Справа "Андрій Яковенко проти України" (Заява N 63727/11)

Стислий виклад.

15 грудня 2002 року СБУ затримала заявника у м. Одеса за підозрою в організації терористичної групи, створеної з числа членів Ленінської комуністичної спілки молоді України, та плануванні і організації кількох насильницьких злочинів, вчинених її членами.

16 грудня 2002 року для проведення допиту заявника перевезли до м. Миколаїв для проведення допиту, де за деякий час до того було затримано та взято під варту інших осіб, які належали до тієї ж групи. Під час допиту, який відбувався без участі захисника, оскільки заявник відмовився від його послуг, він визнав свій зв'язок з комуністичною партією та комсомольською організацією, проте заперечив свою участь у будь-якій злочинній діяльності або обізнаність щодо неї.

25 грудня 2002 року заявнику було пред'явлено низку обвинувачень, включаючи організацію та керування терористичною групою з метою відновлення комуністичного ладу у насильницький спосіб та головування у кількох розбійних нападах ("експропріаціях"), вчинених з метою заволодіння коштами для групи. На етапі досудового слідства заявника декілька разів допитували як за участю захисника, так і без нього, у зв'язку з письмовими відмовами заявника від послуг останнього. Під час судового розгляду заявника почергово представляли кілька захисників, як призначених державою, так і залучених в приватному порядку.

27 травня 2003 року слідство було завершено і заявник, разом з десятьма іншими особами, підозрюваними в участі у тій самій злочинній групі, постав перед апеляційним судом Одеської області (далі - обласний суд), який розглядав справу у якості суду першої інстанції. Під час судового процесу заявник скаржився на умови тримання у СІЗО, на погане харчування у дні судових засідань та на незабезпечення його необхідною медичною допомогою.

19 липня 2004 року обласний суд засудив заявника за пропаганду насильницького повалення існуючого конституційного ладу та посягання на територіальну цілісність України; організацію озброєної банди та керівництво її діяльністю; участь у терористичному акті (підриві вибухівки в смітнику біля будинку СБУ у м. Київ); контрабанду товарів через російський кордон; незаконне поводження з вогнепальною зброєю та вибухівкою; неодноразові розбійні напади та втягнення неповнолітньої у злочинну діяльність. Заявнику обрали покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотирнадцять років. Верховний Суд України перекваліфікував дії заявника з контрабанди на сприяння контрабанді, а в іншому залишив вирок суду першої інстанції без змін.

Під час розгляду справи Верховним Судом України заявник перебував під вартою в Київському СІЗО, а 7 листопада 2005 року його перевели до Сокирянської колонії, де він відбував покарання до липня 2006 року. Влітку 2006 року заявника для продовження відбування покарання перевезли до Торезької колонії.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на умови тримання у Одеському та Київському СІЗО, Сокирянській колонії та умови етапування до Торезької колонії; за підпунктом "b" та "c" пункту 3 статті 6 на те, що суд був несправедливим, зокрема, з огляду на недостатній час, який він мав для ознайомлення з матеріалами справи, що під час судових засідань він був психологічно та фізично виснаженим та на те, що йому не було забезпечене належне представництво його інтересів; за статтею 13 на те, що у нього не було ефективного національного засобу юридичного захисту у зв'язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Також заявник подав низку інших скарг за Конвенцією.

Європейським судам було встановлено порушення статті 3 Конвенції щодо матеріальних умов тримання у Одеському та Київському СІЗО у зв'язку з браком особистого простору у камерах, у яких знаходився заявник, та неналежною вентиляцією, освітленням, санітарно-профілактичними заходами.

Щодо умов етапування заявника з Сокирянської до Торезької колонії Європейський суд, враховуючи загальну тривалість цього періоду (приблизно два місяці), та відповідні висновки Європейського комітету з питань запобігання катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також свою практику щодо вказаного питання зазначав, що вони досягли нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, а тому було порушення статті 3 Конвенції.

Скарги заявника за підпунктом "b" та "c" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо несправедливого суду Європейський суд відхилив як явно необґрунтовані, оскільки вони не були достатньо детальними та не підкріплювались необхідними фактологічними доказами, включаючи висновки відповідних державних органів.

Порушення статті 13 Конвенції щодо відсутності ефективного засобу юридичного захисту в національному законодавстві у зв'язку зі скаргами заявника за статтею 3 Конвенції щодо умов його тримання у Одеському та Київському СІЗО та при етапуванні до Торезької колонії було встановлено, оскільки Уряд не довів, що заявник на практиці міг скористатись засобами юридичного захисту, які могли запобігти виникненню або продовженню порушення чи могли забезпечити заявнику будь-яке належне відшкодування.

У різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 13, 14 та 34 Конвенції у зв'язку з обставинами цієї справи. Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього документів та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд встановив, що вони не виявили жодних ознак порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією.

"1. Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання у Одеському та Київському СІЗО та етапування з Сокирянської до Торезької колонії та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв'язку з вищезазначеними скаргами, а решту скарг у заяві - неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами тримання заявника у Одеському та Київському СІЗО та етапуванням з Сокирянської до Торезької колонії.

3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у поєднанні з статтею 3 Конвенції.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 7500 (сім тисяч п'ятсот) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену вище суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції".