2012 року служба у справах дітей м. Чернівців повідомила орган опіки та піклування м. Магадану, що інформацію про бажання заявниці стати опікуном К.О.С. вони отримали 04 вересня 2012 року. Служба у справах дітей м. Чернівців також повідомила орган опіки та піклування м. Магадану, що до зазначеної дати подружжю, яке бажало усиновити К.О.С., було видане направлення для встановлення контакту з ним, і вони вже подали всі необхідні документи для його усиновлення (див. пункти 22, 23); що буде виданий висновок про доцільність цього усиновлення; і що на підставі цього висновку подружжя подасть заяву про усиновлення дитини до Першотравневого районного суду м. Чернівців (далі - Першотравневий суд). Зрештою, служба у справах дітей м. Чернівців зазначила, що заявниця мала право звернутися до того ж суду із заявою про встановлення опіки, та порекомендувала їй зробити це "у найкоротші строки".

20. 10 жовтня 2012 року орган опіки та піклування м. Магадану надав висновок, у якому зазначалось, що з огляду на її особисте становище та якості заявниця могла стати опікуном або піклувальником.

21. 22 жовтня 2012 року заявниця поїхала до м. Чернівці, здебільшого з метою ініціювати процедуру встановлення опіки над К.О.С. і зустрітися з ним там. Зрештою це виявилося неможливим, оскільки він був усиновлений С.С.В. і С.О.В. до її приїзду в Україну (див. пункт 26), і органи влади України відмовилися допомогти їй побачитися з К.О.С.

C. Усиновлення К.О.С.

22. 30 серпня 2012 року подружжю С.С.В. та С.О.В., яке перебувало на обліку осіб, бажаючих усиновити дитину, було видано дозвіл на зустріч з К.О.С. у притулку для дітей.

23. 06 вересня 2012 року вони повідомили службу у справах дітей м. Чернівців про своє бажання усиновити К.О.С. і просили надати висновок про доцільність усиновлення.

24. 19 вересня 2012 року виконавчий комітет Чернівецької міської ради, здійснюючи свої функції, пов’язані зі справами дітей, надав висновок про доцільність усиновлення, про яке вони просили. На думку комітету, моральний, фізичний та матеріальний стан С.С.В. та С.О.В. свідчив про їхню можливість для влаштування та виховання К.О.С. Вони встановили контакт і хороші стосунки з дитиною, та за повідомленням психолога притулку дитина бажала проживати в їхній сім’ї, хоча вона не могла надати письмової згоди, оскільки "у зв’язку з віком не усвідомлювала факту усиновлення". Також було зазначено, що у дитини була зведена сестра та тітка, які проживали у м. Магадан; що у серпні та вересні 2012 року заявниця та органи влади м. Магадан відповідно повідомили службу у справах дітей м. Чернівців про її бажання стати опікуном дитини; що у відповідь заявниці було повідомлено, що вона могла звернутися до районного суду із заявою про встановлення опіки; що така заява подана не була. Зрештою, у висновку було зазначено, що зазвичай усиновлення було "пріоритетнішою формою влаштування дитини", та що у цій справі усиновлення буде доцільним та таким, що відповідатиме інтересам дитини.

25. 24 вересня 2012 року С.С.В та С.О.В. звернулися до Першотравневого суду із заявою про усиновлення К.О.С.

26. 02 жовтня 2012 року Першотравневий суд, розглянувши справу у закритому засіданні за участю С.С.В. та С.О.В. і представників служби у справах дітей та притулку для дітей, ухвалив рішення про надання дозволу на усиновлення. Суд також вирішив, щоб прізвище К.О.С. було змінене на прізвище усиновителів, а С.С.В. та С.О.В. відповідно були зареєстровані його батьком та матір’ю замість його біологічних батьків.

27. Суд здебільшого посилався на інформацію, наведену у висновку виконавчого комітету Чернівецької міської ради. Суд встановив, що усиновлення, про яке просили позивачі, було в інтересах дитини виховуватися у "стабільних та гармонійних умовах життя".

28. Заявниця була поінформована про рішення від 02 жовтня 2012 року із затримкою, але вона не зазначила, наскільки довгою була ця затримка.

29. 01 лютого 2013 року заявниця звернулася до Апеляційного суду Чернівецької області з апеляційною скаргою на це рішення, зазначивши, що ним було порушено її право на опіку над її близьким родичем та її право подати аргументи проти усиновлення. Зокрема, заявниця стверджувала, що: (і) Першотравневий суд не взяв до уваги те, що К.О.С. мав близьких родичів, його зведену сестру та тітку, які не були поінформовані про провадження та не брали участь у ньому; (іі) Першотравневий суд не перевірив громадянство К.О.С.; (ііі) К.О.С. був громадянином Росії, оскільки його біологічна мати була громадянкою Росії на момент його народження у 2007 році; (iv) не було дотримано порядку, встановлений відповідними міжнародними договорами України щодо усиновлення іноземних громадян; та (v) Першотравневий суд не взяв до уваги те, що вона повідомила українській службі у справах дітей про своє бажання стати опікуном К.О.С. і готувала необхідні для цього документи.

30. 18 березня 2013 року К.Л.С. надіслала до апеляційного суду листа, зазначивши, що вона та інші члени її сім’ї (зокрема, її дід і бабуся та заявниця) мали тісний зв’язок із К.О.С., і що він бажав проживати разом з ними.

31. 04 квітня 2013 року апеляційний суд відмовив у розгляді апеляційної скарги заявниці у зв’язку з тим, що рішення суду не стосувалося її прав або інтересів, пов’язаних із встановленням опіки над дитиною, чи будь-яких відповідних обов’язків, які в принципі могли бути предметом окремого позову.

32. Заявниця подала касаційну скаргу, стверджуючи, головним чином, що апеляційний суд не розглянув її доводи, та що вона була позбавлена доступу до суду у порушення процесуальних норм.

33. 10 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у розгляді касаційної скарги заявниці, оскільки нею не було доведено, що оскаржувана ухвала апеляційного суду була незаконною.

D. Подальший розвиток подій

34. Згідно з доводами заявниці від 29 березня 2016 року у незазначений день К.Т.О. виїхала з України до Росії та наразі проживає зі своїми батьками (дідом і бабусею К.О.С.) у м. Людиново.

35. У грудні 2015 року Уряд надав копію довідки зі стенограмою бесіди з К.О.С., проведеної 19 лютого 2013 року службою у справах дітей за місцем його проживання з С.С.В. та С.О.В. Відповідно до стенограми дитина, inter alia, висловила бажання далі проживати з усиновителями, які були присутні під час бесіди, та сказала, що у неї немає тітки чи дядька. Заявниця стверджувала, що цю інформацію не можна брати до уваги, оскільки вона не була перевірена за її участі та суперечила іншим матеріалам справи.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Опіка та піклування

36.Стаття 167 Сімейного кодексу України 2002 року передбачає, що якщо той з батьків, з ким проживала дитина, позбавлений батьківських прав, і дитину не можна передати другому з батьків, баба та дід, повнолітні брати та сестри та інші родичі дитини мають переважне право щодо їхнього бажання виховувати дитину. Якщо це не можливо, вона передається на опікування органу опіки та піклування. Відповідно до статей 16 та 24 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 року встановлення і скасування опіки та піклування з участю іноземного елемента (наприклад, якщо учасник правовідносин є іноземцем) регулюються законами України, якщо відповідна дитина є громадянином України або громадянином України та іншої держави чи держав і проживає в Україні.

37. Відповідно до статті 243 Сімейного кодексу України опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Стаття 60 Цивільного кодексу України 2003 року визначає конкретну обставину, за якої опіка та піклування можуть встановлюватися судами, а саме: якщо вони ухвалюють рішення про позбавлення батьків їхніх батьківських прав; за інших обставин опікун або піклувальник призначається органом опіки та піклування. Згідно зі статтею 63 Цивільного кодексу України таке призначення може здійснюватися лише за письмової заявою особи, яка бажає стати таким опікуном або піклувальником. Перевага має надаватися членам сім’ї дитини з урахуванням їхніх особистих стосунків із дитиною та їхньої можливості виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника. Має враховуватись думка дитини щодо призначення.

38. Відповідно до статті 247 Сімейного кодексу України та статті 62 Цивільного кодексу України дитина, над якою встановлено опіку, має проживати з опікуном у житлі опікуна або за місцем проживання дитини. Опікун визначає способи виховання дитини (стаття 249 Сімейного кодексу України). Згода опікуна потрібна, inter alia, на усиновлення дитини, якщо тільки така згода не надана органом опіки та піклування, або якщо суд не встановить, що усиновлення відповідає інтересам дитини (стаття 221 Сімейного кодексу України).

39. Відповідно до Правил опіки та піклування, затверджених Кабінетом Міністрів України 26 травня 1999 року (№ 34/166/131/88), та Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини, затвердженого Кабінетом Міністрів України 24 вересня 2008 року (№ 866), особи, які бажають стати опікунами або піклувальниками, мають подати низку конкретних документів, які засвідчують їхній майновий стан, стан здоров’я, умови життя, можливість стати опікуном або піклувальником тощо. Більшість цих документів видаються органами влади. Строки подання таких документів особами, які бажають стати опікуном або піклувальником, не встановлені.

B. Усиновлення

40. Відповідно до статті 207 Сімейного кодексу України усиновлення повинно провадитися у найвищих інтересах дитини та забезпечувати її виховання у стабільних та гармонійних умовах життя. Його наслідком є те, що усиновлена дитина набуває юридичного статусу дитини усиновлювачів. Правовідносини між дитиною та її колишніми родичами і відповідні особисті та майнові права і обов’язки, що виникають із цих правовідносин, внаслідок цього припиняються (стаття 232 Сімейного кодексу України).

41. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення; для усиновлення потрібна її згода за винятком випадку, коли дитина не усвідомлює "факту усиновлення" (стаття 218 Сімейного кодексу України).

42. Усиновлення може бути скасоване або визнане недійсним судом за позовом дитини, якщо вона досягла чотирнадцяти років, її батьків, усиновлювачів, опікуна, піклувальника, органу опіки та піклування або прокурора (стаття 240 Сімейного кодексу України). Цей перелік є вичерпним.

C. Громадянство

43. Відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 року дитина, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Відповідно до частини третьої статті 12 дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і постійно проживає в дитячому закладі на території України у зв’язку з позбавленням її батьків батьківських прав, стає громадянином України з моменту її влаштування у дитячий заклад.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ

A. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини 1989 року

44. Відповідні положення Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини 1989 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачають:

Стаття 3

"1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

...".

Стаття 5

"Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов’язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім’ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, які за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.".

Стаття 20

"1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою.

2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, "кафала" за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.".

Стаття 21

"Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

(a) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

...".

B. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року

45. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року є багатостороннім договором, укладеним державами - членами Співдружності Незалежних Держав (підписаний у м. Мінську 22 січня 1993 року та зі змінами від 28 березня 1997 року), який набув чинності для Російської Федерації 10 грудня 1994 року та для України 14 квітня 1995 року. Вона регулює широкий спектр юридичних питань у контексті співпраці між Договірними Сторонами у сфері цивільного, сімейного та кримінального права. Вона також містить положення щодо опіки, піклування та усиновлення дітей, які у відповідній частині передбачають:

Стаття 33

Опіка і піклування

"1. Встановлення або скасування опіки і піклування провадиться за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, у відношенні якої встановлюється або скасовується опіка або піклування.

2. Правовідносини між опікуном або піклувальником і особою, що знаходиться під опікою або піклуванням, регулюються законодавством Договірної Сторони, установа якої призначила опікуна або піклувальника.

3. Обов’язок прийняти опікунство або піклування встановлюється законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, призначувана опікуном або піклувальником.

4. Опікуном або піклувальником особи, що є громадянином однієї Договірної Сторони, може бути призначений громадянин іншої Договірної Сторони, якщо [останній] проживає на території Сторони, де буде здійснюватися опіка або піклування.".

Стаття 34

Компетентність установ Договірних Сторін у питаннях опіки і піклування

"По справах про встановлення або скасування опіки і піклування компетентні установи Договірної Сторони, громадянином якої є особа, у відношенні якого встановлюється або скасовується опіка або піклування, якщо інше не встановлено цією Конвенцією.".

Стаття 35

Порядок вживання заходів по опіці і піклуванню

"1. У разі потреби вживання заходів по опіці або піклуванню в інтересах громадянина однієї Договірної Сторони, постійне місце проживання, місцеперебування … якого знаходиться на території іншої Договірної Сторони, установа цієї Договірної Сторони невідкладно повідомляє установу, компетентну у відповідності зі статтею 34 [цієї Конвенції]...".

Стаття 37

Усиновлення

"1. Усиновлення або його скасування визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є усиновитель…

2. Якщо дитина є громадянином іншої Договірної Сторони, при усиновленні або його скасуванні необхідно одержати згоду законного представника і компетентного державного органу [цієї Договірної Сторони], а також згоду дитини, якщо це потрібно за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є.

...".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявниця стверджувала, що усиновлення К.О.С. негативно вплинуло на її сімейне життя та повністю звело нанівець її спробу стати його опікуном. Як стверджується, це втручання у її право на повагу до її сімейного життя було незаконним, непропорційним і свавільним. Заявниця також зазначила, що воно не було в інтересах дитини, оскільки його зв’язки із заявницею, його зведеною сестрою та його дідом і бабусею були суттєво порушені оскаржуваним усиновленням. Вона посилалась на статтю 8, яка у відповідній частині передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя ...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

47. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Уряд

48. Уряд стверджував, що між заявницею та її племінником не було встановлено "сімейного життя" у розумінні статті 8 Конвенції.

49. Зокрема, посилаючись на ухвалу щодо прийнятності у справі "I. та U. проти Норвегії" (I. and U. v. Norway), заява № 75531/01, від 21 жовтня 2004 року, Уряд стверджував, що сама по собі біологічна спорідненість з її племінником без будь-яких подальших юридичних або фактичних елементів, вказуючих на існування тісних особистих відносин, не є достатньою, щоб такі відносини підпадали під захист статті 8 Конвенції щодо гарантії "сімейного життя". При цьому не було достатніх доказів твердження заявниці, що вона та її сім’я неодноразово відвідували її племінника. У будь-якому випадку з наданих заявницею деталей відвідувань вбачалося, що вона та члени її сім’ї відвідували її племінника лише по одному разу, кожен з них у різні дати, а заявниця бачила свого племінника лише під час її приїзду в 2010 році (див. пункти 12 та 16).

50. Також під час бесіди, проведеної українською службою у справах дітей у лютому 2013 року, дитина не пригадала жодних зв’язків із заявницею або її сім’єю, яка проживає у м. Магадані, та висловила бажання залишитись з її усиновлювачами (див. пункт 35).

51. Уряд також стверджував, що обставини цієї справи не підпадали під визначення "приватного життя" у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки не існувало достатнього зв’язку між заявницею та її племінником. По-перше, заявниця та її племінник не були близькими родичами за біологічною ознакою (як, наприклад, мати та син). По-друге, заявниця бачила свого племінника лише один раз (див. пункт 12).

52. Посилаючись на наведені аргументи, Уряд стверджував, що обставини цієї справи не стосувалися прав та інтересів заявниці, які захищаються статтею 8 Конвенції.

53. Уряд також стверджував, що відповідно до свідоцтва про народження К.О.С., виданого на підставі заяви його біологічної матері, він був громадянином України. Більше того, за українським законодавством дитина, батьки якої були позбавлені батьківських прав, набувала громадянства України з моменту її влаштування у будинок дитини. У випадку К.О.С. він був влаштований у будинок дитини у 2008 році, а отже з цього часу він був громадянином України (див. пункти 11 та 43).

54. Уряд також зазначив, що до 19 вересня 2012 року заявниця не подавала жодних письмових документів щодо її наміру стати опікуном її племінника, а лише зробила декілька телефонних дзвінків до української служби у справах дітей. Як вбачається з листа служби у справах дітей м. Чернівців від 17 вересня 2012 року та висновку виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 19 вересня 2012 року, цей факт був належним чином врахований (див. пункти 19 та 24). Отже, органи влади України діяли відповідно до національного законодавства, яке надає перевагу усиновленню як формі догляду, що надається сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування.

(b) Заявниця

55. Заявниця стверджувала, що адміністративні органи влади України та суди не розглянули загальну ситуацію всієї сім’ї її племінника та не взяли до уваги всі відповідні інтереси. За твердженням заявниці ні вона, ні зведена сестра К.О.С., ні його дід і бабуся не були залучені до процесу прийняття рішення; її аргументи та заяви були повністю проігноровані; не була з’ясована думка К.О.С. щодо його можливого усиновлення; а апеляційний суд відмовив у перегляді законності його усиновлення за її апеляційною скаргою. Органи влади України також не взяли до уваги той факт, що К.О.С. був громадянином Росії, а отже вони не дотрималися порядку, встановленого відповідними міжнародними договорами та національним законодавством.

56. Заявниця також стверджувала, що органи влади України не дотрималися справедливого балансу між її інтересами та інтересами подружжя, яке бажало усиновити К.О.С. Зокрема, вона вказала на те, що С.С.В. та С.О.В. вперше познайомилися з К.О.С. 30 серпня 2012 року, а отже вони не могли ефективно встановити тісний сімейний зв’язок з ним до надання дозволу на усиновлення 02 жовтня 2012 року. Натомість, заявниця була його родичкою та встановила з ним сімейні зв’язки. Внаслідок усиновлення ці зв’язки були порушені.

(c) Уряд Російської Федерації

57. Посилаючись на рішення у справах "Анайо проти Німеччини" (Anayo v. Germany), заява № 20578/07, від 21 грудня 2010 року, та "Н.Ц. та інші проти Грузії" (N.Ts. and Others v. Georgia), заява № 71776/12, від 02 лютого 2016 року, Уряд Російської Федерації стверджував, що станом на жовтень 2012 року заявниця встановила сімейні стосунки з К.О.С., з огляду на те, що вона була тіткою дитини, виховала його зведену сестру та піклувалася про стан його здоров’я та благополуччя. Як вбачається з висновку органу опіки та піклування м. Магадану від 10 жовтня 2012 року, вона мала "справжній інтерес" до долі дитини та бажала виховати його у своїй родині, до якої входили його старша сестра та дідусь із бабусею (див. пункт 20).

58. Уряд Російської Федерації стверджував, що відмова органів влади України взяти до уваги інтерес заявниці та її намір стати опікуном К.О.С., яка зрештою призвела до припинення будь-якого контакту між нею та дитиною, становила втручання у її право на повагу до приватного та сімейного життя.

59. На думку Уряду Російської Федерації, відповідне втручання, тобто невиконання органами влади України їхніх позитивних обов’язків за статтею 8 Конвенції, не було здійснене згідно із законом і було свавільним. Зокрема, органи влади України не взяли до уваги той факт, що К.О.С. був громадянином Росії, а отже його усиновлення було здійснено з порушенням чинного порядку, встановленого відповідними міжнародними договорами та національними правовими інструментами Російської Федерації та України. Зокрема, консульство Російської Федерації у м. Львові не було повідомлено про рішення від 14 серпня 2012 року (див. пункт 15), внаслідок чого в органів влади Російської Федерації не було можливості прийняти рішення щодо встановлення опіки або піклування над дитиною, хоча вони були уповноважені прийняти таке рішення згідно з відповідним законодавством Російської Федерації, як передбачено статтями 33 та 34 Мінської конвенції (див. пункт 45).

60. Уряд Російської Федерації також стверджував, що рішення від 02 жовтня 2012 року було ухвалене з порушенням статті 167 Сімейного кодексу України (див. пункт 36), без урахування думки родичів дитини, у тому числі заявниці та його зведеної сестри, що призвело до знищення біологічного зв’язку дитини з ними та існуючих сімейних контактів. По суті не було приділено належної уваги найкращим інтересам дитини, а українські суди не надали достатнього обґрунтування, з якого вбачалося б, що в найкращих інтересах дитини було усиновлення подружжям, яке не мало з нею родинного або особистого зв’язку, і яке лише один раз зустрілося з нею, а не встановлення опіки її родичами, з якими дитина мала емоційний контакт. Отже, оскаржуване втручання також не було необхідним у розумінні статті 8 Конвенції.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

61. Відповідно до усталеної практики Суду існування або відсутність "сімейного життя" для цілей статті 8 є по суті питанням факту, що залежить від реального існування на практиці близьких особистих зв’язків (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "К. та Т. проти Фінляндії" [ВП] (K. and T. v. Finland) [GC], заява № 25702/94, пункт 150, ЄСПЛ 2001-VII). Близькі стосунки за відсутності "сімейного життя", як правило, охоплюватимуться поняттям "приватне життя" (див. рішення у справі "Знаменська проти Росії" (Znamenskaya v. Russia), заява № 77785/01, пункт 27, від 02 червня 2005 року, із наведеними у ньому подальшими посиланнями).

62. У будь-якому разі основною ціллю статті 8 є захист особи від свавільного втручання державних органів. Додатково можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній "повазі" до сімейного та/або приватного життя. Проте межі між позитивними та негативними обов’язками держави за цим положенням не можна визначити з достатньою точністю. Застосовні принципи, тим не менш, є подібними. У обох контекстах слід дотримуватись справедливого балансу, який потрібно встановити між конкуруючими інтересами особи та суспільства у цілому, при цьому певне значення мають цілі другого пункту статті 8. У обох контекстах держава користується певною свободою розсуду (див., серед інших джерел, рішення у справах "А, В та С проти Ірландії" [ВП] (A, B and C v. Ireland) [GC], заява № 25579/05, пункт 247, ЄСПЛ 2010, та "Хемелейнен проти Фінляндії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 37359/09, пункти 62, 63 та 65-67, ЄСПЛ 2014).

63. Хоча стаття 8 не містить чітких процесуальних вимог, заявники мають бути залученими до процесу прийняття рішення у цілому тією мірою, яка є достатньою для надання їм належного захисту своїх інтересів, гарантованих цією статтею (див. рішення у справах "Фернандез Мартінез проти Іспанії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 56030/07, пункт 147, ЄСПЛ 2014 (витяги); "Ельсхольц проти Німеччини" [ВП], (Elsholz v. Germany) [GC], заява № 25735/94, пункт 52, ЄСПЛ 2000-VIII; "Z.J. проти Литви" (Z.J. v. Lithuania), заява № 60092/12, пункт 100, від 29 квітня 2014 року; та "W. проти Сполученого Королівства" (W. v. the United Kingdom), від 08 липня 1987 року, пункт 64, Серії А № 121).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

64. Суд вважає, що стосовно скарг заявниці за статтею 8 по суті існують три принципові юридичні питання, на які необхідно відповісти:

(i) чи стосується справа права або інтересу, охоронюваного статтею 8, та, зокрема, чи стосується вона "сімейного життя" або "приватного життя" заявниці;

(ii) чи було втручання у право заявниці на повагу до "сімейного життя" або "приватного життя"; та

(iii) чи свідчить про порушення статті 8 Конвенції стверджувана відмова органів влади України та судів у належному розгляді наміру заявниці стати опікуном її племінника та/або їхня відмова залучити її до процесу прийняття рішення щодо усиновлення її племінника.

65. Стосовно першого питання Суд зазначає, що аргумент заявниці, що вона встановила сімейні стосунки або зв’язки зі своїм племінником, не підтверджується достатніми доказами або переконливими доводами. Дитина не проживала разом із заявницею, і вона посилалася лише на один свій приїзд до неї протягом приблизно п’яти років, у період з 2007 до 2012 роки (див. пункт 12 та, для порівняння, наприклад, рішення у справах "Моретті та Бенетті проти Італії" (Moretti and Benedetti v. Italy), заява № 16318/07, пункти 49, 50, від 27 квітня 2010 року, та "Харрудж проти Франції" (Harroudj v. France), заява № 43631/09, пункт 46, від 04 жовтня 2012 року; див. також рішення у справі "Бойл проти Сполученого Королівства" (Boyle v. the United Kingdom), заява № 16580/90, Збірка рішень Комісії від 09 лютого 1993 року, пункти 41-47, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Цапм’єрі проти Італії" (Zampieri v. Italie), заява № 58194/00, від 03 червня 2004 року, в яких Комісія та Суд відповідно визнали численні контакти між заявниками та дітьми їхніх братів і сестер, а також те, що вони провели разом велику кількість вихідних днів та (у справі "Цапм’єрі проти Італії" (Zampieri v. Italie)) частину шкільних канікул, основними підставами для висновку про наявність родинних зв’язків між ними. Отже, стосунки або зв’язок заявниці з її племінником не є таким, що підпадає під визначення "сімейного життя". Крім того, щодо її можливого наміру встановити "сімейне життя" зі своїм племінником, ставши його опікуном, Суд нагадує, що стаття 8 не гарантує право на створення сім’ї.

66. Проте інтерес заявниці у підтримці та розвитку її відносин або зв’язку з племінником можливо підпадає під визначення "приватного життя", яке є ширшим поняттям і охоплює, inter alia, право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми (див. рішення у справах "Е.Б. проти Франції" [ВП] (E.B. v. France) [GC], заява № 43546/02, пункт 43, від 22 січня 2008 року, "Парадізо та Кампанеллі проти Італії" [ВП] (Paradiso and Campanelli v. Italy) [GC], заява № 25358/12, пункти 161-165, ЄСПЛ 2017 (витяги), та "А.Х. та інші проти Росії" (A.H. and Others v. Russia), заява № 6033/13 та 15 інших заяв, пункт 383, від 17 січня 2017 року). Відповідний інтерес мав фактичні та юридичні підстави з огляду на такі міркування:

(i) дитина була родичем заявниці;

(ii) вона мала контакт з дитиною, хоча й не постійного або регулярного характеру (див. пункт 12);

(iii) намір заявниці стати опікуном дитини був справжнім: вона виявила бажання піклуватися про неї, як тільки дізналася, що її мати була нездатна робити це. Вона повідомила органи влади про свій намір стати його опікуном та почала збирати документи з метою подання офіційної заяви, також мав значення той факт, що раніше вона вже була піклувальником зведеної сестри дитини (див. пункти 9, 16, 17,18 і 20); та

(iv) національне законодавство надає перевагу членам сім’ї у випадках, коли виникає питання опіки внаслідок нездатності батьків виконувати свої обов’язки щодо їхньої дитини (див. пункти 36, 37), ані національні органи, ані Уряд не стверджували, що ці положення не були застосовними до справи заявниці. Також ані національні органи влади, ані Уряд не стверджували, що з огляду на відповідні положення Мінської конвенції (див. пункт 45) за конкретних обставин заявниця в принципі не могла бути призначена опікуном свого племінника.

67. Беручи до уваги всі наведені міркування у сукупності, Суд доходить висновку, що ця справа скоріше стосується "приватного життя" заявниці, а не її "сімейного життя", у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції.

68. Повертаючись до другого питання, Суд зазначає, що усиновлення племінника заявниці становило втручання у її право на повагу до її приватного життя. Воно (i) призвело до порушення зв’язку між заявницею і племінником та (іі) унеможливило її намір стати опікуном свого племінника (див. пункти 40 та 42).

69. Щодо питання відповідності втручання у цій справі вимогам статті 8 Суд вважає, що ця справа свідчить про процесуальний недолік або провину з боку українських органів влади та судів. Зокрема, при вирішенні питання про усиновлення дитини органи влади та суди визнали намір заявниці встановити опіку над її племінником, але не розглянули його належним чином. Суди не пояснили, чому усиновлення К.О.С. краще відповідало його інтересам на відміну від опіки, яку мала намір встановити його тітка, хоча це безумовно було необхідним для з’ясування того, що становило найкращі інтереси дитини, тобто основного питання в оскаржуваному провадженні щодо усиновлення (див. пункти 26, 27, 40 та 44). Навіть припускаючи, що небажання органів влади і судів розглядати це питання можна пояснити тим, що на момент ухвалення оскаржуваних рішень заявниця не подала офіційної заяви про встановлення опіки, та враховуючи, що вона діяла належним чином відповідно до рекомендації, наданої службою у справах дітей, Суд зазначає, що її аргумент щодо часових обмежень був цілком проігнорований (див. пункти 16-19, 21, 24-27 та 39).

70. Наведених міркувань достатньо для Суду, щоб дійти висновку, що втручання у приватне життя заявниці не відповідало процесуальним вимогам статті 8 Конвенції, та що, відповідно, було порушення цього положення. Ці міркування також усувають необхідність розгляду інших аргументів, наведених сторонами щодо цієї частини заяви.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявниця скаржилася на відсутність доступу до суду у зв’язку з її апеляційною скаргою на рішення від 02 жовтня 2012 року. Зокрема, вона стверджувала, що ухвала, якою її апеляційна скарга була залишена без розгляду, була свавільною та була постановлена з порушенням національного законодавства. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …".

72. Уряд заперечив проти скарги заявниці.

73. Уряд Російської Федерації стверджував, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

74. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, і тому аналогічним чином має бути оголошена прийнятною.

75. З огляду на свої висновки, які стосуються статті 8 (див. пункти 69, 70), Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Вуїца проти Хорватії" (Vujica v. Croatia), заява № 56163/12, пункти 108, 109, від 08 жовтня 2015 року).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

76.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

77. Заявниця вимагала 10000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

78. Уряд заперечив проти вимоги, стверджуючи, що вона була необґрунтованою та надмірною.

79. Суд вважає, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої могла зазнати заявниця у цій справі.

B. Судові та інші витрати

80. Заявниця також вимагала різні суми в якості компенсації судових та інших витрат, яких вона зазнала під час провадження у національних судах та у цьому Суді. Вони включали 1962 російських рублів (далі - руб.; на момент подій приблизно 45 євро) транспортних витрат, понесених у жовтні 2012 року (див. пункт 21), 3360 українських гривень (далі - грн; на момент подій приблизно 105 євро) витрат на переклад зауважень, поданих до Суду після повідомлення про справу, 5000 руб. (на момент подій приблизно 60 євро) витрат на оформлення заявницею довіреності на представництво її інтересів у національних органах влади та у Суді, засвідчену нотаріусом у січні 2016 року, та 151,60 грн (на момент подій приблизно 5 євро) поштових витрат і витрат на друк.

81. Уряд стверджував, що вимоги заявниці щодо компенсації судових і транспортних витрат не стосувалися цієї справи, а вимога щодо компенсації витрат, пов’язаних з перекладом, не підтверджувалася необхідними деталями, зокрема, не було зазначено тарифу. Отже, ці вимоги мали бути відхилені у повному обсязі. Щодо поштових витрат і витрат на друк Уряд залишив це питання на розсуд Суду.

82. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд з огляду на всі наявні в нього документи та зазначені критерії вважає за належне присудити 215 євро в якості компенсації витрат за всіма пунктами.

C. Пеня

83. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує заяву прийнятною.

2.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

3.Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

4.Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнала заявниця.

5.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 215 (двісті п’ятнадцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути конвертована в російські рублі за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 квітня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:

(a)окрема думка судді Де Гаетано, яка співпадає з позицією більшості;

(b)окрема думка судді Юдківської, яка співпадає з позицією більшості.

В.Д.Г.

М.Ц.

Я голосував разом із більшістю за процесуальне порушення статті 8 у цій справі. Проте я хочу підкреслити дуже обмежені доводи, на яких ґрунтується це рішення, та його невідповідність результатам остаточного влаштування дитини.

Немає сумнівів у тому, що заявниця, як тітка К.О.С., мала право на те, щоб її думки та її пропозицію стати опікуном хлопчика були належним чином розглянуті судом, який зрештою ухвалив рішення щодо усиновлення хлопчика третіми особами, а не залишені без уваги на сумнівних підставах, як це й було. У зв’язку з цим було порушене її право на "приватне життя" (див. пункт 66 та 67). Проте при цьому немає жодного сумніву, що у цій справі усиновлення відповідало найкращим інтересам дитини. Неможливо уявити, що за конкретних обставин справи національні суди могли або дійшли б будь-якого іншого висновку, навіть якби вони повною мірою та детально розглянули позицію заявниці та надали їй строк для подання відповідної офіційної заяви про встановлення опіки.

Іншими словами, тут йдеться про процесуальний недолік, який, тим не менш, призвів до правильного результату для дитини.

Я голосувала разом із більшістю за встановлення порушення статті 8 у цій справі, хоча я вважаю, що суди діяли не лише у найкращих інтересах відповідної дитини, але і відповідно до чинного законодавства. Досить дивно, що вони нічого не зазначили, якщо не сказати, що проігнорували, з цих двох важливих питань у своїх рішеннях.

Ненадання мотивованих рішень є очевидним порушенням принципів процесуальної справедливості, встановлених практикою цього Суду. Оскільки Суд є "вартовим процесуальної справедливості у вирішенні питань, пов’язаних з правами людини, на національному рівні", він не міг не встановити порушення: "відсутність процесуальної справедливості у діяльності … судів або адміністративних органів влади, сама по собі становить шкоду"-1.

1. Найкращі інтереси дитини

Заявниця, як тітка К.О.С., очевидно найближчий родич, здатний піклуватися про дитину, безумовно мала на це право. Проте важливо зазначити, що вона на жодній стадії не пропонувала усиновити дитину. Якби заявниця зробила це, враховуючи, що вона також виховувала сестру К.О.С., ситуація виглядала б зовсім по іншому.

Незважаючи на будь-які вагомі причини, які вона могла наводити на користь опіки, а не усиновлення, важливо зазначити, що усиновлення зазвичай є кращим видом піклування над покинутою дитиною - лише статус усиновленої дитини дозволяє сироті перестати вважатися сиротою та отримати повні права, аналогічні правам біологічних дітей.

У Конвенції ООН про права дитини навмисно не було надане визначення "найкращих інтересів дитини", щоб при їх тлумаченні міг враховуватися контекст та обставини-2. Проте безспірним залишається те, що серед усіх можливих заходів захисту дитини, позбавленої батьківського піклування, найбажанішим є усиновлення, тобто її влаштування під опіку нових батьків, забезпечуючи, таким чином, всі переваги постійної родини.

Хоча постійне піклування у формі опіки заявницею, члена розширеної сім’ї К.О.С., було для нього чудовою можливістю підтримувати контакти з сім’єю його походження, воно не надало б йому основних переваг статусу члена родини. З огляду на дуже обмежені стосунки між заявницею та К.О.С. до усиновлення (див. пункт 12), усиновлення останнього родиною, яка виховуватиме його у спосіб, що належним чином замінить дійсні біологічні зв’язки, повністю відповідало його найкращим інтересам.

2. Нормативна база, чинна на момент подій

Майже немає сумнівів, що К.О.С. був громадянином України, незважаючи на те, що заявниця та Уряд Росії наполягали на тому, що він був громадянином Росії. К.О.С. народився на території України, його мати була громадянкою Росії та проживала на території України на законних підставах, і відповідно до частини четвертої статті 7 Закону України "Про громадянство України" (див. пункт 43), оскільки він не набув громадянства своєї матері, він автоматично став громадянином України. За будь-яких обставин, оскільки його мати була позбавлена батьківських прав принаймні з липня 2012 року, немає сумнівів у тому, що він є громадянином України (там само, частина третя статті 12).

Як зазначено у пункті 36, відповідно до статей 16 та 24 Закону України "Про міжнародне приватне право", якщо відповідна дитина є громадянином України, встановлення і скасування опіки та піклування з іноземним елементом регулюються законами України.

Сімейний кодекс України, незважаючи на досить детальне регулювання усиновлення іноземцями, не надає жодних вказівок щодо призначення іноземця опікуном.

Проте стаття 33 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року є більш точною: очевидно заявниця, громадянка Росії, могла бути призначена опікуном або піклувальником К.О.С., громадянина України, лише за умови її проживання на території України (див. пункт 45). Ціль обмеження є зрозумілою, гарантувати ефективність опіки чи піклування. На відповідний орган опіки та піклування покладається обов’язок перевірки умов, у яких перебуває та виховується дитина; і вбачається, що періодично оцінюючи умови влаштування дитини дуже складно, навіть неможливо, здійснити таку перевірку за кордоном.

Оскільки заявниця не мала наміру переїжджати до України (принаймні такий намір не вбачається з поданих до Суду матеріалів справи), органи влади повинні були надати оцінку цим конкретним положенням національного законодавства та міжнародних договорів і роз’яснити їх заявниці. Натомість, вони надали їй досить оманливу пораду, а суди не роз’яснили фактичну та юридичну ситуацію заявниці, не надавши Суду іншого вибору, крім встановлення процесуального порушення статті 8.

У цій справі очевидні благі наміри заявниці заслуговували на високу оцінку: вона бажала виховати своїх племінницю та племінника, покинутих їхньою матір’ю (її сестрою), та забезпечити їм турботу родини. Які б поважні причини не мали органи влади для відмови у задоволенні її заяви, таке ігнорування з їхнього боку було неприпустимим. "Немає відповіді більш принизливої, ніж презирливе мовчання", - як сказав Мішель де Монтень. Презирливе мовчання з боку судових органів, які мали справу з вкрай важливими приватними інтересами, саме по собі є порушенням Конвенції.