ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
Р І Ш Е Н Н Я
Справа "Вировий проти України" (Заява N 28746/03)
| Страсбург, 12 липня 2007 року |
Переклад офіційний
Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Вировий проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,
п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),
п. В.Буткевич (V.Butkevych),
пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),
п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),
пані Р.Ягер (R.Jaeger),
п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,
та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення в нарадчій кімнаті 19 червня 2007 року,
виносить таке рішення, яке було прийняте у зазначену дату:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа порушена проти України за заявою (N 28746/03), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Іллею Івановичем Вировим (далі - заявник) 22 липня 2003 року.
2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим.
3. 7 грудня 2005 року Суд вирішив направити скаргу стосовно тривалості провадження на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.
ЩОДО ФАКТІВ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявник народився у 1936 році та проживає у Вінниці.
А. Основні факти
5. У 1992 році заявник звернувся до Державного кооперативного об'єднання по агропромисловому будівництву "Західелеваторагроспецбуд" (далі - Об'єднання), що було на той час його роботодавцем, щодо надання йому та його родині, як працівникам підприємства, переваг при отриманні квартир. Згодом клопотання заявника було задоволено на підставі того, що його батько воював та загинув під час Другої світової війни.
6. У січні 1997 року Об'єднання виділило заявнику квартиру N 43 у новому будинку, який споруджували кілька інвесторів, включно з Об'єднанням. Однак у вересні 1997 року Об'єднання передало цю квартиру іншому інвестору, оскільки раніше визначений об'єм вкладу Об'єднання в будівництво проекту було зменшено.
7. 1 березня 1998 року Об'єднання передало свої активи державному підприємству "Вінелеваторбуд" (далі - Компанія), фактично припинивши свою діяльність. Однак не були виконані ліквідаційні формальності.
Б. Цивільне провадження
8. 9 грудня 1997 року заявник звернувся з цивільним позовом в Староміський районний суд м. Вінниці (далі - районний суд) до Об'єднання, захищаючи свої права на квартиру N 43.
9. Між груднем та червнем 1998 року суд відклав п'ять слухань через відсутність представника Об'єднання та одне - через переїзд суду до іншої будівлі.
10. 8 червня 1998 року районний суд задовольнив вимоги заявника та надав йому квартиру N 43, визначивши, що перерозподіл квартир між інвесторами був неправомірним і що родина заявника мала право на пільгове отримання житла. Об'єднання подало касаційну скаргу.
11. 14 липня 1998 року Вінницький обласний суд (далі - обласний суд)(1) скасував це рішення, постановивши, що районний суд недостатньо проаналізував факти та законодавство, та повернув справу на новий розгляд.
_______________
(1) З липня 2001 року - апеляційний суд Вінницької області.
12. 1 жовтня 1998 року районний суд відхилив вимоги заявника, постановивши, що процес перерозподілу квартир не порушував чинне законодавство. Заявник подав касаційну скаргу.
13. 1 грудня 1998 року обласний суд скасував це рішення та повернув справу до районного суду на новий розгляд. Зокрема, він постановив, що аналіз справи, здійснений районним судом, був недостатнім.
14. Між січнем та квітнем 1999 року районний суд провів два слухання, одне з яких було відкладено через неявку сторін.
15. 22 квітня 1999 року районний суд постановив, що, оскільки заявник мав право на пільгове житло, то Об'єднання мало б передати інвесторам іншу квартиру. Більше того, суд зобов'язав Об'єднання надати заявнику квартиру однакової вартості за власний кошт. Це рішення не оскаржувалось та набуло статусу остаточного у травні 1999 року.
16. У невизначену дату відділ ДВС Староміського району відкрив виконавче провадження за рішенням від 22 квітня 1999 року та звернувся до районного суду з клопотанням про надання роз'яснення щодо виконання рішення, оскільки Об'єднання передало свої активи Компанії.
17. 30 вересня 1999 року районний суд визнав Компанію правонаступником Об'єднання стосовно рішення від 22 квітня 1999 року та зобов'язав її сплатити заявнику 31 080 грн(2) замість наданої квартири. Це рішення не оскаржувалось і набуло статусу остаточного у жовтні 1999 року.
_______________
(2) 7476,26 євро.
18. 13 січня 2000 року, після подання головою суду протесту, президія обласного суду скасувала ухвалу від 30 вересня 1999 року та зобов'язала районний суд переглянути подання виконавчої служби. Зокрема, президія зазначила, що районний суд не витребував жодних ліквідаційних документів та належним чином не перевірив, чи набула Компанія статусу правонаступника Об'єднання. Більше того, всупереч чинному законодавству, суд не викликав та не заслухав сторони, що брали участь у справі.
19. 14 квітня 2000 року районний суд встановив, що Об'єднання не було належним чином ліквідоване, та зобов'язав його придбати квартиру для заявника. Ця ухвала набрала статусу остаточної у квітні 2000 року.
20. 30 травня 2000 року заявник подав до районного суду клопотання про перегляд справи за нововиявленими обставинами, а саме, у зв'язку з тим фактом, що Об'єднання припинило своє існування.
21. 7 липня 2000 року районний суд задовольнив клопотання заявника, скасував рішення від 22 квітня 1999 року та передав справу на новий розгляд, викликавши до суду в якості відповідача Компанію замість Об'єднання.
22. 29 вересня 2000 року районний суд задовольнив вимоги заявника та зобов'язав Компанію надати заявнику квартиру. Компанія подала касаційну скаргу на це рішення.
23. 21 листопада 2000 року обласний суд своїм остаточним рішенням залишив в силі рішення від 29 вересня 2000 року.
24. 29 березня 2001 року, за протестом заступника голови Верховного Суду України, президія обласного суду скасувала рішення від 29 вересня 2000 року та повернула справу на новий розгляд.
25. Впродовж травня 2001 року-березня 2002 року районний суд відклав сім слухань, відповідальність за відкладення одного слухання несе заявник (доповнення позовних вимог).
26. 15 березня 2002 року районний суд частково задовольнив вимоги заявника. Він зобов'язав Об'єднання та Компанію спільно надати квартиру заявнику. Компанія оскаржила це рішення.
27. 4 червня 2002 року обласний суд скасував це рішення та передав справу на новий розгляд, встановивши, що районний суд все ще не розглянув цілий ряд питань, включно з питанням про правонаступництво між Об'єднанням та Компанією.
28. 19 грудня 2002 року районний суд відхилив позовні вимоги заявника, встановивши, що відповідачі не мали призначених для видачі квартир і що чинне законодавство не передбачало грошової компенсації з такого приводу. Більше того, заявник не мав більше права на пріоритетне ставлення з боку Об'єднання чи Компанії, оскільки більше на них не працював, а його житлові умови були задовільними. Заявник оскаржив це рішення.
29. 1 квітня 2003 року обласний суд залишив в силі це рішення. Заявник подав касаційну скаргу.
30. 23 травня 2003 року районний суд повернув касаційну скаргу заявника як неподану, через несплату заявником судового збору. Заявник оскаржив це рішення, вимагаючи звільнення від зобов'язання сплати збору.
31. 7 липня 2003 року обласний суд відхилив апеляційну скаргу заявника на ухвалу від 23 травня 2003 року. Заявник не подавав касаційної скарги.
ЩОДО ПРАВА
32. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", закріпленою пунктом 1 статті 6 Конвенції, у якому зазначено таке:
"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."
33. Уряд оскаржив цей довід.
А. Щодо прийнятності
34. Суд зазначає, що ця скарга не є повністю необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Більше того, він зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути оголошена прийнятною.
Б. Щодо суті
35. Період, який слід взяти до уваги, розпочався 9 грудня 1997 року та закінчився 7 липня 2003 року. Таким чином, він тривав п'ять років та сім місяців на двох рівнях юрисдикції.
36. Суд зазначає, що 22 квітня 1999 року заявник отримав остаточне рішення, винесене на його користь, яке було потім скасоване 7 липня 2000 року. Однак період між прийняттям цього рішення та його скасуванням не слід виключати з розрахунку, оскільки рішення залишалось невиконаним, а виконавче провадження тривало протягом вищевказаного періоду (див. справу "Андросов проти Росії", N 63973/00, пункт 53, рішення від 6 жовтня 2005 року, та, з-поміж багатьох інших справ, справу "Побігайло проти України", заява N 18368/03, пункти 18-19, рішення від 29 березня 2007 року).
37. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів та важливість предмета спору для заявника (див., з-поміж багатьох інших справ, справу Frydlender v. France [GC], заява N 30979/96, пункт 43, ECHR 2000-VII).
38. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд вважає, що справа, яка розглядалась національними судами, була ускладнена (зокрема через неповну ліквідацію відповідача), а також, що заявник сприяв тривалості провадження поданням апеляційних скарг, клопотань та доповненням своїх позовних вимог. Суд не знаходить підстав для того, щоб національні суди розглядали справу з особливою стрімкістю vis-a-vis до інших справ, що ними розглядалися.
39. У той же час Суд вважає, що тільки складність справи та поведінка заявника не можуть пояснити загальну тривалість провадження. Він вважає, що органи державної влади несуть відповідальність за ряд затримок, включно з численними переданнями справи на новий розгляд, відкладення слухань через судові обставини та через неявку відповідача, державного підприємства, а також через невиконання остаточного рішення, винесеного проти боржника - державного підприємства.
40. Суд уже визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що розглядали питання, подібні до тих, що розглядаються у цій справі (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Frydlender, справу "Світлана Науменко проти України", заява N 41984/98, рішення від 9 листопада 2004 року, та справу "Карнаушенко проти України", заява N 23853/02, рішення від 30 листопада 2006 року).
41. Дослідивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів чи доводів, які могли б переконати його дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на свою прецедентну практику з цього приводу, Суд вважає, що тривалість провадження у цій справі була надмірною і не було дотримано вимоги "розумного строку".
42. Отже, було порушено пункт 1 статті 6.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
43. Додатково заявник скаржився на те, що провадження було несправедливим, результатом чого стало винесення несправедливого рішення.
44. Суд нагадує, що заявник не сплатив державне мито стосовно розгляду його касаційної скарги на рішення від 19 грудня 2002 року та не оскаржив вимогу сплатити це державне мито у Верховному Суді України. Таким чином, він не використав доступний йому національний засіб юридичного захисту стосовно своїх позовних вимог (див. справу "Воробйова проти України", заява N 27517/02, ухвала від 17 грудня 2002 року). Отже, ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до пунктів 1,3 та 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
46. Заявник вимагав 300 000 євро нематеріальної шкоди.
47. Уряд оскаржив цю вимогу.
48. Суд вважає, що заявник напевно зазнав нематеріальної шкоди. Однак визначена сума, що вимагається, є надмірною. Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 1600 євро нематеріальної шкоди.
Б. Судові витрати
49. Заявник вимагав також 3000 грн (486 євро) компенсації юридичних витрат та 134,95 грн (22 євро) поштових витрат. Він надав копії квитанцій оплати поштових послуг.
50. Уряд зазначив, що заявник не мав адвоката в Суді і що він не надав жодного обґрунтування своїх вимог стосовно понесених юридичних витрат.
51. Суд повторює, що для включення компенсації судових витрат до суми, яка присуджується відповідно до вимог статті 41, повинно бути встановлено, що ці витрати були реально понесені та були необхідними з метою попередження або отримання відшкодування за порушення Конвенції, а також були обґрунтованими щодо суми (див., з-поміж багатьох інших справ, справу "Романченко проти України", заява N 5596/03, пункти 37-38, рішення від 22 листопада 2005 року).
52. Суд вважає вимогу заявника компенсувати йому понесені юридичні витрати невідповідною. Він зазначає, що заявник вперше проінформував Суд про своє представництво у своїх остаточних письмових зауваженнях, не назвав свого адвоката та не надав доказів оплати [юридичних послуг]. З огляду на обставини справи та зауваження сторін, Суд присуджує заявнику 22 євро поштових витрат та відхиляє решту вимог за цих підстав.
В. Пеня
53. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу стосовно надмірної тривалості провадження прийнятною, а решту заяви неприйнятною;
3. Вирішує, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1622 євро (тисячу шістсот двадцять два євро) нематеріальної шкоди та судових витрат, які повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника;
(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;
4. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 12 липня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Секретар Голова | К.ВЕСТЕРДІК (Mrs C.Westerdiek) П.ЛОРЕНЦЕН (Mr P.Lorenzen) |