Справа "Долгіх проти України" (Заява N 9755/03)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Долгіх проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (Mr K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

пані Р.Ягер (Mrs R.Jaeger),

п. М.Віллігер (Mr M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 5 червня 2007 року,

виносить таке рішення, що було прийняте у зазначену дату:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 9755/03), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Олександром Вікторовичем Долгіх (далі - заявник) 28 лютого 2003 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

3. 1 грудня 2005 року Суд вирішив направити скаргу за пунктом 1 статті 6 стосовно тривалості цивільного провадження на комунікацію з Урядом. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1952 році та проживає у м. Миколаїв.

А. Перше провадження

5. У 1990 році мати заявника звернулась з позовом до Центрального районного суду м. Миколаєва (далі - районний суд) до пана С. (приватної особи), співвласника її будинку, вимагаючи розділу прилеглої землі. У ході провадження з'ясувалось, що спірна землі складалась з двох ділянок. Одну ділянку (ділянка А) Миколаївська міська рада (далі - Рада) призначила для спільного користування власниками будинку. Іншу ділянку (ділянку Б) власники будинку використовували без будь-якого дозволу.

6. У 1993 році заявник, отримавши право власності на частину будинку, що належала його матері, став її правонаступником як позивач у провадженні.

7. У березні 1995 року районний суд повідомив Раду про те, що власники будинку використовували ділянку Б без дозволу, і звернувся з клопотанням про вирішення цього питання. 4 квітня 1995 року Рада надала власникам будинку спільне право власності на ділянку Б.

8. У листопаді 1996 року провадження було призупинено через друге провадження, відкрите у липні 1996 року (див. детальний опис цього провадження нижче, у розділі Б). У 2001 році провадження було поновлено, проте у жовтні 2001 року знову призупинено через смерть пана С. З вересня 2002 року провадження було поновлено, оскільки спадкоємці пана С. - пан Г.С. та пані Л.С. - отримали право на участь у провадженні в якості відповідачів.

9. 2 жовтня 2002 року районний суд прийняв рішення по суті спору, розділивши землю між сторонами та зобов'язавши їх утримуватись від встановлення огорож або інших конструкцій між розділеними ділянками землі. Суд також зобов'язав відповідачів виплатити заявнику 41,26 грн (1) компенсації судових зборів та витрат.

(1) 8,14 євро.

10. З грудня 2002 року обласний суд вніс зміни до цього рішення, звільнивши сторони від зобов'язання утримуватись від зведення конструкцій та зменшивши суму компенсації, належну заявнику, до 9,08 грн (2).

(2) 1,76 євро.

11. 23 грудня 2003 року Верховний Суд виніс остаточне рішення у справі, відмовивши заявникові у порушенні касаційного провадження.

Б. Друге провадження

12. У липні 1996 року пан С. звернувся з позовом до Ради та заявника, вимагаючи скасування рішення Ради від 4 квітня 1995 року, яким йому та заявнику було надано спільне право власності на ділянку Б, та вимагаючи відшкодування збитків.

13. 7 серпня 1997 року районний суд залишив без розгляду скаргу пана С. через неодноразову неявку пана С. на судові слухання. Це рішення не оскаржувалось і набуло статусу остаточного 18 серпня 1997 року.

14. 12 грудня 1997 року президія обласного суду скасувала це рішення після протесту, поданого її головою через відсутність доказів того, що пана С. належним чином проінформувала про дати слухань, те передала справу до районного суду для розгляду по суті.

15. 30 жовтня 1998 року, після отримання скарги заявника на тривалість провадження, голова обласного суду оголосив догану голові обласного суду за відсутність дій по сприянню швидкому розгляду справи та, inter alia, забезпечення присутності сторін на слуханнях.

16. 17 січня 2000 року районний суд скасував рішення Ради від 4 квітня 1995 року та відхилив вимоги пана С. щодо відшкодування шкоди. 16 лютого 2000 року обласний суд скасував це рішення та направив справу на новий розгляд.

17. 12 червня 2000 року районний суд скасував рішення Ради від 4 квітня 1995 року та присудив стягнути на користь пана С. 370 грн (1) нематеріальної шкоди. 26 липня 2000 року обласний суд скасував рішення від 12 червня 2000 року та направив справу на новий розгляд.

(1) 69,70 євро.

18. 27 грудня 2000 року районний суд відхилив позов пана С. Заявник подав до районного суду клопотання про постановлення додаткового рішення, яким би пана С. було зобов'язано виплатити заявнику компенсацію за понесені ним судові витрати та витрачений на провадження час.

19. 29 січня 2001 року районний суд частково задовольнив клопотання заявника та постановив додаткове рішення, зобов'язавши пана С. виплатити заявнику 30,09 грн (2) компенсації судових витрат та відхиливши решту його вимог.

(2) 6,00 євро.

20. 23 січня 2002 року обласний суд відхилив апеляційну скаргу заявника.

21. 12 квітня 2005 року Верховний Суд виніс остаточне рішення, яким заявнику було відмовлено у задоволенні касаційної скарги на рішення від 29 січня 2001 року.

I. МЕЖІ СПРАВИ

22. Суд зазначає, що після передачі справи на комунікацію з Урядом-відповідачем заявник подав нову скаргу за статтею 13 Конвенції, скаржачись на те, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту для прискорення провадження у його справі.

23. На думку Суду ця нова скарга не є уточненням первинної скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, поданої до Суду приблизно три роки та два місяці раніше, стосовно якої сторони надали свої коментарі. Суд, отже, вважає, що немає необхідності розглядати це питання (див. справу "Скубенко проти України" (ухв.), заява N 41152/98, ухвала від 6 квітня 2004 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявник скаржився на те, що тривалість двох проваджень була несумісною з вимогою "розумного строку", закріпленою у пункті 1 статті 6 Конвенції, у якому, зокрема, зазначено таке:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом.....який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

25. Уряд оскаржив цей довід.

26. Два провадження розпочалися у 1990 та 1996 роках відповідно. Однак період, який слід брати до розгляду, розпочався лише 11 вересня 1997 року, коли Україною було визнано право на подання індивідуальної заяви. Незважаючи не це, при оцінці періоду, що минув з тієї дати, слід брати до уваги стан провадження на той час. Період, що розглядається, закінчився для першого провадження 23 грудня 2003 року, а для другого провадження - 12 квітня 2005 року. Таким чином, провадження тривало шість років та три місяці та сім років та сім місяців відповідно на трьох рівнях юрисдикції.

A. Щодо прийнятності

27. Суд зазначає, що ця скарга не є повністю необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004). Більше того, він зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути оголошена прийнятною.

B. Щодо суті

28. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади та важливості предмета спору для заявника (див., з-поміж багатьох інших, рішення у справі Frydlender v. France [GC], заява N 30979/96, пункт 43, ECHR 2000-VII).

29. Суд неодноразово визнавав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких розглядались питання, подібні до того, що розглядається у цій справі (див. згадане вище рішення у справі Frydlender).

30. Дослідивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів чи доказів, що могли б переконати його дійти іншого висновку у цій справі. З огляду на свою прецеденту практику з цього приводу, Суд вважає, що тривалість двох проваджень у цій справі була надмірною та не було дотримано вимоги "розумного строку". Отже, було порушено пункт 1 статті 6.

III. ІНШІ СКАРГИ

31. Далі заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та за статтею 10 Конвенції на загальну несправедливість розгляду справи в обох провадженнях.

32. У світлі всіх наданих йому матеріалів та оскільки оскаржуване питання належить до його компетенції, Суд вважає, що вони не вказують на ознаки порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

33. Звідси випливає, що ця частина заяви повинна бути оголошена неприйнятною як повністю необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

34. Стаття 41 Конвенції зазначає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

35. Заявник вимагав 952 євро матеріальної та 40 000 євро нематеріальної шкоди.

36. Уряд оскаржив ці вимоги.

37. Суд не вбачає причинного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку він присуджує заявнику 1800 євро нематеріальної шкоди.

Б. Судові витрати

38. Заявник вимагав також 16 євро компенсації судових витрат, понесених на провадження в національних судах та в Суді.

39. Уряд залишив визначення цього питання на розсуд Суду.

40. З огляду на обставини справи та на зауваження сторін, Суд присуджує заявнику суму, яку він вимагає, у повному розмірі.

В. Пеня

41. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує скаргу стосовно надмірної тривалості провадження прийнятною, а решту заяви неприйнятною;

2. Вирішує, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Вирішує, що;

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1800 євро (тисячу вісімсот євро) нематеріальної шкоди та 16 євро (шістнадцять євро) судових витрат, які повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника;

(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

4. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 28 червня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.