ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Ливада проти України"
(Заява № 21262/06)
| Офіційний переклад СТРАСБУРГ 26 червня 2014 року |
Це рішення набуло статусу остаточного, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Ливада проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,
Андре Потоцький (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 3 червня 2014 року
постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 21262/06), яку 3 травня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Володимир Віталійович Ливада (далі - заявник).
2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв пан Т.О. Калмиков - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений.
3. 21 травня 2007 року заявник помер. Його матір, пані М. Ливада, висловила бажання підтримати заяву замість нього.
4. 3 вересня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1975 році та проживав у м. Балаклії.
6. 7 жовтня 2003 року заявника було поміщено до лікарні для проходження лікування від наркотичної залежності.
7. 11 жовтня 2003 року під час проведення міліцією спецоперації працівник міліції під прикриттям закупив у заявника, який на той час перебував у лікарні, певну кількість коноплі. Після оперативної закупки її проведення було зафіксовано у присутності двох свідків. Заявника обшукали та вилучили ще певну кількість наркотичних засобів.
8. Того ж дня заявника було затримано працівниками міліції на підставі статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення за порушення правил обігу наркотичних засобів. На підставі положень вищезазначеного Кодексу заявника було поміщено на три дні під варту в очікуванні результатів експертизи вилучених наркотичних засобів.
9. 14 жовтня 2003 року, отримавши висновок експертизи про те, що вилучені наркотичні засоби були коноплею, слідчий ГУ МВС України в Харківській області постановив затримати заявника та взяти його під варту на підставі статей 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу України, оскільки продаж коноплі у лікарні становив злочин, передбачений частиною другою статті 307 Кримінального кодексу України . Того ж дня заявника було допитано.
10. 15 жовтня 2003 року працівниками міліції проти заявника також було порушено кримінальну справу за пунктом 2 статті 309 Кримінального кодексу України у зв'язку з тим, що 11 жовтня 2003 року у нього було вилучено додаткову кількість коноплі, яку він привіз до лікарні і там зберігав.
11. 17 жовтня 2003 року заявник постав перед Ленінським районним судом м. Харкова, який в якості запобіжного заходу обрав йому тримання під вартою. Суд зазначив, що злочини, вчинені заявником, є тяжкими, він є безробітним і вчиняв злочини, перебуваючи на лікуванні у лікарні. За цих підстав суд дійшов висновку, що заявник може переховуватись від правосуддя, перешкоджати слідству або вчинити повторний злочин.
12. 18 грудня 2003 року кримінальну справу було передано до Комінтернівського районного суду м. Харкова (далі - суд першої інстанції), який мав розглядати справу щодо заявника.
13. 26 грудня 2003 року суд першої інстанції розпочав розгляд справи заявника. Суд подовжив застосований до заявника запобіжний захід, а саме - тримання під вартою.
14. 4 травня 2004 року заявник подав до суду першої інстанції клопотання про звільнення його з-під варти під підписку про невиїзд.
15. 9 червня 2004 року суд першої інстанції відмовив в задоволенні клопотання заявника. Суд зазначив, що немає підстав вважати, що причини, які лягли в основу попереднього рішення суду від 17 жовтня 2003 року щодо тримання заявника під вартою, втратили свою значимість. Посилання заявника на хворобу його матері та смерть батька справи не стосувалось. Аналогічним чином не мало стосунку до справи і визнання заявником вини, яке могло бути тільки враховане судом як пом'якшуюча обставина при призначенні покарання.
16. 23 грудня 2004 року суд першої інстанції без зазначення причин постановив продовжити застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
17. 10 березня 2006 року місцева прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи у зв'язку з твердженнями заявника про незаконність його адміністративного затримання та тримання під вартою на підставі постанови слідчого.
18. 27 квітня 2006 року заявник подав клопотання про зміну запобіжного заходу. Того ж дня суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання у зв'язку з його необґрунтованістю. Суд зазначив, що немає підстав вважати, що причини, які лягли в основу попереднього рішення суду від 17 жовтня 2003 року щодо тримання заявника під вартою, втратили свою значимість; твердження заявника щодо погіршення стану його здоров'я матеріалами справи не підтверджувалися, а твердження щодо того, що заявник є єдиним годувальником своєї матері, були непереконливими.
19. 25 травня 2006 року заявник та його матір, яку було допущено до провадження в якості його захисника, заявили нове клопотання про звільнення його з-під варти. Матір заявника зазначила, що вона внаслідок проблем зі здоров'ям не може працювати та що заявник був її єдиним годувальником. Того ж дня суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання, зазначивши, що раніше зазначені судом причини тримання заявника під вартою не втратили своєї значимості; твердження, що заявник забезпечує свою матір, не є переконливими, оскільки на час затримання заявник був безробітним, а його мати отримувала пенсію; заявник також не міг бути звільнений з-під варти у зв'язку зі станом свого здоров'я, оскільки відомостей на підтвердження його захворювання не було.
20. 25 червня 2006 року заявник звернувся до апеляційного суду Харківської області (далі - апеляційний суд) зі скаргою на незаконність його адміністративного затримання та тримання під вартою на підставі постанови слідчого.
21. 7 та 11 липня 2006 року заявник та його матір подали до суду першої інстанції клопотання про звільнення заявника з-під варти. Матір заявника зазначила, що він є її єдиним годувальником та що стан його здоров'я серйозно погіршився. Суд відмовив у задоволенні клопотання, повторивши свої попередні висновки щодо подібних клопотань.
22. 11 липня 2006 року матір заявника подала до суду першої інстанції скаргу на те, що адміністративне затримання заявника на підставі статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення без постанови суду було незаконним.
23. 19 липня 2006 року апеляційний суд відповів заявникові, що його скарга стосовно законності тримання під вартою буде розглянута судом першої інстанції під час розгляду його кримінальної справи.
24. 10 серпня 2006 року суд першої інстанції визнає заявника винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 307 та частиною другою статті 309 Кримінального кодексу України, і призначив йому покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі з конфіскацією майна. Суд також дійшов висновку, що твердження заявника про незаконність його адміністративного затримання було необґрунтованим, оскільки існували вагомі підстави для поміщення заявника під варту за статтею 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Зокрема, тримання його під вартою впродовж перших трьох діб було виправдано тим, що міліція очікувала на висновок експертизи, який підтвердив, що вилучена речовина була коноплею. Суд також вирішив, що строк позбавлення заявника волі має обчислюватися з 11 жовтня 2003 року.
25. Заявник оскаржив цей вирок.
26. 10 квітня 2007 року апеляційний суд залишив висновки суду першої інстанції без змін, змінивши лише підстави кваліфікації діяння, у вчиненні якого заявник обвинувачувався, за частиною другою статті 309 Кримінального кодексу України . Суд також зменшив призначене заявнику покарання до трьох з половиною років позбавлення волі.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Конституція України від 28 червня 1996 року
27. Відповідна частина статті 29 Конституції України передбачає таке:
"... У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. ...
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. ...".
B. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року у редакції на час подій
28.Стаття 307 Кодексу передбачає:
"1. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання з метою збуту, а також незаконний збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.
2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 308-310 ... цього Кодексу, або ... збут наркотичних засобів ... в інших місцях масового перебування громадян ..., або якщо предметом таких дій були ... особливо небезпечні наркотичні засоби..., - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна".
29.Стаття 309 Кодексу передбачає:
"1. Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту - караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Ті самі дії, вчинені повторно або ... особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310, 317 цього Кодексу ... - караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. ...".
C. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (чинний на час подій)
30. Відповідні положення вищезазначеного Кодексу наведено в рішенні від 9 листопада 2010 року у справі "Осипенко проти України" (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, n. 33.
D. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року у редакції, чинній на час подій (далі - КУпАП)
31.Стаття 44 КУпАП забороняє виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах та передбачає за це покарання.
32.Стаття 260 КУпАП передбачає заходи, що можуть бути застосовані для забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення. Адміністративне затримання особи є одним із таких заходів. Стаття 261 КУпАП передбачає, серед іншого, складання протоколу про адміністративне затримання, який має зазначати, серед іншого, дату, час і підстави затримання.
33.Стаття 263 КУпАП передбачає, зокрема, що осіб, які порушили правила обігу наркотичних засобів, може бути затримано на строк до трьох годин для складання протоколу про адміністративне затримання. Проте для встановлення особи правопорушника, проведення медичного огляду, з'ясування обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин га їх дослідження строк адміністративного затримання може бути продовжено до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
ПРАВО
І. LOCUS STANDI ПАНІ М. ЛИВАДИ
34. Суд нагадує, що у випадку, якщо заявник помирає під час розгляду справи, його спадкоємці або близькі родичі можуть у принципі підтримати заяву від його імені за умови, що вони мають на це законне право (див. рішення у справі "Єчіус проти Литви" (Jecius v. Lithuania), заява № 34578/97, п. 41, ECHR 2000-ІХ, та посилання в ньому на інші справи).
35. Заявник помер 21 травня 2007 року. Його матір, пані М. Ливада, висловила бажання продовжити провадження від імені заявника. Уряд не заперечив право пані М. Ливади підтримувати заяву. Суд вважає, що матір заявника має законне право продовжувати провадження у цій справі. Проте Суд у цій справі і надалі посилатиметься на п. В. Ливаду як на заявника.
36. Заявник скаржився на те, що його адміністративне затримання та тримання під вартою на підставі постанови слідчого (з 11 до 17 жовтня 2003 року) без рішення суду було незаконним.
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
…
(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...".
А. Прийнятність
38. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
39. Уряд доводив, що тримання заявника під вартою у період з 11 до 17 жовтня 2003 року відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції. Зокрема, 11 жовтня 2003 року заявника було затримано та поміщено під варту на підставі статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Далі у період з 14 до 17 жовтня 2003 року заявник тримався під вартою на підставі постанови слідчого, який здійснював свої повноваження щодо затримання на підставі статей 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу України. Уряд наголошував на тому, що у період з 11 до 14 жовтня 2003 року заявник не допитувався та не брав участі у будь-яких слідчих діях.
40. Заявник стверджував, що його затримання та тримання під вартою у період з 11 по 14 жовтня 2003 року не було задокументовано, як того вимагає КУпАП. Він також стверджував, що з самого початку продаж наркотичних засобів працівникові міліції під прикриттям мав кваліфікуватися як кримінальний, а отже, із самого початку його затримання та взяття під варту мали здійснюватися згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України. У зв'язку з цим він зазначав, що збут наркотичних засобів не охоплювався сферою застосування статті 44 КУпАП . Отже, його адміністративне затримання, здійснене, як стверджувалося, з метою забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення, було незаконним та свавільним.
41. Заявник також стверджував, що його затримання та тримання під вартою в якості підозрюваного у кримінальній справі у період з 14 до 17 жовтня 2003 року на підставі постанови слідчого також були незаконними, оскільки до цього часу заявник перебував під вартою вже кілька днів, а тому не було нагальної необхідності брати його під варту без рішення суду. Отже, він доводив, що було порушено положення Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання підозрюваного без рішення суду.
2. Оцінка Суду
42. Суд повторює, що проголошуючи право на свободу, пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в не допущенні свавільного позбавлення такої свободи (див. рішення від 23 лютого 2012 року у справі "Крянге проти Румунії" (Creanga v. Romania) [ВП], заява № 29226/03, п. 84). Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповіда тиме меті положення пункту 1 статті 5 (див. рішення у справі "Мубіланзіла Майєка га Канікі Мітунга проти Бельгії" (Mubilanzila Mayeka and Kaniki Mitunga v. Belgium), заява № 13178/03, n. 96, ECHR 2006-XI з подальшими посиланнями).
43. У цій справі органи влади встановили, що у період з 11 по 14 жовтня 2003 року заявник тримався під вартою на підставі статті 263 КУпАП , оскільки працівники міліції мали дочекатися результатів експертизи вилучених наркотичних засобів. Як стверджувалося, це був захід, необхідний для забезпечення провадження в адміністративній справі. Проте не було надано жодного документа на підтвердження того, що стосовно заявника було розпочато адміністративне провадження та у зв'язку з яким адміністративним проступком. Що стосується самого адміністративного затримання, не було надано протоколу про його застосування. За таких обставин не можна дійти висновку, що адміністративне затримання заявника здійснювалося законно.
44. Також вбачається, що стверджуване адміністративне затримання заявника насправді було заходом для забезпечення його доступності для подальшого кримінального провадження без отримання дозволу суду на тримання його під вартою впродовж більш тривалого проміжку часу. Дійсно, вродовж наступного проміжку часу, з 14 по 17 жовтня 2003 року, тримання заявника під вартою здійснювалось не за рішенням суду, а згідно з постановою слідчого, який вважав, що є підстави для затримання заявника та поміщення його під варту як підозрюваного у кримінальній справі. Внаслідок цього впродовж усього періоду з 11 по 17 жовтня 2003 року тримання заявника під вартою здійснювалось не на підставі рішення суду. При винесенні заявникові вироку національний суд вирішив, що строк позбавлення його волі за вчинені злочини має обчислюватися починаючи з 11 жовтня 2003 року.
45. Суд неодноразово констатував, що застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи (див. рішення у справах "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 56, від 19 лютого 2009 року; "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 88, від 24 червня 2010 року; "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 178, від 21 квітня 2011 року; та "Квашко проти України" (Kvashko v. Ukraine), заява № 40939/05, п. 68, від 26 вересня 2013 року). Суд вважає, що ці висновки доречні у цій справі. Непроведення у період з 11 по 14 жовтня 2003 року допитів або інших слідчих дій не може виправдати позбавлення заявника свободи на той час.
46. Вищенаведених міркувань для Суду достатньо, аби дійти висновку, що було порушення пунку 1статті 5 Конвенції.
47. Заявник скаржився, що тривалість його досудового тримання під вартою була надмірною.
"3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання".
А. Прийнятність
49. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a"пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визначена прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
50. Уряд доводив, що суди врахували не тільки серйозність пред'явлених заявникові обвинувачень, але й інші чинники, та навели належні й достатні підстави досудового тримання заявника під вартою.
51. Заявник наполягав на тому, що загальна тривалість досудового тримання його під вартою була надмірною та що суди не дотримались своїх обов'язків за пунктом 3 статті 5 Конвенції.
2. Оцінка Суду
52.Пункт 3 статті 5 Конвенції вимагає, щоб обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою - незалежно від того, наскільки коротким він є, - має бути переконливо доведено органами державної влади. Аргументи "за" і "проти" звільнення, включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному здійсненню провадження, не мають прийматися абстрактно (in abstracto), а повинні підтверджуватися фактичними доказами. Небезпека того, що обвинувачений буде переховуватися, не може оцінюватися виключно за ступенем тяжкості ймовірного покарання. Вона має оцінюватися з урахуванням низки інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки переховування, або зробити її на стільки незначною, що вона не зможе обґрунтовувати досудове тримання під вартою (див. рішення від 4 жовтня 2005 року у справі "Бекчієв проти Молдови" (Becciev v. Moldova), заява № 9190/03, пп. 56 та 59 з подальшими посиланнями).
53. Суд зазначає, що досудове тримання заявника під вартою тривало приблизно два роки і десять місяців. Рішення про тримання заявника під вартою містили загальні формулювання. Вони не свідчили про те, що суди належним чином оцінили факти щодо питання про необхідність такого запобіжного заходу за обставин цієї справи. Крім того, з плином часу продовжуване тримання заявника під вартою вимагало більшого обґрунтування, але суди не надавали жодних додаткових пояснень у зв'язку з цим.
54. Суд часто констатував порушення в Україні цього положення Конвенції за схожих обставин (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), пп. 63-64, рішення у справах "Осипенко проти України" (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пп. 76-80, від 9 листопада 2010 року, та "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 79-81, 99 та 101, від 10 лютого 2011 року). Суд вважає, що Уряд не надав жодного факту та не висунув жодного аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
56. Заявник також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що його клопотання про зміну запобіжного заходу не були розглянуті належним чином.
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".
A. Прийнятність
58. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні під пункту "а"пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
59. Уряд стверджував, що заявникові були доступні ефективні процедури оскарження запобіжного заходу та що він скористався цими процедурами.
60. Заявник не погодився.
2. Оцінка Суду
61. Суд вже встановлював, що законодавство України на час подій не передбачало порядку перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який би відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, п. 108, від 28 жовтня 2010 року; "Плєшков проти України" (Pleshkov v. Ukraine), заява № 37789/05, п. 42, від 10 лютого 2011 року; вищезазначене рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), n. 100; "Цигоній проти України" (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п. 78, від 24 листопада 2011 року, та "Таран проти України" (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 81, від 17 жовтня 2013 року). Суд вважає, що такі ж висновки є доречними і в цій справі.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
63. Заявник скаржився на інші порушення національними органами влади його прав.
64. Уважно дослідивши доводи заявника у світлі наявних у нього матеріалів та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд доходить висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав та свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
66. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.
67. Уряд доводив, що ця вимога є надмірною та безпідставною.
68. Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав страждань і тривоги у зв'язку із встановленими порушеннями. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 10000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
69. Заявник також вимагав 3300 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
70. Уряд вважав, що ця вимога не була належним чином обґрунтована.
71. З огляду на наявні документи та свою практику Суд вважає за належне на додаток до наданої юридичної допомоги присудити суму у розмірі 500 євро компенсації судових та інших витрат на провадження у Суді. Остання сума має бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок представника заявника (див., наприклад, рішення у справах "Хрістови проти Болгарії" (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, п. 109, від 11 жовтня 2011 року, та "Сінгартійський та інші проти Болгарії" (Singartiyski and Others v. Bulgaria), заява № 48284/07, п. 54, від 18 жовтня 2011 року).
C. Пеня
72. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує скарги за пунктами 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
5.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись;
(iі) 500 (п'ятсот) євро компенсації судових та інших витрат плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок адвоката заявника п. Т. Калмикова;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 червня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Стівен ФІЛЛІПС |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |