Заява № 9908/05, подана Ігорем Петровичем Погасієм та Вірою Прокопівною Погасій проти України

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи 24 січня 2012 року комітетом, до складу якого увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Андре Потоцький (Andre Potocki), судді,

а також Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря

секції,

беручи до уваги вищезазначену заяву, подану 10

лютого 2005 року,

після обговорення постановляє таке рішення:

Заяву було подано двома громадянами України - пані Вірою Прокопівною Погасій (далі - заявниця} та паном Ігорем Петровичем Погасієм (далі - заявник), матір'ю та сином, 1939 та 1963 років народження відповідно. Заявник проживає у м. Кіровограді.

У Суді заявників представляв п. Коптелін, юрист, який практикує у м. Кіровограді. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані Валерія Лутковська з Міністерства юстиції України.

У червні 2010 року заявниця померла, п. Коптелін проінформував Суд про намір заявника та пані Засікан (дочка заявниці) підтримувати її частину заяви.

Факти справи, надані сторонами, можна викласти таким чином.

1. Перше провадження

У невизначену дату пан П. (колишній чоловік заявниці та відповідно батько заявника) передав право на гараж пану Г. Після цього місцеві органи влади зареєстрували пана Г. як нового власника гаража.

У березні 2000 року заявники подали позов до Ленінського районного суду м. Кіровограда (далі - Ленінський районний суд) до пана П., пана Г та місцевих органів влади, вимагаючи визнання їх права на частину гаража.

Після кількох направлень справи на новий розгляд судами апеляційної та касаційної інстанцій провадження у суді все ще триває.

2. Друге провадження

Відповідно до тверджень заявників, у грудні 1998 року вони звернулися до Ленінського районного суду з позовом до пана П. про визнання їх права на частину квартири, яка, як стверджувалося, перебувала у спільній власності. У невизначену дату суд залишив позов без розгляду.

Остаточною ухвалою від 30 серпня 2007 року апеляційний суд Миколаївської області, діючи як суд касаційної інстанції, залишив скаргу без розгляду у зв'язку з недотриманням заявниками процесуальних вимог.

3. Третє провадження

30 грудня 2000 року заявники звернулися до Ленінського районного суду з позовом до пані П., якій пан П. подарував спірну квартиру, одночасно вимагаючи визнати договір дарування квартири незаконним та визнати їх права на частину квартири.

27 серпня 2003 року суд задовольнив позов.

18 березня 2004 року апеляційний суд Кіровоградської області скасував вищезазначене рішення. Він встановив, що спірна квартира належала лише пану П., оскільки він придбав її, не перебуваючи в шлюбі із заявницею, і тому договір дарування є законним. 16 серпня 2004 року Верховний Суд України залишив це рішення без змін.

Пізніше заявник звертався до Ленінського районного суду з проханням надати йому дозвіл на ознайомлення з матеріалами справи з метою надання додаткових документів Суду, проте Ленінський районний суд відмовив йому.

Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції щодо тривалості першого та другого провадження.

Також вони скаржилися за тими ж положеннями щодо несправедливості та незадовільного для них результату проваджень, упередженості судів та відсутності розгляду позову, як стверджувалося, поданого заявниками у 1998 році, відсутності публічного розгляду 16 серпня 2004 року та тривалості третього провадження. Крім того, заявники скаржилися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо результату проваджень та посилалися на статті 1, 8 та 14 Конвенції. Зрештою, заявник стверджував про порушення статті 34 Конвенції, оскільки Ленінський районний суд відмовив йому у наданні дозволу на ознайомлення з матеріалами справи з метою представлення додаткових документів Суду.

1. Суд зазначає, що сторонами не оскаржувалось право заявника та пані Засікай на підтримання частини заяви заявниці, і Суд не вбачає підстав вирішувати інакше (див., наприклад, рішення від 21 червня 2007 року у справі "Свистун проти України" (Svistun v. Ukraine), заява № 9616/03, пункти 13-14, та рішення від 22 червня 2010 року про схвалення умов односторонньої декларації у справі "Калюк проти України" (Kalyuk v. Ukraine), заява № 8809/07). Однак, далі у тексті посилання буде робитися на першу заявницю.

2. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 та за статтею 13 Конвенції на тривалість першого та другого проваджень. Ця скарга підлягає розгляду лише за пунктом 1 статті 6 Конвенції, який у відповідній частині передбачає таке:

"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом.....який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

3 червня 2011 року Уряд повідомив Суд про односторонню декларацію з метою врегулювання питання, яке порушується в заяві, та просив Суд вилучити заяву з реєстру справ відповідно до статті 37 Конвенції. В декларації зазначено:

"Уряд України визнає надмірну тривалість розгляду справи заявників національними судами.

Я, Валерія Лутковська, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, заявляю, що Уряд України готовий сплатити Вірі Прокопівні Погасій та Ігорю Петровичу Погасію ех gratia 4000 (чотири тисячі) євро.

Уряд України закликає Суд вилучити заяву з реєстру справ. Уряд України пропонує, щоб Суд прийняв цю декларацію як підставу вилучення заяви із реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції "з будь-якої іншої підстави".

Сума ex gratia є відшкодуванням будь-якої моральної шкоди, в тому числі компенсацією судових витрат, звільнена від будь-яких податків і буде конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу. Кошти будуть виплачені протягом трьох місяців з моменту повідомлення про винесення Європейським судом з прав людини рішення відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі несплати цієї суми протягом тримісячного строку Уряд зобов'язується сплачувати з моменту спливу цього періоду і до моменту розрахунку простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

Виплата становитиме остаточне вирішення справи".

Заявники не погодилися з декларацією по суті, вимагаючи більші, ніж запропоновані Урядом, суми.

Суд нагадує, що стаття 37 Конвенції передбачає, що Суд може на будь-якій стадії провадження винести рішення про вилучення заяви з реєстру справ, якщо обставини справи дають підстави дійти одного з висновків, передбачених у підпунктах "a", "b" чи "c" пункту 1 цієї статті. Згідно з підпунктом "с" пункту 1 статті 37, Суд може вилучити заяву з реєстру, якщо:

"на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим".

Суд також нагадує, що за певних обставин заяву може бути вилучено з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 на основі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача, навіть якщо заявник бажає, щоб розгляд справи було продовжено.

У зв'язку з цим Суд буде ретельно вивчати декларацію, виходячи з принципів, що випливають з його судової практики (див., зокрема, рішення у справі "Тахсін Аджар проти Туреччини" (Tahsin Acar v. Turkey) (ВП), заява № 26307/95, пп. 75-77, ECHR 2003-VI).

Суд встановив у низці справ, в тому числі проти України (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Павлюлинець проти України" (Pavtyulynets v. Ukraine), від 6 вересня 2005 року, № 70767/01, пункти 52-53; "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), від 21 грудня 2006 року, № 36545/02, пункти 61-62; та "Головко проти України" (Golovko v. Ukraine), від 1 лютого 2007 року, № 39161/02, пункти 64-65), свою позицію щодо скарг про порушення права на розгляд справи в розумний строк.

З огляду на характер умов декларації Уряду, а також запропоновану суму відшкодування, яка співмірна з сумами, що присуджуються Судом у подібних справах, Суд вважає, що подальший розгляд цієї частини заяви не є виправданим.

Суд переконаний, що таке врегулювання ґрунтується на повазі до прав людини, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, і не знаходить публічно-правових підстав для подальшого розгляду цієї частини заяви (пункт 1 статті 37 Конвенції in fine). Таким чином, вона має бути вилучена з реєстру справ.

3. Ретельно дослідивши решту скарг заявників у світлі всіх наявних матеріалів та в тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд дійшов висновку про відсутність будь-яких ознак порушення прав і свобод, передбачених Конвенцією.

Бере до уваги умови односторонньої декларації Уряду-відповідача щодо скарги заявників на надмірну тривалість першого та другого проваджень.

Вирішує відповідно до підпункту "c" пункту 1 статті 37 Конвенції вилучити заяву з реєстру справ в частині вищезазначеної скарги.

Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.