Справа "Кретінін проти України" (Заява N 10515/03)

Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кретінін проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), що засідав палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 10 липня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 10515/03), поданою до Суду громадянином України паном Володимиром Андрійовичем Кретініним (далі - заявник) 6 березня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений своїми Уповноваженими - пані Валерією Лутковською, пані Зоряною Бортновською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 2 червня 2004 року Суд прийняв рішення направити Уряду на комунікацію скаргу заявника відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо невиконання рішення суду на користь заявника. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив, що питання прийнятності та суті заяви будуть розглянуті одночасно.

4. 1 квітня 2006 року справу було передано на розгляд новоствореній п'ятій секції (п. 5 правила 25 та п. 1 правила 52 Регламенту Суду).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1943 році та проживає у місті Новогродівка Донецької області, Україна.

6. Заявник подав два позови до Новогродівського міського суду Донецької області проти ДП шахти "1/3 Новогродівська" щодо виплати йому заборгованості по заробітній платі та іншим виплатам.

7. Рішеннями від 22 лютого та 8 травня 2002 року Новогродівський міський суд Донецької області задовольнив позови та присудив заявнику 8103,20 грн (1) та 3128,40 грн (2) відповідно. Ці судові рішення були направлені для виконання до відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції.

(1) Приблизно 1288,10 ЄВРО.

(2) Приблизно 497,31 ЄВРО.

8. У липні 2002 року заявник звернувся зі скаргою до Новогродівського міського суду Донецької області на бездіяльність державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції під час виконання судового рішення від 22 лютого 2002 р., винесеного на його користь. Рішенням від 25 липня 2002 року Новогродівський міський суд Донецької області відхилив позов заявника через відсутність будь-якого порушення з боку відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції. Суд зазначив, що відділ державної виконавчої служби належним чином виконував рішення суду від 22 лютого 2002 року. Проте кількома рішеннями Донецького обласного господарського суду відділу державної виконавчої служби було заборонено продавати майно шахти з огляду на розпочату процедуру банкрутства підприємства. Рішенням від 2 вересня 2002 року Донецький обласний апеляційний суд залишив без змін рішення від 25 липня 2002 року. Ухвалою від 29 січня 2003 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

9. У вересні 2002 року заявник звернувся до Новогродівського міського суду Донецької області з позовом на бездіяльність відділу державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції у ході виконання рішення суду від 8 травня 2002 року, винесеного на його користь. Рішенням від 10 жовтня 2002 року Новогродівський міський суд Донецької області відхилив позов заявника через причини, зазначені вище. Рішенням від 16 грудня 2002 року Донецький обласний апеляційний суд залишив без змін рішення від 10 жовтня 2002 року. Ухвалою від 7 жовтня 2003 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

10. В лютому 2003 року шахту "1/3 Новогродівська" було реорганізовано, і боржник став структурним підрозділом ДП "Селидіввугілля". Оскільки останнє взяло на себе зобов'язання боржника як правонаступник, зведене виконавче провадження було передано до відділу державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції.

11. Заявник подав скаргу до Селидівського міського суду Донецької області на відділ державної виконавчої служби Селидівського міського управління юстиції, вимагаючи компенсацію матеріальної і моральної шкоди, завданої йому внаслідок невиконання судових рішень, винесених на його користь. 22 листопада 2004 року суд прийняв рішення у цій справі, проте сторони не повідомили Суд про результат. Рішенням від 24 січня 2005 року суд встановив заявнику строк до 15 лютого 2005 року для подачі апеляції на зазначене рішення згідно з процесуальними вимогами.

12. Листом від 4 січня 2005 року заявник повідомив Суд, що 7 грудня 2004 року судові рішення, винесені на його користь, були повністю виконані.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Відповідне національне законодавство викладено у рішенні "Сокур проти України" (заява N 29439/02, пп. 17-22, рішення від 26 квітня 2005 року).

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

А. Скарги за п. 1 статті 2 та п. 1 статті 4 Конвенції

14. Заявник скаржився, що такі обставини порушують його право на життя, гарантоване пунктом 1 статті 2 Конвенції, зауваживши на низькому рівні життя. Суд нагадує, що відповідно до свого прецедентного права ні стаття 2, ні жодне інше з положень Конвенції не можуть тлумачитися як таке, що надає будь-якій особі право на певний рівень життя ("Василевський проти Польщі" (ухвала), заява N 32734/96, від 20 квітня 1999 року). Більше того, заявник не довів, що він потерпає від нестатку, який загрожує його життю (див. "Сокур проти України" (ухвала), заява N 29439/02, від 26 листопада 2002 року). Звідси випливає, що ця скарга є несумісною відповідно до правила ratione materiae з положеннями Конвенції та має бути відхилена відповідно до пп. 3 і 4 статті 35 Конвенції.

15. Заявник також скаржився на порушення пункту 1 статті 4 Конвенції, посилаючись на той факт, що він був змушений працювати, не отримуючи винагороду засвою працю. Суд зауважує, що заявник виконував свою роботу добровільно і його право на отримання винагороди за свою роботу ніколи не заперечувалось. Таким чином, цей спір стосується цивільних прав і обов'язків та жодним чином не торкається питання рабства чи примусової або обов'язкової праці у значенні цього положення (див. вищезазначену ухвалу "Сокур проти України". За цих обставин Суд вважає, що ця частина заяви має бути визнана явно необґрунтованою і відхилена відповідно до пп. 3 та 4 статті 35 Конвенції.

Б. Скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу

16. Заявник скаржився на тривале невиконання органами державної влади судового рішення, винесеного на його користь. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, в яких зазначено таке:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

17. Уряд не надав жодних зауважень стосовно прийнятності скарг заявника.

18. Суд постановляє, що скарга заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривале невиконання органами державної влади судового рішення Новогродівського міського суду не може бути визнана явно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Крім того, Суд не встановив жодної іншої причини неприйнятності вищезазначеної скарги заявника. Таким чином, Суд визнає її прийнятною. Через ці ж самі причини скарга заявника за статтею 1 Першого протоколу не може бути визнаною неприйнятною.

II. ЩОДО СУТІ

19. Уряд стверджує, що рішення, винесені на користь заявника, були повністю виконані. Уряд також заявив, що відповідальність держави в цьому випадку обмежувалася організацією та вчиненням виконавчих дій, а також, що така тривалість виконавчого провадження була обумовлена важким фінансовим станом боржника та енергетичного сектору України в цілому. Уряд стверджував, що державна виконавча служба вжила всіх необхідних заходів, а отже, немає підстав звинувачувати її у затримці виконавчого провадження. Відповідність виконавчого провадження вимогам законодавства у цьому випадку була підтверджена українськими судами. Уряд заперечив той факт, що держава повинна відповідати за борги своїх підприємств і що щорічно держава виділяла з бюджету значні кошти для покриття частини виплат по непрацездатності та інших компенсаційних виплат робітникам вугільної промисловості.

20. Заявник не погодився з таким твердженням Уряду.

21. Суд зазначив, що судові рішення від 22 лютого та 8 травня 2002 року залишались невиконаними впродовж більше ніж двох років і шести місяців та більше ніж двох років і дев'яти місяців відповідно.

22. Суд нагадує, що ним уже неодноразово було встановлено порушення положень пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у подібних справах (див. рішення "Сокур проти України", пп. 30-37; рішення "Шмалько проти України", пп. 55-57).

23. Розглянувши всі наведені факти, Суд вважає, що Уряд не висунув жодних аргументів чи фактів для того, щоб Суд міг дійти протилежного висновку у цій справі.

24. Цього достатньо для Суду, щоб зробити висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у цьому випадку.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

25. Стаття 41 Конвенції проголошує:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

26. Заявник вимагав 7227 ЄВРО компенсації матеріальної та моральної шкоди, якої він зазнав.

27. Уряд вважав вимоги заявника необґрунтованими.

28. Суд не вбачає причинно-наслідкового зв'язку між констатованим порушенням та заявленою вимогою заявника щодо матеріальної шкоди. Отже, Суд відхиляє цю вимогу. Стосовно моральної шкоди Суд вважає, що заявник зазнав певної шкоди, і присуджує йому 800 ЄВРО.

Б. Судові витрати

29. Заявник не зазначив жодних вимог з цього приводу впродовж встановленого строку, отже, Суд нічого не присуджує.

В. Пеня

30. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.

1. Оголошує скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу прийнятними, а інші скарги неприйнятними;

2. Постановляє, що відбулося порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що відбулось порушення статті 1 Першого протоколу;

4. Постановляє, що:

а) держава-відповідач має сплатити заявнику впродовж трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 800 ЄВРО (вісімсот ЄВРО) за моральну шкоду, враховуючи будь-який податок, що може бути стягнений із заявника;

б) ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу, враховуючи будь-який податок, що може бути стягнений із заявника;

в) з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній процентній ставці Європейського центрального банку на період прострочення плюс три відсотки;

5. Відхиляє інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 серпня 2006 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.