Справа "Пшиченко проти України" (Заява N 29433/04)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Пшиченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (Mrs S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger),

пані М.Лазарова Трайковська (Mrs M.Lazarova Trajkovska), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 22 квітня 2008 року, виносить таке рішення, прийняте в той день:

1. Справу порушено за заявою (N 29433/04), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Миколою Анатолійовичем Пшиченком (далі - заявник) 27 липня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та п. Юрієм Зайцевим, Міністерство юстиції.

3. 21 січня 2005 року Суд вирішив направити Уряду заяву заявника. Відповідно до пункту З статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви разом.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1954 році та мешкає в м. Кіровограді.

5. У 2003 році заявник звернувся із скаргою до Ленінського райсуду м. Кіровограда щодо виплати йому одноразової допомоги. Рішенням від 24 березня 2003 року Ленінський районний суд м. Кіровограда зобов'язав управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області виплатити заявнику 40 205,52 гривень. 31 липня 2003 року апеляційний суд Кіровоградської області залишив без змін рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 24 березня 2003 року, яке того ж дня набрало законної сили.

6. 11 вересня 2003 року було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.

7. Розглянувши справу за касаційною скаргою відповідача, 5 квітня 2005 року Верховний Суд України зупинив виконавче провадження.

8. Рішенням від 27 квітня 2005 року Верховний Суд України скасував рішення від 24 березня 2003 року та ухвалу від 31 липня 2003 року та, вирішивши по суті, відмовив заявнику в задоволенні скарги.

I. ПРЕДМЕТ СПОРУ

9. Суд зазначає, що після надіслання заяви Уряду, 22 червня 2005 року, заявник звернувся до Суду із новою скаргою на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції через тривалість провадження. Заявник також скаржився на те, що касаційну скаргу відповідача було подано після закінчення строку на касаційне оскарження та суд не виносив жодної вмотивованої ухвали про поновлення цього строку.

10. Суд підкреслює, що ці скарги заявника були подані після того, як його заяву було надіслано до Уряду-відповідача, якому не пропонувалось їх прокоментувати. Тому Суд вважає, що ці скарги пов'язані з предметом спору, отже, немає потреби розглядати їх окремо (див. "Скубенко проти України" (Skoubenko c. Ukraine) (ухв.), N 41152/98, 6 квітня 2004 року).

II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

11. Заявник стверджує, що невиконання зазначеного рішення становить порушення його прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу та статтею 13 Конвенції, які передбачають:

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

12. Уряд заперечував скарги заявника.

A. Щодо прийнятності

13. Суд констатує, що заява не є очевидно необґрунтованою в контексті пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд не вбачає жодних інших підстав для визнання заяви неприйнятною. Тому Суд визнає її прийнятною.

B. Щодо суті

14. Уряд вважає, що заявник не мав права володіння "майном" в сенсі статті 1 Першого протоколу, оскільки Верховний Суд України скасував рішення, винесене на користь заявника.

15. Заявник це заперечує.

16. Суд нагадує, що відповідно до його практики рішення, яке набрало законної сили та підлягає виконанню, може створювати для особи, на користь якої винесено таке рішення, "вимогу", яку можна розглядати як "майно" в сенсі статті 1 Першого протоколу, якщо є достатні підстави для її забезпечення в примусовому порядку ( "Бурдов проти Росії" (Bourdov c. Russie), заява N 59498/00). Суд нагадує, що ухвала від 31 липня 2003 року набрала законної сили в день її постановления. Виконавче провадження, відкрите 11 вересня 2003 року, було зупинено на підставі ухвали Верховного Суду України.

17. Суд констатує, що протягом року та дев'яти місяців відповідні органи мали виконувати рішення суду, яке набрало законної сили, проте не вживали заходів на його виконання. Суд зазначає, що Уряд не навів жодного аргументу для виправдання такої бездіяльності протягом вказаного періоду.

18. Суд вже не раз розглядав справи, які стосувалися подібних питань, та констатував порушення статті 1 Першого протоколу (див. рішення у справі "Андросов проти Росії" (Androsov c. Russie), N 63973/00, п. 55, від 6 жовтня 2005 року, та рішення у справі "Лісний проти України" (Lisny c. Ukraine), N 4204/03, пп. 24-29, від 25 жовтня 2007 року). Проаналізувавши всю надану інформацію, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, що здатний переконати Суд дійти іншого висновку в даній справі.

19. Тому у справі мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

20. З огляду на порушення статті 1 Першого протоколу Суд не вважає за необхідне розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції (див. рішення у справі "Деркач та Палек проти України" (Derkatch et Palek c. Ukraine), N 34297/02 та N 39574/02, п. 42, від 21 грудня 2004 року).

III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

21. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

22. Заявник вимагає 40 205,52 гривень, що відповідає сумі, присудженій рішенням від 24 березня 2003 року, та 40 000 євро відшкодування моральної шкоди.

23. Уряд вважає вимоги заявника надмірними і необґрунтованими.

24. Суд не вбачає причинного зв'язку між констатованим порушенням та матеріальною шкодою. Відповідно він відхиляє цю вимогу. Проте, він вважає за доцільне присудити заявнику 200 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Пеня

25. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Визнає заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу щодо порушення статті 13 Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 200 (двісті) євро відшкодування моральної шкоди. Зазначена сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цієї суми;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено французькою мовою і повідомлено в письмовій формі 15 травня 2008 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.