Справа "Шастків і Валіцька проти України" (Заява N 3638/04)

Це рішення набуде статусу остаточного відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може зазнати редакційної правки.

У справі "Шастків і Валіцька проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Рената Ягер (Renate Jaeger),

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Райт Маруст (Rait Maruste),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та Стівен Філліпс (Stephen Phillips), заступник Секретаря секції,

після наради за зачиненими дверима 7 липня 2009 року виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

1. Справу порушено за заявою (N 3638/04), поданою проти України до Суду 9 січня 2004 року двома громадянками України пані Ніною Григорівною Шастків (Далі - перша заявниця) та пані Ольгою Павлівною Валіцькою (далі - друга заявниця), матір'ю першої заявниці, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Ю.Зайцев.

3. 6 грудня 2007 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Він також вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно (пункт 3 статті 29) .

4. Перша заявниця народилася у 1956 році та проживає у місті Кам'янці-Подільському. Друга заявниця народилася у 1925 році і проживає у селі Слобідка-Гуменецька Хмельницької області.

A. Попередня інформація

5. У лютому 1993 року перша заявниця підписала на користь другої заявниці договір дарування (далі - перший договір) будинку, що належав пану І.Ш., її чоловікові, адвокату за професією. Цей договір було засвідчено нотаріусом, але його не було зареєстровано в міському бюро технічної інвентаризації.

6. У серпні 1993 року перша заявниця та пан І.Ш. розлучилися.

7. У листопаді 1993 року пан І.Ш. видав першій заявниці генеральну довіреність щодо розпорядження його майном у зв'язку зі своїм рішенням залишити країну. У серпні 1994 року перша заявниця на підставі генеральної довіреності підписала у нотаріальній конторі договір дарування будинку (далі - другий договір) на користь другої заявниці без посилання на попередній договір.

8. Після повернення з-за кордону пан І.Ш. оскаржив дійсність першого договору до Кам'янець-Подільського районного суду Хмельницької області. 20 грудня 1994 року суд визнав недійсним перший договір, встановивши, що на момент його підписання перша заявниця не мала права розпорядження будинком пана І.Ш. Це рішення не було оскаржено та набрало законної сили.

B. Спір щодо дійсності другого договору дарування та права власності на будинок

9. 3 листопада 1995 року пан І.Ш. звернувся з позовом про визнання другого договору недійсним.

10. 18 червня 1996 року Кам'янець-Подільський районний суд Хмельницької області визнав недійсним другий договір, встановивши, що коли його було підписано, спірний будинок вже належав другій заявниці на підставі першого договору, який був дійсний. Перша заявниця оскаржила це рішення.

11. 18 липня 1996 року Хмельницький обласний суд (далі - обласний суд) (1) скасував це рішення і направив справу на новий розгляд. Обласний суд, зокрема, зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, оскільки перший договір мав вважатися недійсним з моменту його підписання.

(1) З липня 2001 року - апеляційний суд Хмельницької області.

12. 2 грудня 1996 року справу було направлено на розгляд до Дунаєвецького районного суду Хмельницької області (далі - районний суд).

13. 15 грудня 1998 року районний суд відмовив у задоволенні позову пана І.Ш., встановивши, що перший договір був недійсним з моменту підписання, а другий договір було укладено на підставі генеральної довіреності, наданої паном І.Ш. першій заявниці.

14. 4 лютого 1999 року обласний суд на підставі апеляційної скарги пана І.Ш. скасував це рішення та направив справу на новий розгляд. Він встановив, зокрема, що суд першої інстанції не надав достатньої ваги тому факту, що у той час, коли було укладено другий договір, перший договір формально не було анульовано.

15. 26 квітня 1999 року районний суд задовольнив вимоги пана І.Ш. на тих же підставах, як і Кам'янець-Подільський районний суд Хмельницької області у своєму рішенні від 18 червня 1996 року. Заявниці оскаржили це рішення.

16. 27 травня 1999 року обласний суд залишив це рішення без змін, і воно набрало законної сили.

17. 9 червня 2000 року президія обласного суду за протестом заступника голови Верховного Суду України скасувала рішення від 26 квітня 1999 року та ухвалу від 27 травня 1999 року і направила справу на новий розгляд. Президія ВСУ доручила судам приділити увагу тому факту, що перший договір має вважатися недійсним з моменту його підписання. Розгляд справи було передано до Кам'янець-Подільського міського суду Хмельницької області.

18. З 10 червня по 26 листопада 2000 року не відбулося жодного засідання.

19. У той же час пан І.Ш. продав спірний будинок пану В.П. Друга заявниця оскаржила дійсність договору купівлі-продажу.

20. 2 квітня 2001 року Кам'янець-Подільський міський суд Хмельницької області визнав другий договір недійсним з огляду на те, що друга заявниця не зареєструвала своє право власності на спірний будинок та проживає в іншій місцевості. Суд також визнав дійсним договір купівлі-продажу, підписаний паном І.Ш. та паном В.П. Друга заявниця оскаржила це рішення.

21. 28 серпня 2001 року обласний суд змінив це рішення, відхиливши вимоги обох сторін. Зокрема, суд встановив, що другий договір не був недійсним, у той же час договір продажу з паном В.П. не може бути визнано недійсним, оскільки його було укладено добросовісно у той час, коли набуло законної сили рішення у якому пана І.Ш. було визнано власником спірного будинку. Друга заявниця оскаржила це рішення до Верховного Суду України.

22. 14 серпня 2002 року Верховний Суд України скасував рішення від 28 серпня 2001 року, встановивши, що обласний суд невірно визнав дійсними другий договір та договір купівлі-продажу, та направив справу на новий розгляд до апеляційного суду Хмельницької області.

23. 6 листопада 2002 року обласний суд скасував рішення від 2 квітня 2001 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Він встановив, зокрема, що суд першої інстанції допустив помилку у формулюванні про те, що друга заявниця не зареєструвала своє право власності на будинок і не використовувала його. Він зазначив, що остання була прописана у будинку і дозволила своїй дочці (першій заявниці) та онуку жити там.

24. У той же час пан В.П. продав будинок пану О.Ч. Останній подав позов до заявниць та сина першої заявниці, вимагаючи припинення втручання у його право власності. Зокрема, він скаржився на те, що перша заявниця та її син незаконно проживають у будинку без прописки, у той час як друга заявниця, яка проживає в іншій місцевості, незаконно залишається прописаною у ньому. Друга заявниця подала зустрічний позов, оскаржуючи право пана О.Ч. на будинок. Ці провадження були об'єднані в одне та були знову направлені для розгляду до Кам'янець-Подільського районного суду Хмельницької області.

25. 6 березня 2003 року Кам'янець-Подільський районний суд Хмельницької області визнав, що обидва договори купівлі-продажу були дійсними, оскільки вони були укладені добросовісно та на підставі права, встановленого рішеннями суду, що набрали законної сили. Однак він визнав, що другий договір дарування також був дійсним, та присудив стягнути з пана І.Ш. на користь другої заявниці 33 192 (1) гривень відшкодування шкоди, завданої у зв'язку із втратою будинку. Суд також зобов'язав другу заявницю виписатися з будинку та вирішив виселити з нього першу заявницю та її сина.

(1) Приблизно 5850 євро.

26. 25 березня 2003 року заявниці та пан І.Ш. оскаржили це рішення.

27. 11 липня 2003 року обласний суд залишив зазначене рішення без змін.

28. 30 липня 2003 року заявниці звернулися з касаційною скаргою до Верховного Суду України.

29. 18 грудня 2003 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниць.

30. Відповідно до інформації, наданої Урядом, в ході провадження, яке Суд є компетентним розглядати, національні суди призначили близько двадцяти п'яти засідань з вересня 1997 року по грудень 2003 року. Шістнадцять засідань були відкладені у зв'язку з відсутністю однієї з сторін або свідків у судовому засіданні. Крім цих відкладених засідань, заявниці є повністю відповідальними за відкладення ще чотирьох судових засідань.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявниці скаржилися на те, що тривалість провадження у справі була несумісною з вимогою "розумного строку", передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у якому зазначено наступне:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,... який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

A. Щодо прийнятності

32. Суд зазначає, що скарга не є очевидно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Далі Суд зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Отже, вона визнається прийнятною.

B. Щодо суті

1. Заяви сторін

33. Уряд стверджував, що сторони у національному провадженні сприяли тривалості провадження та що держава не могла відповідати за їх поведінку. Також він зазначив, що справа було складною та що судові органи діяли з належною ретельністю. Врешті Уряд заявив, що тривалість провадження у справі заявниць була разумною.

34. Заявниці не погодилися.

2. Період, який має розглядатися

35. Період, який має розглядатись, почався лише 11 вересня 1997 року, коли Україна визнала право на звернення до Суду з індивідуальними заявами. Однак при оцінці розумності строку, який минув з тієї дати, необхідно взяти до уваги стан провадження на той час. Даний період закінчився 18 грудня 2003 року.

36. Загальна тривалість провадження, за виключенням періоду, коли було остаточне рішення у справі, яке пізніше було скасовано, становила сім років та один місяць, з яких п'ять років та три місяці відповідають вимозі ratione temporis компетенції Суду.

3. Розумність тривалості провадження

37. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження визначається з урахуванням обставин справи і з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед іншого, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [GC], N 30979/96 п. 43, ЄСПЛ 2000-VII).

38. Хоча національні суди мали розглянути певну кількість документальних доказів, характер питань, що розглядалися, не вимагав тривалого розгляду справи заявника. Таким чином, Суд доходить висновку, що предмет даного судового розгляду не може вважатись особливо складним.

39. Суд зазначає, що складність справи та дії заявниць самі по собі не можуть пояснити загальну тривалість провадження в даній справі. Суд вважає, що основні затримки у вирішенні спору були спричинені чисельними поверненнями справи на новий розгляд, у тому числі після того, як було винесено рішення, яке набрало законної сили. Суд далі зазначає, що ці повернення в більшості випадків мають місце в зв'язку з явними розбіжностями у підходах національних судів щодо тлумачення застосовних фактів та законодавства. Суд зазначає, зокрема, що деякі рішення були винесені на підставі по суті тих же висновків, що були у рішеннях, скасованих раніше. Суд повторює, що повторний перегляд справ у рамках одного провадження може вказувати на серйозні недоліки у національній судовій системі (див. справу "Віерсижевська проти Польщі" (Wierciszewska v. Poland, N 41431/98, п. 46, 25 листопада 2003 року). Хоча Суд раніше відхилив декілька справ щодо повторних направлень справи на новий розгляд, зауваживши, що судова влада діяла належним чином при вирішенні складної справи (див. справу "Журба проти України" (Zhurba v. Ukraine) (dec.), N 11215/03, від 19 червня 2007 року, та "Беспалов проти України" (Bespalov v. Ukraine) (dec.), N 11484/05, від 15 січня 2008 року), Суд не вбачає такого виправдання для неодноразового повернення у цій справі. Врешті Суд звертає увагу на п'ять місяців процесуальної бездіяльності після того, як рішення було скасовано 9 червня 2000 року.

40. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі (див. зазначене вище рішення у справі Фрідлендер, "Павлюлинець проти України" (Pavlyulynets v. Ukraine), N 70767/01, п. 53, від 6 вересня 2005 року, та "Мороз та інші проти України" (Moroz and Others v. Ukraine), N 36545/02, п. 62, від 21 грудня 2006 року).

41. Розглянувши всі матеріали, які були надані, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатних переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".

Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

42. Заявниці також скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що результат провадження був несправедливим та що суди не були неупередженими, оскільки пан І.Ш. як професійний адвокат мав особливі стосунки з місцевими суддями. Врешті, щодо тієї ж скарги заявниці скаржилися на порушення статей 13 та 14 Конвенції і статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

43. Уважно розглянувши скарги заявниць, виходячи з сукупності наявних матеріалів та в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги, Суд не встановив жодних ознак порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

44. Відповідно ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як очевидно необґрунтована відповідно до пунктів 1, 3 та 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

45. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

46. Заявниці вимагали 272 171 гривень (25 590 євро) відшкодування матеріальної шкоди. Вони також вимагали 25 000 гривень (2350 євро) відшкодування моральної шкоди кожній.

47. Уряд оскаржив ці вимоги.

48. Суд не вбачає будь-якого причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, і тому він відхиляє скаргу заявниць в цій частині. Щодо відшкодування моральної шкоди Суд вважає, що, виходячи з обставин справи, встановлення порушення само по собі становить достатнє відшкодування.

B. Судові витрати

49. Заявниці не подали жодних вимог щодо відшкодування таких витрат. Відповідно Суд нічого не присуджує.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо надмірної тривалості провадження прийнятною та решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої мали зазнати заявниці.

4. Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 липня 2009 року відповідно до пп. 2 та З правила 77 Реґламенту Суду.