Справа "Саранчов проти України" (Заява № 2308/06)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Саранчов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер <…>, Голова,

Ганна Юдківська <…>,

Ханлар Гаджієв <…>,

Андре Потоцький <…>,

Фаріс Вегабовіч <…>,

Йонко Грозєв <…>,

Карло Ранцоні, <…> судді,

та Клаудія Вестердік <…>, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 3 травня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 2308/06), яку 12 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Іванович Саранчов (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. Т. Калмиков - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Урядового уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що його право на справедливий судовий розгляд було порушено, оскільки на жодному з етапів кримінального провадження йому не надавалась безоплатна допомога захисника та що суд першої інстанції, який постановив обвинувальний вирок щодо нього, не був безстороннім, тому що значну частину судового розгляду було проведено за відсутності прокурора.

4. 22 червня 2012 року про зазначені вище скарги було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1968 році та проживає у с Комсомольське Харківської області.

6. У травні 1999 року Павлоградським РВ УМВС України в Дніпропетровській області заявника було оголошено у розшук у зв’язку з кримінальною справою за фактом розбійного нападу, поєднаного зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень неповнолітній П., доньці Б.

7. 28 січня 2000 року заявника було затримано у Росії за підозрою у вчиненні у цій країні іншого злочину, за який йому згодом російським судом було призначено покарання у вигляді позбавлення волі, строк якого мав закінчитися 27 липня 2004 року.

8. 1 червня 2004 року російський суд постановив про подальше тримання заявника під вартою в очікуванні екстрадиції до України.

9. 1 грудня 2004 року заявника було видано Україні та поміщено до слідчого ізолятора.

10. О 17 год. 20 хв. 16 січня 2005 року заявникові було пред’явлено протокол затримання, в якому зазначалося, що його затримано за підозрою у вчиненні розбійного нападу за обтяжуючих обставин. З першого допиту йому було повідомлено про його право мати захисника. Заявник підписав цей протокол, зазначивши, що він повністю не погоджується з його змістом та бажає мати захисника з першого допиту.

11. У той же час того ж дня заявник також підписав протокол ознайомлення його як підозрюваного з його процесуальними правами, зокрема, з правом не свідчити проти себе та правом на отримання правової допомоги захисника. Заявник підписав протокол та у відповідній графі бланку протоколу від руки написав: "свої права захищатиму самостійно, не з матеріальних причин". Заявник стверджував, що його змусили підписати цю та наступні відмови, оскільки працівники міліції сказали йому, що захисника, про надання якого він клопотав з самого початку, йому не нададуть.

12. 17 січня 2005 року заявник підписав інший протокол про ознайомлення його як підозрюваного з його процесуальними правами і зазначив, використовуючи такі ж формулювання, що він захищатиме себе самостійно.

13. Того ж дня його двічі допитали. Він заперечив будь-яку причетність до злочину.

14. 25 січня 2005 року заявнику було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні пограбування за обтяжуючих обставин. Того ж дня він підписав протокол ознайомлення його як обвинуваченого із своїми процесуальними правами та зазначив, використовуючи такі самі формулювання, що захищатиме себе самостійно.

15. 27 січня 2005 року він підписав ще один такий протокол, використовуючи такі ж формулювання. Того ж дня слідчий повідомив заявника про закінчення досудового слідства та надав йому для ознайомлення матеріали кримінальної справи.

16. 29 січня 2005 року прокурор Павлоградської місцевої прокуратури підписав остаточний обвинувальний висновок, яким заявника було обвинувачено у розбійному нападі за обтяжуючих обставин. В обвинувальному висновку містилося клопотання про виклик до суду потерпілих Б. і П. та двох інших свідків.

17. 1 березня 2005 року заявник постав перед Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області, який засідав у складі одного судді та секретаря. Згідно з протоколом судового засідання розгляд справи відбувався таким чином:

(a) На відкритті судового засідання були присутні лише заявник та Б., а прокурор, П. та свідки були відсутні. Суддя запитав заявника та Б., чи заперечують вони проти початку засідання за відсутності інших. Ніхто не заперечив, суддя розпочав судове засідання.

(b) Суддя ознайомив заявника з його процесуальними правами підсудного, включаючи право мати захисника або взяти захист своїх інтересів на себе, а також право давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання.

(c) Відповівши, що він зрозумів свої права, заявник заявив клопотання про надання йому дозволу захищати себе самостійно. Суддя задовольнив це клопотання.

(d) Суддя зачитав обвинувальний висновок та запитав заявника, чи зрозумів він обвинувачення та чи бажає давати показання.

(e) Заявник відповів, що він зрозумів обвинувачення, визнав свою вину та відмовився давати показання.

(f) Б. подала клопотання з проханням, щоб суд допитав її першою, а потім дозволив їй залишити судове засідання та продовжив розгляд справи за її відсутності. Заявник не заперечував і суд задовольнив клопотання потерпілої.

(g) Б. була допитана та залишила залу судового засідання.

(h) З’явився прокурор.

(i) Суддя пояснив заявникові, що він має право заявити відвід прокурору. Заявник відповів, що він не бажає заявляти відвід прокурору. Він знову визнав свою вину та заявив, що не бажає давати показання. Він зазначив, що докази його вини були "допустимі і достатні", клопотав не викликати відсутніх свідків, оскільки йому було соромно за свої дії; також він заявив клопотання про визнання недоцільним дослідження доказів відповідно до статті 299 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 30).

(j) Суд ухвалив визнати недоцільним дослідження доказів та продовжив зачитувати деякі письмові показання, що містилися у матеріалах справи.

(k) Прокурор просив суд призначити заявникові покарання у вигляді позбавлення волі на строк шість з половиною років.

18. Згідно з твердженнями заявника цей протокол судового засідання був неточним. Зокрема, заявник спочатку не визнавав себе винним. Лише після того, як Б. залишила залу судових засідань, суддя переконав його визнати себе винним та надати згоду на проведення скороченого судового провадження в обмін на пом’якшення вироку.

19. Того ж дня після закінчення судового розгляду справи суд постановив свій вирок. Суд визнав заявника винним за усіма пунктами обвинувачення та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк шість з половиною років, який повинен був обчислюватися з 28 січня 2000 року, дати його затримання у Росії, і таким чином решта строку, який мав відбути заявник, становила один рік та приблизно п’ять місяців. Свій вирок суд ґрунтував на визнанні заявником своєї вини під час судового розгляду справи та на його згоді з визнанням судом недоцільним досліджувати докази. У вироку також було зазначено, що вину заявника доведено низкою документів, що містились у матеріалах справи. Зокрема, у вироку було посилання на протоколи пред’явлення особи для впізнання, згідно з якими П. та інші свідки впізнали у заявнику особу, яка напала на П.

20. 4 березня 2005 року Б. оскаржила вирок, зазначаючи, що він був надто м’яким. Вона доводила, що строк позбавлення волі повинен обчислюватися від дати затримання заявника в Україні, а не від дати його затримання у Росії у зв’язку з іншим злочином. Вона також стверджувала, що під час судового розгляду справи прокурор був відсутній, що заявник не визнавав своєї вини і не висловлював каяття, та що під час судового засідання він поводився зухвало.

21. У запереченнях на апеляційну скаргу заявник зазначив, що визнання ним вини та каяття були щирими та що призначене судом покарання було правильним і виправданим.

22. 20 травня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області (далі - апеляційний суд) провів судове засідання у присутності прокурора, Б. та заявника. У судовому засіданні заявник підтвердив свої попередні покази, сказав, що він висловив жаль з приводу вчиненого злочину та клопотав про залишення в силі вироку суду першої інстанції. Згідно з твердженнями заявника він клопотав про допуск на це засідання адвоката, але у задоволенні його клопотання було відмовлено.

23. Того ж дня апеляційний суд, взявши до уваги тяжкість злочину та особу заявника, скасував вирок Павлоградського міськрайонного суду як надто м’який. Суд також дійшов висновку, що суд першої інстанції неправильно розтлумачив закон, яким врегульовано порядок обчислення строку покарання, з урахуванням строку, відбутого у російській виправній установі. Зокрема, суд не врахував той факт, що Україна зробила застереження до Протоколу до Мінської Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах стосовно чинності вироків, винесених у державах, які підписали цей Протокол. Відповідно, апеляційний суд призначив заявникові покарання у вигляді позбавлення волі на строк дванадцять років, який мав обчислюватися з 16 січня 2005 року, дати його затримання в Україні.

24. Заявник оскаржив це рішення у касаційному порядку, доводячи, що насправді він був невинуватий. Він стверджував, що під час судового розгляду справи він спочатку заперечив свою вину та вказав на прогалини і невідповідності, які, на його думку, містилися в матеріалах обвинувачення. Проте згодом він визнав себе винним внаслідок тиску з боку судді та тому, що він бажав якомога швидшого звільнення, а коштів на адвоката у нього не було. Під час судового розгляду його справи прокурор був відсутній та за цих обставин заявник не був переконаний у безсторонності судді або у тому, що докази досліджувалися об’єктивно. Коли суддя переконав його у тому, що якщо він визнає себе винним, то отримає м’яке покарання, він виконав вказівки судді. Заявник також стверджував, що апеляційний суд припустився помилки, коли не врахував строк, який він відбув у російській установі виконання покарань.

25. 30 серпня 2005 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника та, належним чином врахувавши належність зібраних обвинуваченням письмових показів, дійшов висновку, що визнання заявника винним мало під собою достатнє фактичне та доказове підґрунтя. Верховний Суд України також дійшов висновку, що апеляційний суд правильно обчислив початок строку відбування заявником покарання з 16 січня 2005 року, але зменшив строк покарання до дев’яти років.

26. 10 березня 2009 року на запит прокуратури апеляційний суд ухвалив обчислювати строк покарання заявника з 1 червня 2004 року (дати постанови про взяття його під варту до ухвалення рішення щодо вимоги про видачу).

27. 30 вересня 2011 року заявника було звільнено з установи виконання покарань.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України (1996 року)

28. Відповідні положення статей 59 та 63 Конституції України щодо права на правову допомогу та права не свідчити проти себе наведені у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine) (заява № 16404/03, п. 25, від 19 лютого 2009 року).

B. Кримінальний кодекс України (1960 року)

29. Частиною 3 статті 142 Кодексу, яка була чинною на час вчинення злочину, було передбачено, що розбій, поєднаний зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, карається позбавленням волі на строк від шести до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року

30. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу у редакції, чинній на час подій, передбачали:

Стаття 46. Відмова від захисника

"Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не позбавляє його права запросити того ж чи іншого захисника в подальших стадіях процесу.

...".

Стаття 47. Порядок запрошення і призначення захисника

"Захисник запрошується підозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Особа, що провадить дізнання, слідчий, суд зобов’язані надати затриманій особі чи особі, яка утримується під вартою, допомогу у встановленні зв’язку з захисником або з особами, які можуть запросити захисника.

...

Захисник призначається [особою, яка провадить дізнання, слідчим чи судом] у випадках:

...

(2) коли... підсудний бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити.

...".

Стаття 299. Визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження

"...

Суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи... При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову у апеляційному порядку.

Допит підсудного, якщо тільки він не відмовляється віддачі показань, провадиться обов’язково.".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявник скаржився, зокрема, що його право на справедливий судовий розгляд було порушено, оскільки на жодному з етапів кримінального провадження йому не було надавалась безоплатна допомога захисника та що суд першої інстанції, який постановив обвинувальний вирок щодо нього, не був безстороннім, тому що значну частину судового розгляду було проведено за відсутності прокурора. Він посилався на статтю 6 Конвенції , відповідні частини якої передбачають таке:

"1. "Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

...".

A. Доводи сторін

1. Щодо стверджуваної відсутності правової допомоги

32. Заявник вказував на невідповідність між протоколом про затримання, в якому заявник клопотав призначити йому захисника, та підписаною у той же час відмовою від цього права. З його точки зору ця суперечність відображає той факт, що він спочатку клопотав про призначення захисника, але згодом працівники міліції повідомили його, що не задовольнять його клопотання, та погрожували йому розправою, якщо він буде на ньому наполягати. Не бачачи жодних перспектив успіху та побоюючись жорстокого поводження, заявник був змушений підписувати всі подальші відмови від захисника, які йому надавались. Кожного разу, коли він подавав нові клопотання про призначення йому захисника, йому погрожували та чинили на нього тиск для того, щоб він підписав нову відмову. Національні суди не пересвідчилися у недвозначності відмов заявника від захисника, зокрема, з огляду на його уразливість та тяжкість покарання, яке йому загрожувало.

33. Незважаючи на те, що під час досудового слідства він не надав жодних визнавальних показів, його було позбавлено можливості обговорити стратегію свого захисту та, зокрема, наслідки зміни своєї позиції під час судового розгляду справи з повного заперечення своєї вини на визнання себе винним. Те, що він не поскаржився на це у своїй апеляційній скарзі, можна пояснити його бажанням зберегти призначене йому м’яке покарання. Більше того, коли він клопотав про призначення йому захисника на засіданні апеляційного суду, у задоволенні його клопотання було відмовлено. Так само і Верховний Суд України не відреагував на його скаргу про неможливість отримати правову допомогу захисника.

34. У світлі зазначених аргументів заявник стверджував, що у його справі було порушення пункту 1 і підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції .

35. Уряд доводив, що національне законодавство чітко передбачало право на безоплатну правову допомогу у разі, якщо заявнику не вистачає коштів, щоб найняти адвоката. Це право неодноразово йому роз’яснювалося. Навіть якби у протоколі затримання від 16 січня 2005 року заявник насправді клопотав про призначення захисника, він у недвозначний спосіб відмовився від цього права наступного ж дня, 17 січня 2005 року, перед своїм першим допитом. Після цього він неодноразово та послідовно впродовж усього провадження підтверджував свою відмову від захисника та не піддавав її сумніву у своїх клопотаннях до апеляційного суду, у яких він також підтверджував, що судовий розгляд його справи був справедливим, та повторно визнавав свою вину. Інтереси правосуддя не вимагали присутності захисника заявника на засіданні апеляційного суду, оскільки цей суд лише виправляв помилки суду першої інстанції при постановленні вироку.

36. У контексті цих доводів Уряд наполягав на тому, що порушення підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного ненадання заявникові безоплатної допомоги захисника не було.

2. Щодо стверджуваної відсутності прокурора упродовж частини судового розгляду справи

37. Уряд доводив, що прокурор був відсутнім лише на початку судового засідання, і за його відсутності було заслухано лише одного свідка, а саме Б., на підставі клопотання, яке міститься в обвинувальному висновку. Як протокол судового засідання, так і заперечення заявника на апеляційну скаргу Б. свідчили про те, що він визнав себе винним у присутності прокурора та вважав вирок суду першої інстанції справедливим.

38. Заявник наполягав на тому, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю прокурора впродовж більшої частини судового розгляду справи заявника.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

39. Суд вважає, що ці скарги порушують питання факту та права, що вимагає розгляду справи по суті. Отже, жодна з цих скарг не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

2. Суть

(a) Загальні принципи

40. Суд нагадує, що право обвинуваченого на ефективну участь у розгляді судом кримінальної справи включає у себе не лише право на присутність у ході такого розгляду, але, за необхідності, також і право на правову допомогу (див. рішення у справі "Лагерблум проти Швеції" (Lagerblom v. Sweden), заява № 26891/95, п. 49, від 14 січня 2003 року).

41. Крім того, навіть якщо першочерговою метою статті 6 Конвенції у тому, що стосується кримінального провадження, є забезпечення справедливого розгляду "судом", уповноваженим встановлювати обґрунтованість "будь-якого висунутого ... кримінального обвинувачення", це не означає, що стаття не застосовується до досудового провадження. Таким чином, стаття 6 Конвенції, особливо її пункт 3, може бути застосовним ще до того, як справу буде передано до суду, та тією мірою, якою справедливості судового розгляду може бути нанесена серйозна шкода первинним недотриманням її положень (див. рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 50, ECHR 2008).

42. Суд також встановив, що для того, щоб скористатись своїм правом на захист, обвинуваченому зазвичай дозволяється повною мірою користуватися допомогою захисника з початкових стадій провадження, оскільки національне законодавство може передбачати наслідки поведінки обвинуваченого на початкових стадіях допитів у поліції, які відіграватимуть вирішальну роль для перспектив захисту на будь-яких пізніших стадіях кримінального провадження (див. згадане рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), п. 52). Суд визнає, що на цьому етапі провадження обвинувачений часто опиняється в особливо вразливому становищі та у більшості випадків це може бути належним чином компенсовано лише допомогою захисника, завдання якого, серед іншого, полягає у допомозі забезпеченню дотримання права обвинуваченого не свідчити проти себе. Суд наголошує на тому, що справедливість провадження насправді вимагає надання обвинуваченому можливості отримати весь інструментарій послуг, безпосередньо пов’язаних з правовою допомогою (див. рішення у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia) [ВП], заява № 25703/11, пп. 77 та 78, ECHR 2015, з подальшими посиланнями).

43. Більше того, обмеження доступу затриманого підозрюваного до захисника може порушити права захисту, навіть якщо в результаті цього визнавальних показань отримано не було (див. рішення у справах "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 32 та 33, від 13 жовтня 2009 року, та "Вєренцов проти України" ( Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 78, від 11 квітня 2013 року). Зокрема, систематичне обмеження права на доступ затриманого підозрюваного до правової допомоги на підставі положень національного законодавства само по собі є достатнім для встановлення порушення статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), п. 33, та рішення у справі "А. Т. проти Люксембурга" (A. T. v. Luxemboorg), заява № 30460/13, п. 65, від 9 квітня 2015 року).

44. Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Крім того, вона не повинна суперечити будь-якому важливому громадському інтересу (див. рішення у справі "Сейдович проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-II). Зокрема, для того, щоб зазначена відмова була дієвою, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 173, від 22 травня 2012 року). Право мати захисника є основоположним правом серед тих, що становлять поняття справедливого суду та забезпечення ефективності решти гарантій, викладених у статті 6 Конвенції, що є яскравим прикладом прав, які вимагають особливого захисту норми "свідомої та розумної відмови", встановленої практикою Суду (див. згадане рішення у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia), п. 101).

45. Вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції мають розглядатися як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції . Таким чином, Суд розгляне скарги заявника за обома згаданими положеннями, взятими разом (див., наприклад, рішення "Сахновський проти Росії" (Sakhnovskiy v. Russia) [ВП], заява № 21272/03, п. 94, від 2 листопада 2010 року). При цьому Суд має розглянути провадження у цілому, включаючи рішення апеляційного суду (див., наприклад, рішення у справі "Едвардз проти Сполученого Королівства" (Edwards v. the United Kingdom), від 16 грудня 1992 року, п. 34, Series A № 247-B).

(b) Застосування наведених вище принципів у цій справі

46. Суд спершу зазначає, що на самому першому етапі залучення заявника до кримінального провадження у його справі в Україні він підписав два суперечливих документи, ймовірно, в один і той самий час та у ту саму дату. При тому, що в одному він клопотав про призначення йому захисника, в іншому він відмовився від цього права (див. пункти 10 та 11). На жодному етапі кримінального провадження щодо заявника державними органами або Урядом у його зауваженнях до Суду надано задовільного пояснення цій суперечності не було. Правдою є те, що після цієї відмови впродовж наступних десяти днів мали місце ще три відмови (див. пункти з 12 по 15). Проте з огляду на те, що перша відмова є сумнівною у зв’язку зі згаданою вище непоясненою суперечністю, а інші відмови з ідентичними формулюваннями з’являлись у швидкій послідовності у той час, коли заявник перебував під вартою, Суд не переконаний у тому, що відмова заявника від права на правову допомогу під час досудового слідства була висловлена у недвозначний спосіб.

47. Проте Суд не забуває про той факт, що до національних органів скарг саме щодо обмеження його права на правову допомогу на етапі досудового слідства заявник не подав (див., для порівняння, справи "Тримбач проти України" (Trymbach v. Ukraine), заява № 44385/02, п. 64, від 12 січня 2012 року, та "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), заява № 63763/11, п. 89, від 13 березня 2014 року).

48. Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати частину скарги заявника щодо дійсності його відмов від правової допомоги впродовж досудового слідства з огляду на той факт, що позиція заявника повністю змінилася із заперечення будь-якої своєї вини на етапі досудового слідства на визнання себе винним під час судового розгляду справи та зважаючи на висновки Суду щодо права на правову допомогу під час судового розгляду.

49. Таким чином, фактом залишається те, що твердження заявника, що він відмовився від свого першого клопотання про призначення йому захисника через тиск з боку працівників міліції, не було переконливо спростовано Урядом та що суперечностям у документах, підписаних заявником у перший день його участі у розслідуванні, не було надано задовільного пояснення. Цей факт може також стати важливим при оцінці питання, чи була дійсною відмова заявника від свого права на правову допомогу на стадії судового розгляду справи.

50. При оцінці останнього питання, з огляду на суперечності між викладом заявником перебігу судового розгляду його справи та протоколом судового засідання, перед Судом постає питання, чи повністю зафіксовані у протоколі судового засідання усі відповідні події, які відбувалися у залі суду.

51. Звертаючись до цього питання, Суд зауважує, що у протоколі судового засідання зафіксовано, що відмова заявника від правової допомоги та визнання ним своєї вини були заявлені дуже швидко одне за одним на початку судового розгляду його справи та обидві ці події відбулися до появи прокурора у залі суду. Згідно з протоколом вони також були заявлені у присутності Б. Проте Суд не може не взяти до уваги, що доводи, які Б. надала у своїй апеляційній скарзі, прямо суперечать протоколу судового засідання у головному, а саме, у тому, що вона стверджувала, що заявник заперечив свою вину та поводився зухвало, в той час як у протоколі вказано, що він визнав себе винним та у її присутності поводився поступливо.

52. Ця суперечність, навіть коли на неї вказав заявник, національними органами пояснена так і не була ані в апеляційному провадженні, ані Урядом у зауваженнях до Суду. У будь-якому разі достовірність тверджень Б. у цьому конкретному випадку ніколи не піддавалась сумніву, незважаючи навіть на те, що заявник заперечував факт повноти протоколу судового засідання.

53. Зважаючи на цю непояснену суперечність та відсутність прокурора на цій частині засідання, Суд не повністю переконаний у тому, що протокол судового засідання повною мірою відображає усі події, які відбувалися у судовій залі до появи прокурора.

54. Для того, щоб бути остаточно впевненим, Суд потребує переконливих доказів, які б могли переконати його, що офіційний документ, яким є протокол судового засідання, є недостовірним (див. рішення у справі "Галстян проти Вірменії" (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, п. 76, від 15 листопада 2007 року). Проте певні риси цієї справи, зокрема, неформальний спосіб, у який відбувався судовий розгляд справи, коли, окрім заявника, головуючого судді та працівника суду, жоден з учасників суду не був присутній впродовж усього засідання, не дають Судові повністю відхилити твердження заявника. За цих обставин Суд не може досягти остаточного висновку щодо достовірності твердження заявника про те, що протокол судового засідання не містив повного викладу усіх подій, які відбувалися у залі суду та внаслідок яких заявник відмовився від свого права на правову допомогу та визнав себе винним (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі "Холл проти Сполученого Королівства" (Hall v. The United Kingdom), заява № 65327/01, від 19 лютого 2002 року).

55. Суд зауважує, що присутність захисника або зазначення Верховним Судом України у тексті його рішення про те, що він розглянув твердження заявника та мав вагомі підстави відхилити їх, дозволили би Судові облишити усі сумніви щодо повноти протоколу судового засідання. Проте за наявності згаданих вище обставин ці сумніви залишаються.

56. Більше того, не маючи жодних спеціальних знань в юриспруденції (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Паскал проти України" (Paskal v. Ukraine), заява № 24652/04, пп. 77 та 78, від 15 вересня 2011 року), заявник не був у змозі належним чином оцінити наслідки відмови від свого права на правову допомогу під час судового розгляду його справи. Зокрема, обчислення початку строку відбуття покарання у справі заявника включало у себе питання застосування правил призначення покарання у міжнародному контексті, повне розуміння яких, без сумніву, вимагало професійних знань адвоката (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Каранта проти Швейцарії" (Quaranta v. Switzerland), від 24 травня 1991 року, п. 34, Series А по. 205). Ніщо не свідчить про те, що суд першої інстанції довів до відома заявника усю складність правових питань, до яких він був причетний, або що заявник сам був у змозі оцінити ці питання. Отже, не можна стверджувати, що відмова заявника від свого права на правову допомогу була зроблена за наявності повного усвідомлення її правових наслідків (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Нацвлішвілі та Тогонідзе проти Грузії" (Natsvlishvili and Togonidze v. Georgia), заява № 9043/05, п. 92, ECHR 2014 (витяги)).

57. Насамкінець, зважаючи на свої висновки щодо відмови заявника від свого права на правову допомогу на етапі досудового слідства, Суд не може виключити, що відмова національних органів відреагувати на його первісне клопотання про призначення захисника під час досудового слідства могли позбавити його бажання вимагати забезпечення його права на захист під час судового розгляду його справи.

58. З урахуванням викладених вище міркувань та, зокрема, за відсутністю цілком достовірного запису протоколу судового засідання до моменту появи прокурора, Суд доходить висновку, що відмова заявника від свого права на правову допомогу під час судового розгляду справи не супроводжувалась мінімальними гарантіями, співмірними важливості цього права. Отже, вона не була дійсною у розумінні Конвенції.

59. Зважаючи на зазначене, Суд доходить висновку, що ненадання національними органами безоплатної правової допомоги заявнику під час судового розгляду його справи завдало шкоди справедливості усього кримінального провадження у його справі.

60. Відповідно було порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції .

61. З огляду на причини такого висновку Суд вважає, що немає необхідності розглядати скарги заявника щодо стверджуваної відмови у задоволенні його клопотання про призначення захисника на засіданні апеляційного суду та щодо відсутності прокурора впродовж частини судового розгляду (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Єшилькая проти Туреччини" (Yesilkaya v. Turkey), заява № 59780/00, п. 36, від 8 грудня 2009 року, та "Нєчто проти Росії" (Nechto v. Russia), заява № 24893/05, п. 130, від 24 січня 2012 року).

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

62. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що не мав можливості допитати свідків. Без посилання на будь-яке положення Конвенції він також скаржився на погіршення стану свого здоров’я під час його перебування під вартою та що надана йому медична допомога була неналежною. Насамкінець заявник скаржився за підпунктом "а" пункту 1 статті 5 Конвенції , що при обчисленні початку строку відбуття покарання суди не врахували строк його ув’язнення до 16 січня 2005 року та за пунктом 4 статті 5 Конвенції , що він не мав можливості оскаржити законність тримання його під вартою до винесення судом вироку щодо нього.

63. Уважно розглянувши твердження заявника з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів, Суд вважає, що тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

64. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "a" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65.Статтею 41 Конвенції передбачено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

66. Заявник вимагав 20000 євро відшкодування моральної шкоди.

67. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

68. Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав певної моральної шкоди у зв’язку зі встановленим порушенням, яку не може бути належним чином компенсовано самою лише констатацією порушення. Отже, Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику 2500 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

69. Заявник також вимагав 2620 євро компенсації судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження у Суді.

70. Уряд доводив, що заявник не обґрунтував жодних витрат, які він вимагав відшкодувати, та що сума, що вимагалася, була надмірною.

71. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на згадані критерії, Суд за цим пунктом не присуджує нічого.

C. Пеня

72. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує одноголосно прийнятними скарги за статтею 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення права заявника на правову допомогу та на відсутність прокурора впродовж частини судового розгляду, а решту скарг у заяві - неприйнятними;

2.Постановляє шістьма голосами проти одного, що було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції ;

3.Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що немає потреби розглядати скарги заявника щодо стверджуваної відмови у задоволенні клопотання заявника про призначення йому захисника на засіданні апеляційного суду та щодо відсутності прокурора впродовж частини судового розгляду;

4.Постановляє шістьма голосами проти одного, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2500 (дві тисячі п’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 9 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до рішення додаються такі окремі думки:

(a) Окрема думка суддів Нуссбергер та Ранцоні;

(b) Окрема думка судді Вегабовіча.

Ми проголосували разом з іншими суддями за встановлення порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції (пункт 2 резолютивної частини рішення), але на підставі інших міркувань. Більше того, ми не погоджуємося з висновком більшості у тому, "що немає потреби розглядати скарги заявника щодо стверджуваної відмови у задоволенні його клопотання про призначення йому захисника на засіданні апеляційного суду" (пункт 3 резолютивної частини рішення). Ми вважаємо, що це треба проаналізувати.

Перед судовим засіданням у суді першої інстанції заявник відмовився від свого права на правову допомогу та згодом отримав м’яке покарання. У своїх зауваженнях до апеляційної скарги заявник стверджував, що визнання ним своєї вини було "щирим" та що призначене йому покарання, а саме шість з половиною років позбавлення волі, було "правильним і виправданим" (див. пункт 21). Навіть на засіданні апеляційного суду заявник "висловлював жаль з приводу злочину, який він вчинив, та клопотав про залишення в силі вироку суду першої інстанції" (див. пункт 22 рішення). Отже, він повністю погоджувався з вироком суду першої інстанції.

За цих обставин ми вважаємо, що відмова заявника від свого права на правову допомогу під час досудового слідства та судового розгляду справи може вважатися дійсною, та ми маємо сумнів з приводу того, що провадження до винесення вироку судом першої інстанції було несправедливим.

Проте Суд також повинен був розглянути скарги заявника щодо стверджуваної відмови у задоволенні його клопотання про призначення йому захисника на пізнішому етапі провадження. За апеляційною скаргою однієї з потерпілих апеляційний суд збільшив строк покарання до дванадцяти років. Зрештою Верховний Суд України призначив покарання у вигляді позбавлення волі на строк дев’ять років. У зв’язку з існуванням (передбачуваного) ризику призначення більш суворого покарання у суді апеляційної інстанції, заявник повинен був мати захисника на цьому етапі провадження, про призначення якого він клопотав. На нашу думку, саме це непризначення захисника зробило провадження несправедливим та призвело до встановлення порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції .

Не можу погодитися з думкою більшості Палати про те, що факти, на які скаржиться заявник, свідчать про наявність порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції , які передбачають:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення....

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

...".

16 січня 2005 року заявникові було пред’явлено протокол затримання, в якому наводилися підстави його затримання та було повідомлено про його право на доступ до захисника з моменту першого допиту. Спочатку подавши клопотання про призначення йому захисника, заявник вирішив і підтвердив своє рішення, написавши від руки, що захищатиме себе сам не з матеріальних причин. Він кілька разів підтверджував, що його було ознайомлено з його правами як обвинуваченого, та зазначав, використовуючи однакові формулювання, що він захищатиме себе сам.

На початку засідання апеляційного суду Дніпропетровської області заявник підтвердив свої попередні покази, висловивши жаль з приводу вчиненого ним злочину, та клопотав про залишення в силі вироку суду першої інстанції. Лише після скасування апеляційним судом вироку Павлоградського міськрайонного суду як "надто м’якого" заявник почав скаржитись на порушення його права на правову допомогу

Цю справу слід чітко відмежувати від основної лінії практики Суду в рішенні "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), яка передбачає, що на початкових стадіях допитів у поліції, що є вирішальними для перспектив захисту на будь-яких пізніших етапах кримінального провадження, обвинуваченому зазвичай дозволяється повною мірою користуватися допомогою захисника.

Очевидно, що уся ця справа стосується двох основних питань: чи зробив заявник свій вибір під тиском або примусом з боку працівників міліції, та якщо працівники міліції не чинили на нього тиску або не застосовували примус, чи мала бути заявникові надана можливість захищати себе самому, якщо він цього бажав.

У матеріалах справи немає доказів, які б підтверджували твердження заявника, що органи влади усіма способами впливали на нього з метою прийняття ним рішення захищати себе самому.

В рішенні у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia) ([ВП], заява № 25703/11, ECHR 2015) Суд вирішив здійснити оцінку того, чи, розглядаючи провадження в цілому, право на захист досягло такого "негативного впливу", що це спотворило загальну справедливість провадження.

Не вдаючись до деталей згаданого аналізу, я вважаю, що бажання заявника захищати себе самому було задоволено (на початку здійснення ним свого власного захисту було дуже успішним) впродовж усього кримінального провадження у його справі. Хоча провадження щодо злочину, вчиненого заявником, було серйозним, це не означає, що залежно від серйозності провадження до справедливого розгляду справи мають бути різні вимоги. Коли за обставин цієї справи заявник надав свої перші визнавальні покази, він насправді вчинив так добровільно за відсутності жодних ознак фізичного або психологічного примусу з боку працівників міліції або будь-яких інших представників держави.

Визнавальні покази заявника не були головним доказом обвинувачення (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Маджі проти Сполученого Королівства" (Magee v. the United Kingdom), заява № 28135/95, п. 45, ECHR 2000-VI) та суд першої інстанції тлумачив його покази з урахуванням сукупності доказів, які він оцінював (див., для порівняння, рішення у справі "Биков проти Росії" (Bykov v. Russia) (Bykov v. Russia) [ВП], заява № 4378/02, від 10 березня 2009 року).

За таких обставин мені важко дійти висновку, що провадження у справі заявника було несправедливим (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі "О’Кейн проти Сполученого Королівства" (O’Kane v. the United Kingdom), заява № 30550/96, від 6 липня 1999 року), оскільки під час провадження усі права заявника були належним чином забезпечені, а його визнавальні покази були не тільки не єдиним, а й не вирішальним доказом у справі, і як такі не ставили під сумнів визнання його винним та призначення йому покарання (див., для порівняння, рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 187, ECHR 2010, та в якості протилежного прикладу - рішення у справі "Мартін проти Естонії" (Martin v. Estonia), заява № 35985/09, пп. 95-96, від 30 травня 2013 року).

З урахуванням цього та з огляду на принцип, згідно з яким вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Загородній проти України" (Zagorodniy v. Ukraine), заява № 27004/06, п. 51, від 24 листопада 2011 року), а також вимогу оцінювати справедливість кримінального провадження у цілому (див. рішення у справі "Аль-Хаваджа та Тагері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 26766/05 та 22228/06, п. 118, ECHR 2011), я вважаю, не було доведеним те, що права заявника на захист були безнадійно порушені, або що його право на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції зазнало негативного впливу (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Мамач та інші проти Туреччини" (Mamac and Others v. Turkey), заяви № № 29486/95, 29487/95 та 29853/96, п. 48, від 20 квітня 2004 року, та "Санкая проти Туреччини" (Sankaya v. Turkey), заява № 36115/97, п. 67, від 22 квітня 2004 року; а також в якості протилежного прикладу див. згадане рішення у справі "Мартін проти Естонії" (Martin v. Estonia)).

Право заявника захищати себе особисто було гарантовано підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції і він ефективно скористався цим правом. Я не погоджуюся з висновком більшості, що у протоколі судового засідання зафіксовано, що відмова заявника від захисника та визнання ним своєї вини були заявлені дуже швидко одне за одним на початку судового розгляду його справи і обидві ці події відбулися до появи прокурора у залі суду. Наскільки я знаю, з точки зору статті 6 Конвенції проблему може створити протилежна ситуація, якби заявник не був присутнім на судовому засіданні, у той час як прокурор був присутнім. Палата в оскаржуваній ситуації знайшла суттєву суперечність, яка призвела до встановлення порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції.

Тягар доведення лежить на заявнику, якому слід надати достатні докази на підтвердження своїх тверджень. Це саме те, чого у цій справі не вистачає.