Справа "Воіщев проти України" (Заява N 1263/04)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

У справі "Воіщев проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

п. Райт Маруст (Rait Maruste),

п. Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

пані Ренате Ягер (Renate Jaeger),

п. Марк Віллігер (Mark Villiger),

пані Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

п. Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), суддя ad hoc,

та пані Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 січня 2009 року, виносить таке рішення, що було прийняте в той день:

1. Справа порушена за заявою N 21263/04, поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Воіщевим Володимиром Івановичем (далі - заявник) 2 червня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Ю.Зайцевим.

3. 17 вересня 2007 року Голова п'ятої секції вирішив направити заяву Уряду. Відповідно до положень пункту 3 статті 29 Конвенції він також вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1957 році та проживає у місті Кіровограді.

5. Він колишній працівник ВАТ "Друкмаш" (далі - підприємство) та співавтор двох винаходів. Товариство отримало право на одержання патентів на винаходи згідно з договорами, укладеними з заявником.

6. 23 жовтня 1995 року заявник звернувся до Кіровського районного суду міста Кіровограда (далі - районний суд) з позовом до підприємства. Він стверджував, що підприємство не сплатило йому авторську винагороду згідно з договором про використання першого винаходу, та вимагав зобов'язати підприємство виконати умови договору. Також він вимагав сплатити відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

7. 1 березня 1996 року підприємство подало зустрічний позов, яким вимагало визнати договір на використання першого винаходу недійсним.

8. Пізніше, під час провадження у районному суді, заявник звернувся з вимогою щодо передачі підприємством прав на використання патентів на винаходи. Він також вимагав відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої тим, що підприємство не виконувало своїх зобов'язань за договором.

9. Перше слухання у справі відбулося 5 серпня 1998 року.

10. 29 червня 1999 року районний суд частково задовольнив позов заявника. Підприємством було подано касаційну скаргу.

11. 29 липня 1999 року районний суд відмовив у прийнятті касаційної скарги підприємства у зв'язку з несплатою останнім державного мита.

12. 20 жовтня 1999 року президія Кіровоградського обласного суду (1) відмовила в задоволенні протесту прокурора Кіровоградської області на це рішення.

(1) З червня 2001 року - апеляційний суд Кіровоградської області.

13. 23 лютого 2000 року Верховний Суд, розглянувши протест заступника Генерального прокурора, скасував рішення від 29 червня 1999 року та направив справу до районного суду на новий розгляд.

14. 18 грудня 2000 року районний суд відмовив заявнику у задоволенні позову.

15. 15 лютого 2001 року Кіровоградський обласний суд скасував це рішення та повернув справу до районного суду на новий розгляд на підставі того, що суд першої інстанції не розглянув всіх обставин справи.

16. 7 червня 2001 року районний суд відмовив заявнику у задоволенні позову. Заявник подав апеляційну скаргу.

17. 13 листопада 2001 року на підставі того, що суд першої інстанції не з'ясував усіх обставин справи, апеляційний суд Кіровоградської області скасував це рішення та направив справу до районного суду на новий розгляд.

18. 1 березня 2002 року голова апеляційного суду Кіровоградської області вирішив, що справа заявника має бути передана до іншого суду, оскільки районний суд не в змозі розглянути її у розумний строк.

19. 11 березня 2002 року справа заявника була направлена на розгляд до Ленінського районного суду міста Кіровограда.

20. 20 листопада 2002 року Ленінський районний суд міста Кіровограда відмовив заявнику у задоволенні позову. 5 лютого 2003 року апеляційний суд Кіровоградської області залишив це рішення без змін.

21. 17 лютого 2003 року заявник подав касаційну скаргу. Ухвалою від 23 березня 2004 року Верховний Суд відмовив заявнику у задоволенні касаційної скарги. 16 квітня 2004 року ухвалу було надіслано заявнику до відома.

22. У рамках компетенції Суду ratione temporis у ході провадження було отримано два експертних висновки. Це зайняло більше семи місяців. Відповідно до наданої Урядом інформації протягом відповідного періоду було призначено сорок три засідання, з яких чотири засідання були відкладені за клопотанням заявника, сім - з причини неявки представника відповідача та одне - за клопотанням представника відповідача. Національними органами не було здійснено відповідних дій для забезпечення явки в суді представника відповідача. Три засідання було відкладено через участь судді в іншому процесі та ще одного разу - з причини хвороби судді. Два засідання було перенесено через відсутність обох сторін.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження була несумісною з вимогою "розумного строку" відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає наступне:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

A. Щодо прийнятності

24. Суд зазначає, що скарга заявника не є очевидно необґрунтованою у значенні пункту З статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

1. Заяви сторін

25. Уряд висловив заперечення щодо скарг заявника, зазначаючи, що не було значного періоду бездіяльності, який можна віднести на бік держави. Він зазначав, що ця справа є складною і судові органи діяли з належною ретельністю. На думку Уряду, сторони були відповідальні за декілька затримок у провадженні, зокрема, вони заявляли численні клопотання щодо витребування додаткових документів та отримання висновку експерта, подавали нові позови, не з'являлись у судові засідання та оскаржували судові рішення. Отже Уряд стверджував, що тривалість судового провадження у справі заявника не була надмірною.

26. Заявник не погодився.

2. Період, який слід взяти до уваги

27. Заявник подав судовий позов до підприємства 23 жовтня 1995 року; однак компетенція Суду ratione temporis охоплює лише період після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України. Однак, оцінюючи розумність тривалості провадження після 11 вересня 1997 року, потрібно взяти до уваги стан провадження на той час (див. "Мілошевіч проти колишньої "Югославської Республіки Македонія" (Miloseviy v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), N 15056/02, п. 21, 20 квітня 2006 року).

28. Суд також повторює, що він може взяти до уваги ті періоди, коли справа фактично знаходилась на розгляді у судах, відповідно, виключаючи періоди між винесенням остаточних і обов'язкових для виконання рішень і їх скасуванням у порядку нагляду (див. ухвалу "Маркін проти Росії" (Markin v. Russia), N 59502/00, 16 вересня 2004 року, та "Павлюлінець проти України" (Pavlyulynets v. Ukraine), N 70767/01, пп. 41-42, 6 вересня 2005 року). Таким чином, період з 29 липня 1999 року до 23 лютого 2000 року не може бути взято до уваги.

29. Період, який слід розглядати, скінчився у квітні 2004 року, коли заявник був проінформований про винесення Верховним Судом України ухвали на його касаційну скаргу (див. "Відманн проти Австрії" (Widmann v. Austria), N 42032/98, п. 29, 19 червня 2003 року). Таким чином, він тривав шість років у трьох судових інстанціях.

3. Розумність тривалості провадження у національних судах

30. Суд повторює, що розумність тривалості провадження має оцінюватись в світлі обставин справи та у відповідності до наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед іншого, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France), [GC] N 30979/96 п. 43, ЄСПЛ 2000-VII).

31. Стосовно питання складності даної справи Суд зауважує, що вона стосується низки питань, пов'язаних із використанням підприємством патентів. Незважаючи на те, що національні суди мали дослідити досить значну кількість документальних доказів, характер завдань, поставлених перед судом, не був таким, щоб неодмінно зумовити тривалий розгляд у справі заявника. Отже Суд робить висновок, що предмет спору у справі не може вважатись надто складним.

32. Суд також зазначає, що хоча сторона у цивільному провадженні не може бути звинувачена у використанні доступних їй засобів, передбачених національним законодавством, з метою захисту своїх інтересів, вона має розуміти, що такі дії обов'язково подовжать провадження у справі (див. ухвалу "Маліска-Васовська проти Польщі" (Malicka-Wasowska v. Poland), N 41413/98, 5 квітня 2001 року). Суд погоджується з Урядом, що заявник у певній мірі сприяв тривалості провадження. Однак він не може бути визнаний головним чином відповідальним за надмірну тривалість провадження у даній справі.

33. Головна затримка була спричинена неодноразовими направленнями справи на новий розгляд у зв'язку із неповнотою дослідження обставин справи судом (див. вищенаведені пп. 13, 15, 17, 18). Хоча Суд не є повноваженим аналізувати якість здійснення правосуддя національними судами, він вважає, що, оскільки справи направляються на новий розгляд зазвичай у зв'язку з помилками, яких припустилися суди нижчих ланок, то повторні направлення на новий розгляд в межах одного такого провадження свідчать про серйозні недоліки судової системи ("Вярчіжевська проти Польщі" (Wierciszewska v. Poland), N 41431/98, п. 46, 25 листопада 2003 року).

34. Більш того, він вважає, що багато інших затримок (відсутність засідань у період з 11 вересня 1997 року до 5 серпня 1998 року, перенесення засідань через неявку представника відповідача, перенесення засідань через залучення судді до інших процесів та відсутність розгляду касаційної скарги Верховним Судом України протягом року) спричинені національними органами.

35. Отже, повністю дослідивши відповідні обставини даної справи, Суд робить висновок, що мала місце надмірна затримка в розгляді справи заявника.

36. Таким чином, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на результат провадження у його справі. Так він стверджував, що судді, засідаючи у національних судах, не були безсторонніми та незалежними. У своїх поясненнях, поданих у 2007 році, заявник також скаржився на порушення його прав, передбачених статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, з тих самих причин.

38. Уважно дослідивши зауваження заявника, виходячи із сукупності наявних матеріалів, Суд не встановив в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги, жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

39. Таким чином, відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як очевидно необґрунтована.

III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

40. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

41. Заявник вимагав 1 710 194 євро відшкодування матеріальної шкоди. Також він вимагав 130 000 євро відшкодування моральної шкоди.

42. Уряд вважає цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

43. Суд не бачить жодного причинно-наслідкового зв'язку між констатованим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою. Суд, таким чином, відхиляє вимогу заявника стосовно матеріальної шкоди. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає розумним присудити заявнику 600 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові витрати

44. Заявник вимагав 105 грн (приблизно 15 євро) відшкодування судових витрат.

45. Уряд залишив це питання на розсуд Суду.

46. Суд вважає розумним присудити заявнику 15 євро.

C. Пеня

47. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти.

1. Оголошує скаргу заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно тривалості провадження прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику наступні суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 600 євро (шістсот євро);

(ii) 15 євро (п'ятнадцять євро) відшкодування судових витрат;

(iii) плюс будь-який податок, який може бути стягнуто;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 9 лютого 2009 року згідно з пунктами 2 та 3 Реґламенту Суду.