Заява N 24468/07, подана Геннадіем Григоровичем Хлівняком проти України

Європейський суд з прав людини (п'ята секція) 5 жовтня 2010 року, засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Райт Маруст (Rait Maruste), Голова,

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

а також Стефан Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

беручи до уваги зазначену заяву, подану 16 травня 2007 року,

з огляду на зауваження, подані заявником, та коментарі, надані у відповідь Урядом,

та з огляду на односторонню декларацію, подану 15 квітня 2010 року Урядом країни-відповідача, якою Уряд закликає Суд вилучити заяву з реєстру справ, та відповідь заявника на цю декларацію,

після обговорення постановляє таке рішення:

Заявник, п. Геннадій Григорович Хлівняк, громадянин України, 1937 року народження, проживає у м. Харкові. Заявник був представлений п. М.Тарахкалом, адвокатом, що практикує в м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим з Міністерства юстиції.

Факти справи, які були представлені сторонами, можуть бути викладені наступним чином.

A. Перше провадження

24 березня 2005 року заявник звернувся до Ленінського районного суду м. Харкова з позовною заявою до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Харкова (далі - Пенсійний фонд) про перерахування його пенсії.

27 квітня 2005 року суд відмовив в задоволенні позовних вимог заявника як необґрунтованих. 10 серпня 2005 року апеляційний суд Харківської області залишив рішення суду першої інстанції без змін.

9 вересня 2005 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України.

У листі від 3 жовтня 2005 року Верховний Суд України повідомив заявника про те, що його касаційна скарга була направлена до Вищого адміністративного суду України.

1 листопада 2005 року суддя Вищого адміністративного суду України відмовив у прийнятті касаційної скарги заявника до розгляду, зазначаючи, що справа мала бути класифікована як цивільна і, таким чином, підвідомча судам загальної юрисдикції. Суддя виніс ухвалу про повернення касаційної скарги заявника до Верховного Суду України. Ухвала подальшому оскарженню не підлягала.

У невизначену дату заявника було повідомлено про вищезазначену ухвалу. 27 грудня 2006 року він направив до Верховного Суду України запит, у якому він вказував рішення, ухвалені у справі, та запитував про результат розгляду його касаційної скарги.

У листі від 31 січня 2007 року Верховний Суд України повідомив заявника про те, що 22 січня 2007 року його касаційна скарга надійшла до Вищого адміністративного суду України.

7 вересня 2007 року заявник звернувся з подібною заявою до Вищого адміністративного суду України. 14 вересня 2007 року цей суд повідомив заявника про те, що касаційна скарга на ухвалу Ленінського районного суду м. Харкова від 7 листопада 2006 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2006 року була зареєстрована і він буде проінформований про подальший стан провадження.

Зі слів заявника його звернення неправильно зрозуміли і відповіді судових органів від 31 січня та 14 вересня 2007 року стосувалися іншої справи, яка не мала відношення до провадження щодо Пенсійного фонду та в якій він також був стороною. Заявник не надав жодних уточнень щодо цієї справи.

1 березня 2008 року заявник звернувся з додатковою заявою до Голови Вищого адміністративного суду України, пояснюючи, що його попередні запити стосувалися провадження щодо Пенсійного фонду. У цьому зверненні заявник просив повідомити про результат розгляду його касаційної скарги у цьому провадженні.

20 березня 2008 року Перший заступник Голови Вищого адміністративного суду України повідомив заявника про те, що ухвалою від 1 листопада 2005 року його касаційна скарга на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2005 року була повернута до Верховного Суду України.

За твердженнями Уряду, касаційна скарга заявника від 9 вересня 2005 року була втрачена на початку 2006 року при пересилці матеріалів справи з Верховного Суду України до Вищого адміністративного суду України. Уряд повідомляв, що заявник мав можливість повторно подати свою касаційну скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на касаційне оскарження, передбачене законом, які в такому разі були б розглянуті Вищим адміністративним судом України.

Заявник не погодився з тим, що йому була надана така можливість у його справі, і відмовився повторно подавати свою касаційну скаргу.

B. Друге провадження

20 квітня 2007 року заявник звернувся до Ленінського районного суду з позовом до свого колишнього роботодавця, Харківського інституту економіки ринкових відносин та менеджменту, про стягнення заборгованості із заробітної плати.

16 листопада 2007 року суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника як необґрунтованих.

Ухвалами від 21 січня та від 22 квітня 2008 року апеляційний суд Харківської області та Верховний Суд України відповідно залишили рішення суду першої інстанції без змін.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на результат двох проваджень, які, за його твердженням, були несправедливими. Зокрема, він стверджував, що суди неправильно оцінювали факти та невірно застосовували закон у його справі, що вони були упередженими і що йому не надавалась можливість ефективно представити свою справу. Далі він скаржився на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції на відмову судів зобов'язати перерахувати його пенсію відповідно до його вимог.

Заявник також скаржився, посилаючись на статтю 3, пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції, на тривалість першого провадження та відсутність доступу до касаційного суду.

A. Скарга на відсутність доступу до суду

Заявник скаржився на те, що національні суди не розглянули його касаційну скаргу по суті. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідних положеннях передбачає таке:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Листом від 15 квітня 2010 року Уряд повідомив Суд про односторонню декларацію щодо врегулювання питань, які порушуються у заяві, підписану того ж дня. Декларація передбачала таке:

"Уряд України визнає, що касаційна скарга заявника на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2005 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 10 серпня 2005 року, подана у вересні 2005 року, була втрачена на початку 2006 року при пересилці з Верховного Суду України до Вищого адміністративного суду України. Як наслідок, касаційна скарга заявника не була розглянута судом касаційної інстанції, що є порушенням права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Я, Юрій Євгенович Зайцев, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, заявляю, що Уряд України готовий виплатити заявнику Геннадію Григоровичу Хлівняку ex gratia суму у розмірі 500 (п'ятсот) євро.

Уряд України закликає Суд вилучити заяву N 24468/07 з реєстру справ. Уряд України пропонує, щоб Суд прийняв цю декларацію як підставу вилучення заяви із реєстру справ відповідно до пункту 1 (c) статті 37 Конвенції ("з будь-якої іншої підстави").

Ця сума у розмірі 500 (п'ятсот) євро є відшкодуванням будь-якої матеріальної та моральної шкоди, в тому числі судових витрат, звільнена від будь-яких податків. Кошти будуть виплачені протягом трьох місяців з моменту повідомлення про винесення Європейським судом з прав людини рішення відповідно до п. 1 статті 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі неспроможності сплатити цю суму протягом тримісячного строку Уряд зобов'язується сплачувати з моменту сплину цього періоду і до моменту розрахунку простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

Виплата становитиме остаточне вирішення справи".

У своїй відповіді на заяву Уряду від 15 квітня 2010 року заявник висловив думку про те, що Уряд не зазначав, що є будь-яка реальна можливість того, що його касаційна скарга від 9 вересня 2005 року буде розглянута по суті національними судами.

Суд нагадує, що стаття 37 Конвенції передбачає, що Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини справи дають підстави дійти одного з висновків, визначених у пункті 1(a)-(c) цієї статті. Зокрема, пункт 1(c) статті 37 Конвенції надає Суду право вилучити заяву з реєстру, якщо:

"...на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим".

Суд також нагадує, що за певних обставин заяву може бути вилучено з реєстру відповідно до пункту 1 (c) статті 37 Конвенції на підставі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача, навіть якщо заявник бажає, аби справа розглядалася далі.

У зв'язку з цим Суд буде уважно вивчати декларацію Уряду у світлі принципів, викладених у його практиці (див., зокрема, рішення у справі "Тахсін Аджар проти Туреччини" (Tahsin Acar v. Turkey) (попереднє питання) (ВП), заява N 26307/95, пп. 75-77, ЄСПЛ 2003-VI).

Суд неодноразово висловлював у справах, включаючи і справи проти України (див., наприклад, рішення у справах "Мельник проти України" (Melnyk v. Ukraine), заява N 23436/03, пп. 22-31, рішення від 28 березня 2006 року, та "Воловік проти України" (Volovik v. Ukraine), заява N 15123/03, пп. 53-61, рішення від 6 грудня 2007 року), свою позицію щодо скарг про порушення права на доступ до суду.

Враховуючи характер викладеного в декларації Уряду, а також беручи до уваги суму запропонованої компенсації, яка відповідає сумам, присуджуваним Європейським судом у подібних справах (див. рішення у справі "Мельник" (Melnyk), згадане вище, п.35), Суд не вважає виправданим подальший розгляд цієї заяви.

Суд вітає той факт, що врегулювання спору ґрунтується на повазі прав людини, як це передбачено у Конвенції та протоколах до неї, і не вбачає публічно-правових підстав продовжувати розгляд цієї заяви (пункт 1 статті 37 Конвенції in fine).

Відповідно ця заява має бути виключена із реєстру справ Суду.

B. Решта скарг

Ретельно дослідивши решту скарг заявника за статтями 3, 6 та 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі всіх наявних матеріалів та настільки, наскільки вони охоплювалися його компетенцією, Суд дійшов висновку про відсутність будь-яких порушень прав і свобод, передбачених Конвенцією та повинні бути відхилені відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

Бере до уваги положення односторонньої декларації Уряду щодо скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до суду, а також засоби забезпечення дотримання зазначених у декларації зобов'язань.

Вирішує вилучити заяву з реєстру справ, оскільки вона стосується вищезгаданих скарг відповідно до пункту 1(c) статті 37 Конвенції.

Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.