Справа "Барський проти України" (Заява N 10569/03)

Це рішення стане остаточним за обставин, визначених пунктом 2 статті 44 Конвенції.

У справі "Барський проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Д.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 12 червня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте цього дня:

1. Справа порушена за заявою (N 10569/03), поданою проти України до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. В'ячеславом Володимировичем Барським (далі - заявник) 20 березня 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважений - п. Юрій Зайцев та пані І.Шевчук, керівник Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

3. 15 грудня 2005 року Суд вирішив направити заяву стосовно тривалості провадження та відсутності засобів юридичного захисту на комунікацію з Урядом. Відповідно до положень пункту З статті 29 Конвенції Суд вирішив одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1946 році і проживає у м. Одеса.

5. У вересні 1994 року заявник звернувся з цивільним позовом до Центрального районного суду м. Одеси (далі - районний суд(1) до видавництва "Чорномор'я" (далі - компанія), вимагаючи поновлення на роботі на посаді друкаря, а також різні компенсації у зв'язку з його незаконним звільненням. Пізніше компанія та пан Л., її юрист, подали позов до заявника, стверджуючи, що деякими своїми скаргами до суду заявник навів на них наклеп. Заявник подав зустрічний позов щодо наклепу, стверджуючи, що певні заяви мали наклепницький характер. Усі позовні заяви було об'єднано в одне провадження.

(1) Згідно Указу Президента України N 41/2003 від 25 січня 2003 року Центральний районний суд м. Одеси був об'єднаний з іншим районним судом та став Приморським районним судом м. Одеси.

6. 26 квітня 1996 року районний суд поновив заявника на робочому місці, частково задовольнив його позови щодо компенсації й інших вимог та відхилив всі позови, що стосувались наклепу, подані двома сторонами.

7. 1 жовтня 1996 року Одеський обласний суд (далі - обласний суд(1)) скасував рішення від 26 квітня 1996 року в частині позовів щодо наклепу та направив їх на новий розгляд до районного суду. В частині поновлення заявника на робочому місці та присудження йому компенсації рішення районного суду було залишено без змін та набрало законної сили.

(1) 3 липня 2001 року - апеляційний суд Одеської області.

8. 26 червня 1997 року районний суд частково задовольнив позови компанії та пана Л. щодо наклепу та відхилив зустрічний позов заявника. Заявник оскаржив це рішення в касаційному порядку.

9. 25 листопада 1997 року обласний суд своїм рішенням, яке набрало законної сили, залишив рішення від 26 червня 1997 року без змін у частині, у якій позови заявника було відхилено. Суд також скасував рішення в частині позовів опонентів, заявника та відхилив їх.

10. У різні дати заявник, намагаючись отримати більшу компенсацію за незаконне звільнення, звертався до державних органів з проханням знову відкрити провадження у справі.

11. 21 квітня 1999 року за протестом, який було подано заступником Голови Верховного Суду України від імені заявника, обласний суд скасував рішення від 26 квітня 1996 року в частині позовів про компенсацію та направив справу на новий розгляд.

12. 21 листопада 2000 року районний суд не знайшов підстав для того, щоб змінити суму компенсації, яка має бути виплачена заявнику. Заявник оскаржив рішення суду. 6 березня 2001 року обласний суд скасував це рішення за апеляцією та направив справу на новий розгляд до районного суду.

13. У період між березнем 2001 року та травнем 2004 року заявник три рази вносив, зміни у позови про компенсацію, індексуючи їх суми. У той же самий період районний суд призначив 21 слухання, перенесення трьох з них мали місце з вини заявника. Інші причини перенесення слухань включали хворобу судді, клопотання відповідача та призначення судово-бухгалтерської експертизи. У період між вереснем 2001 року та червнем 2002 року не було призначено жодного слухання, оскільки заявник подав касаційну скаргу на рішення від 1 жовтня 1996 року згідно нової касаційної процедури. 17 травня 2002 року Верховний Суд України відхилив цю скаргу.

14. 14 травня 2004 року районний суд частково задовольнив позови заявника та присудив йому 2406,10 грн(2) додаткової компенсації. Обидві сторони оскаржили це рішення. 4 листопада 2004 року апеляційний суд Одеської області залишив рішення без змін.

(2) 393,53 євро (EUR).

15. 3 грудня 2004 року заявник подав касаційну скаргу на вище зазначені рішення судів. Ухвалою від 22 березня 2006 року, яка набрала законної сили, Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

16. Заявник скаржився, що тривалість.провадження була несумісною із вимогою "розумного строку", що визначена п. 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає наступне:

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... щодо його прав і обов'язків цивільного характеру..."

17. Уряд висловив заперечення щодо цього аргументу.

18. Суд зауважує, що провадження, яке розглядається, було порушено у 1994 році. Однак період, який має бути взятий до уваги, розпочався тільки 11 вересня 1997 року, коли Україна визнала право кожного на подання індивідуальних заяв до Суду. Проте, оцінюючи розумність строку, який минув після цієї дати, розрахунок має бути здійснений, виходячи із стану провадження на той час.

Період, про який йдеться, закінчився 22 березня 2006 року. Таким чином, він тривав вісім років і шість місяців у трьох судових інстанціях. Однак Суд нагадує, що варто взяти до уваги лише ті періоди, коли справа дійсно розглядалась судами, а саме періоди, коли органи влади мали обов'язок вирішувати справу впродовж "розумного строку" (Rokhlina v. Russia, N 54071/00, п. 82, 7 квітня 2005 року). Відповідно семимісячний період між 25 листопада 1997 року та 21 квітня 1999 року, коли існувало остаточне рішення у справі (пп. 9-10 вище), має бути виключений із розрахунку. Таким чином, період, який має бути взятий до уваги, тривав сім років і один місяць.

A. Щодо прийнятності

19. Суд зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні п. З статті 35 Конвенції. Він далі зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

20. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження має бути оцінена у світлі обставин справи та з урахуванням наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади та важливість предмету спору для заявника (див., серед інших, рішення у справі Frydlender v. France [GC], N 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII). Суд нагадує, що особлива старанність потрібна у питаннях, що стосуються трудових спорів (рішення у справі Ruotolo v. Italy, 27 лютого 1992 року, Series A N 230-D стор. 39, п. 17).

21. Суд зазначає, що складність справи та поведінка заявника самі по собі не можуть пояснити загальну тривалість провадження, та визнає, що кількість затримок (передача справи на новий розгляд та тривалі періоди бездіяльності) мали місце з вини держави.

22. Суд вже визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції у справах, що підіймають питання, подібні до тих, які існують у цій справі (див., наприклад, рішення у справі Frydlender v. France, зазначене вище; рішення у справах "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), N 41984/98, 9 листопада 2004 року, та "Карнаушенко проти України" (Karnaushenko v. Ukraine), N 23853/02, 30 листопада 2006 року).

23. Вивчивши всі подані матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів або аргументів, здатних переконати Суд для того, щоб винести інше рішення у цій справі. Посилаючись на свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку" розгляду справи. Відповідно, у справі було порушено п. 1 статті 6 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник далі скаржився, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту для вирішення його скарг щодо надмірної тривалості провадження. Він послався на статтю 13 Конвенції.

25. Уряд стверджував, що стаття 13 не застосовується до обставин справи, оскільки не було порушено п. 1 статті 6 Конвенції.

26. Суд зауважує, що ця скарга пов'язана з тією, яку вже було розглянуто вище, і, таким чином, вона має бути також визнана прийнятною.

27. Суд нагадує, що стаття 13 гарантує право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі в разі стверджуваного порушення вимоги п. 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи впродовж розумного строку (див. рішення у справі Kudla v. Poland [GC], N 30210/96, п. 156, ECHR 2000-XI). Посилаючись на свої висновки у п. 21 вище, Суд відхиляє аргументи Уряду стосовно прийнятності статті 13 щодо фактів цієї справи.

28. Суд вважає, що у цій справі було порушено статтю 13 Конвенції через відсутність засобів юридичного захисту відповідно до національного законодавства, за допомогою яких заявник міг би отримати рішення, яке б підтверджувало його право на те, щоб його справу було розглянуто впродовж розумного строку, як визначено у п. 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Єфименко проти України" (Efimenko v. Ukraine), N 55870/00, п. 64, 18 липня 2006 року).

III. ІНШІ СКАРГИ

29. Заявник далі скаржився згідно з п. 1 статті 6 Конвенції про суму компенсації, яку йому було призначено у зв'язку із незаконним звільненням та згідно з статтею 17 Конвенції щодо корупції в українських судах.

30. У світлі всіх матеріалів, які Суд має у своєму розпорядженні, та наскільки питання, що оскаржуються, підпадають під його компетенцію, Суд встановлює, що вони не вказують на існування порушення прав та свобод, визначених у Конвенції.

31. Таким чином, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як така, що є явно необґрунтованою відповідно до пп. З та 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

32. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

33. Заявник вимагав 5940 грн (965 євро (EUR)) у якості матеріальної шкоди та 30 000 євро у якості моральної шкоди.

34. Уряд заперечив ці вимоги.

35. Суд не знаходить будь-якого причинного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою. Суд відповідно відхиляє цей позов. Суд вважає, що заявнику було завдано моральну шкоду. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 1200 євро у якості моральної компенсації.

Б. Судові витрати

36. Заявник також вимагав 752,58 грн (123 євро) за судові витрати, які він поніс у Суді, та надав копії квитанцій за поштові та інші послуги.

37. Уряд залишив питання на розсуд Суду.

38. Беручи до уваги обставини справи та зауваження сторін, Суд присуджує заявнику повну суму, яку він вимагав.

В. Пеня

39. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсотки.

1. Визнає скаргу щодо тривалості провадження та відсутності засобів юридичного захисту для вирішення цієї скарги прийнятною і решту заяви неприйнятною;

2. Вирішує, що у справі було порушено п. 1 статті 6 Конвенції;

3. Вирішує, що у справі було порушено статтю 13 Конвенції;

4. Вирішує, що:

(а) держава-відповідач має сплатити заявнику впродовж трьох місяців від дати набрання рішенням статусу остаточного відповідно до п. 2 статті 41 Конвенції 1200 євро (одна тисяча двісті євро) компенсації моральної шкоди та 123 євро (сто двадцять три євро) компенсації судових витрат, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, плюс будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначених сум;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 5 липня 2007 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.