Справа "Шанько проти України" (Заява N 39970/02)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Шанько проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 3 липня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 39970/02), поданою до Європейського суду з прав людини (далі - Суд) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Олегом Миколайовичем Шаньком (далі - заявник) 22 жовтня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською, а потім п. Юрієм Зайцевим та пані Іриною Шевчук, керівником Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

3. 27 червня 2005 року Суд вирішив направити скаргу стосовно тривалості провадження на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви та її прийнятності одночасно.

4. Заявник народився 1934 року та проживає у Полтаві. Він є колишнім директором Державного підприємства "Виробниче об'єднання "Знамя" (далі - підприємство).

5. У 1996 році заявника було обвинувачено у розкраданні майна підприємства та засуджено вироком суду, який набрав законної сили. З того часу заявник безуспішно намагався відновити провадження та скасувати вирок.

6. У серпні 1996 року прокуратура Полтавської області, діючи в інтересах підприємства, подала до Октябрського районного суду м. Полтави (далі - районний суд) цивільний позов проти заявника щодо відшкодування збитків, заподіяних його злочином.

7. Слухання розпочались у березні 1998 року. До лютого 2000 року суд призначав близько тринадцяти слухань з перервами від одного тижня до шести місяців. Сім слухань було відкладено через відсутність заявника або через його клопотання, а чотири слухання - через відсутність обох сторін. Відповідно до тверджень заявника більшість випадків його відсутності пояснюється помилковими повідомленнями про дату слухання. Уряд не надав коментарів з цього приводу.

8. 17 лютого 2000 року районний суд задовольнив позов та присудив стягнути з заявника на користь підприємства 96 682 грн (1). Заявник подав касаційну скаргу на це рішення.

(1) 15 924 євро.

9. 20 травня 2000 року районний суд повернув касаційну скаргу заявника як неподану через несплату ним державного мита. Заявник подав касаційну скаргу, у якій просив звільнити його від сплати державного мита.

10. 12 жовтня 2000 року Полтавська міська рада звільнила заявника від сплати державного мита, і 16 листопада 2000 року Полтавський обласний суд (далі - обласний суд) визнав його касаційну скаргу прийнятною.

11. 7 грудня 2000 року обласний суд скасував рішення районного суду від 17 лютого 2000 року.

12. У період з січня 2001 року до травня 2002 року районний суд призначав три слухання (в квітні та листопада 2001 року та березні 2002 року). Одне слухання було відкладено через хворобу судді, а інші два слухання - через неявку сторін.

13. 22 травня 2002 року районний суд залишив позов без розгляду у зв'язку з неодноразовою неявкою сторін. Ця постанова не оскаржувалась протягом встановленого строку та набула законної сили.

14. 11 грудня 2002 року прокуратура звернулася до районного суду з заявою на поновлення строку на апеляційне оскарження ухвали суду від 22 травня 2002 року, зазначивши, що причиною пропуску строку було неотримання копії ухвали суду протягом встановленого строку для подання апеляційної скарги. Цю заяву було задоволено 17 січня 2003 року.

15. 15 травня 2003 року обласний суд задовольнив апеляційне подання та відновив провадження, визначивши, що сторони не з'явились, хоча були належним чином поінформовані районним судом про дати слухань. Заявник подав касаційну скаргу на ухвалу про відновлення провадження.

16. 20 вересня 2004 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

17. У період з жовтня 2004 року до липня 2005 року районний суд призначив три слухання (одне у травні та два у липні 2005 року).

18. У липні 2003 року позивач відмовився від позову, і 14 липня 2005 року провадження було закрито.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

19. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", передбаченою пунктом 1 статті 6 Конвенції, у якій зазначено таке:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

20. Уряд не погодився з цим аргументом.

21. Суд зазначає, що провадження, яке розглядається, розпочалося у 1996 році. Однак період, який слід брати до уваги, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли для України набрало чинності право на індивідуальне звернення. Однак при оцінці розумності строку, що сплинув після цієї дати, слід взяти до уваги стан провадження на той час. Період, що розглядається, закінчився 14 липня 2005 року, коли позивач відмовився від свого позову. Таким чином, він тривав сім років та десять місяців, протягом цього періоду справа розглядалася щодо суті двома рівнями судових інстанцій.

А. Щодо прийнятності

22. Суд зазначає, що ця скарга не є повністю необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Більше того, він зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Тому скарга повинна бути оголошена прийнятною.

Б. Щодо суті

23. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з огляду на наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та уповноважених органів влади та важливості предмета спору для заявника (див., серед інших джерел, справу Frydlender v. France [GC], заява N 30979/96, пункт 43, ECHR 2000-VII).

24. Повертаючись до обставин справи, Суд вважає, що національні органи несуть відповідальність за затримки у провадженні цивільної справи, що розглядається (особливо за тривалі періоди бездіяльності та неналежну практику повідомлення, зокрема неповідомлення належним чином сторін про дати слухань та неповідомлення позивача про ухвалу від 22 травня 2002 у належний строк). Суд уже визнавав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що стосувались питань, подібних до тих, що піднімалися у цій справі (див., серед іншого, рішення у справі "Мороз та інші проти України", заява N 36545/02, пункт 59, рішення від 21 грудня 2006 року, та, mutatis mutandis, рішення у справі "Сухорубченко проти Росії", N 69315/01, пункти 53-56, рішення від 10 лютого 2005 року).

25. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів або аргументів, які б могли переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на свою практику з цього приводу, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною, а вимоги "розумного строку" не було дотримано.

26. Відповідно було порушено пункт 1 статті 6.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

27. Заявник скаржився також на порушення його прав, зазначених у статтях 5, 6, 7 та 13 Конвенції у ході кримінального провадження проти нього та на порушення гарантій статті 2 Протоколу N 7 через відмову державних органів переглянути остаточний вирок щодо нього. Більше того, він стверджував, що цивільне провадження у його справі було несправедливим, що суперечило пункту 1 статті 6. Нарешті, заявник посилався на статті 3, 14 та 17 Конвенції стосовно фактів цієї справи.

28. Детально розглянувши зауваження заявника у світлі наявних у нього матеріалів та оскільки оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не вказують на присутність ознак порушення прав та свобод, викладених у Конвенції.

29. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути оголошена неприйнятною як повністю необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

30. Стаття 41 Конвенції зазначає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

31. Заявник вимагав 1 281 351 008 доларів США (1 084 328 517 євро) у якості матеріальної та 91 000 доларів США (77 007 євро) у якості моральної шкоди.

32. Уряд заперечив ці вимоги.

33. Суд не вбачає причинного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою, тому він відхиляє ці вимоги. З іншого боку, Суд вважає, що заявник все ж зазнав моральної шкоди. Однак сума, що вимагалась, є надмірною. Приймаючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 2400 євро.

Б. Судові витрати

34. Заявник вимагав також 7000 доларів США (5924 євро) судових витрат, які він зазнав під час кримінального провадження, та 300 доларів США (254 євро) витрат на поштові витрати, переклади та інше.

35. Уряд оскаржив ці вимоги.

36. Відповідно до прецедентної практики Суду заявник має право на відшкодування своїх судових витрат лише у тому випадку, якщо буде доведено, що вони були дійсно та необхідно понесеними і були виправданими щодо їх кількості. Суд нагадує, що судові збори, яких вимагав заявник, були понесені не у зв'язку з цивільним провадженням, що розглядається у цій справі. Більше того, Суд зазначає, що заявник не надав жодних квитанцій або інших доказів поштових та інших заявлених витрат. З огляду на надану йому інформацію та власну прецедентну практику, Суд відхиляє вимоги з цього приводу.

В. Пеня

37. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує скаргу щодо надмірної тривалості цивільного провадження прийнятною, а решту заяви неприйнятною;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 2400 євро (дві тисячі чотириста) євро моральної шкоди, які повинні бути конвертовані в національну валюту держави відповідача за курсом на день здійснення платежу, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника;

(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

4. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 26 липня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.