Заява № 8809/07, подана Анастасією та Василем Калюками проти України

Європейський суд з прав людини (п'ята секція) 22 червня 2010 року, засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (GannaYudkivska), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар

секції,

беручи до уваги зазначену заяву, подану 13 лютого

2007 року,

та з огляду на односторонню декларацію, подану Урядом

країни-відповідача 16 лютого 2010 року, якою Уряд закликає Суд

вилучити заяву з реєстру справ, а заявників - надати свою відповідь

на цю декларацію,

після обговорення постановляє таке рішення:

Заява була подана громадянами України, пані Анастасією Профиріївною Калюк (далі - перша заявниця), 1934 року народження і паном Василем Івановичем Калюком (далі - другий заявник), 1927 року народження. Другий заявник проживає у Хмельницькій області. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю. Зайцевим.

У травні 2008 року перша заявниця померла. У грудні 2009 року її дочка, пані Краснолуцька, виявила бажання підтримувати заяву замість неї.

Обставини справи, відповідно до матеріалів, наданих сторонами, можуть бути викладені таким чином.

5 грудня 1995 року пані К. (фізична особа), діючи у власних інтересах і в інтересах своєї неповнолітньої дочки, подала до національного суду позовну заяву до заявників щодо спадкування права власності на домоволодіння і земельну ділянку.

Після трьох повернень справи на новий розгляд, остаточним рішенням від 17 жовтня 2006 року Верховний Суд України задовольнив позов пані К. і визнав за нею та її дочкою право власності на частину домоволодіння і земельну ділянку.

Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження в їхній справі.

Вони також скаржилися за статтею 1, пунктом 1 статті 6, статтями 13 і 17 Конвенції і за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на несприятливий результат розгляду справи.

A. Locus standi пані Краснолуцької

Суд зазначає, що сторонами не оспорювалося право пані Краснолуцької на підтримання заяви замість першої заявниці, і Суд не вбачає причин вважати по-іншому (див., наприклад, рішення у справі "Свістун проти України" (Svistun v. Ukraine), заява № 9616/03, пункти 13-14, рішення від

21 червня 2007 року, "Стойковіч проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Stojkovic v. The Formenr Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 14818/02, пункти 25-26, рішення від 8 листопада 2007 року, "Серафін та інші проти Польщі" (Serafin and others v. Poland), заява 36980/04, пункт 68, рішення від 21 квітня 2009 року, та "Івановський та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Ivanovski and Others v. The Formenr Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 34188/03, рішення від 26 листопада 2009 року). Однак надалі у тексті використовуватиметься посилання на першу заявницю.

B. Скарги щодо тривалості провадження

Заявники скаржилися на надмірну тривалість провадження у їхній справі. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідних положеннях передбачає таке:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

"Кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Листом від 16 лютого 2010 року Уряд повідомив Су; про односторонню декларацію щодо врегулювання питань, які піднімаються у заяві, підписану того ж дня. Декларація передбачає таке:

"Уряд України визнає надмірну тривалість цивільного провадження у справі заявників.

Я, Юрій Євгенович Зайцев, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, заявляю, що Уряд України готовий виплатити заявникам - Василю Івановичу Калюку та Анастасії Профирівні Калюк ex gratia суму у розмірі 1200 (одна тисяча двісті) євро кожному.

Уряд України закликає Суд вилучити заяву № 8809/07 з реєстру справ. Уряд України пропонує, щоб Суд прийняв цю декларацію як підставу вилучення заяви із реєстру справ відповідно до пункту 1(c) статті 37 Конвенції ("з будь-якої іншої підстави").

Ці суми у розмірі 1200 (одна тисяча двісті) євро є покриттям будь-якої матеріальної та нематеріальної шкоди, в тому числі судових витрат, звільнені від будь-яких податків. Кошти будуть виплачені протягом трьох місяців з моменту повідомлення про винесення Європейським судом з прав людини рішення відповідно до п. 1 статті 37 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі неспроможності сплатити ці суми протягом тримісячного строку Уряд зобов'язується сплачувати з моменту сплину цього періоду і до моменту розрахунку простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

Виплата становитиме остаточне вирішення справи".

У листі від 29 березня 2010 року заявники зазначили, що суми, пропоновані Урядом у односторонній декларації, є неприпустимо низькими і просили Суд присудити їм 100 000 євро справедливої сатисфакції.

Суд нагадує що стаття 37 Конвенції передбачає, що Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини справи дають підстави дійти одного з висновків, визначених у пункті 1 (a)-(c) цієї статті. Зокрема, пункт 1 (c) статті 37 Конвенції надає суду право вилучити заяву з реєстру, якщо:

"...на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим".

Суд також нагадує, що за певних обставин заяву може бути вилучено з реєстру відповідно до пункту 1 (c) статті 37 Конвенції на підставі односторонньої декларації Уряду держави-відповідача навіть якщо заявник бажає, аби справа розглядалася далі.

У зв'язку з цим Суд буде уважно вивчати декларацію Уряду у світлі принципів, викладених у практиці суду (див., наприклад, попередні заперечення у справі "Тахсін Аджар проти Туреччини" (Tahsin Acar v. Turkey) (ВП), заява № 26307/95, пункти 75-77, ECHR 2003-VI).

Суд неодноразово висловлював у справах, включаючи і справи проти України (див., серед інших джерел, рішення у справах "Павлюлинець проти України" (Pavlyulynets v. Ukraine), заява № 70767/01, пункти 52-53, рішення від 6 вересня 2005 року, "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), заява № 36545/02, пункти 61-62, рішення від 21 грудня 2006 року, "Головко проти України" (Golovko v. Ukraine), заява № 39161/02, пункти 64-65, рішення від 1 лютого 2007 року), свою позицію щодо скарг про порушення права на розгляд справи протягом розумного строку.

Враховуючи характер викладеного в декларації Уряду визнання порушення, а також беручи до уваги суми пропонованої компенсації, які відповідають сумам, присуджуваним Європейським судом у подібних справах, Суд не вважає виправданим подальший розгляд цієї частини заяви.

Суд вітає той факт, що урегулювання спору ґрунтується на повазі прав людини, як це передбачено у Конвенції та Протоколах до неї, і не вбачає публічно-правових підстав продовжувати розгляд цієї частини заяви (пункт 1 статті 37 Конвенції in fine).

Відповідно ця частина заяви має бути виключена із реєстру справ Суду.

С. Решта скарг

Ретельно дослідивши решту скарг заявників за статтею 1, пунктом 1 статті 6, статтями 13 і 17 Конвенції і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі всіх наявних матеріалів та настільки, наскільки вони охоплювалися його компетенцією, Європейський суд дійшов висновку про відсутність будь-яких порушень прав і свобод, передбачених Конвенцією.

Бере до уваги положення односторонньої декларації Уряду щодо скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження у справі заявників, а також засоби забезпечення дотримання зазначених у декларації зобов'язань.

Вирішує вилучити заяву з реєстру справ, оскільки вона стосується вищезгаданих скарг (пункт 1 (c) статті 37 Конвенції).

Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.