• Посилання скопійовано
Документ підготовлено в системі iplex

Стосовно визначення юрисдикції адміністративних справ

Вищий адміністративний суд України  | Лист від 21.12.2007 № 1329/9/1/13-07
Реквізити
  • Видавник: Вищий адміністративний суд України
  • Тип: Лист
  • Дата: 21.12.2007
  • Номер: 1329/9/1/13-07
  • Статус: Документ діє
  • Посилання скопійовано
Реквізити
  • Видавник: Вищий адміністративний суд України
  • Тип: Лист
  • Дата: 21.12.2007
  • Номер: 1329/9/1/13-07
  • Статус: Документ діє
Документ підготовлено в системі iplex
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
21.12.2007 N 1329/9/1/13-07
Адміністративні суди України
Про практику застосування адміністративними судами приписів Кодексу адміністративного судочинства України стосовно визначення юрисдикції адміністративних справ (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України)
У порядку інформації та для врахування при розгляді справ надсилається огляд судової практики Вищого адміністративного суду України у справах, в яких висловлено правову позицію стосовно визначення підсудності адміністративних справ.
1. Спір, що виник між товариством та Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України щодо визнання недійсним акту індивідуальної дії, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства
Позивач звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсною постанови Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України про застосування до товариства санкцій у вигляді штрафу за порушення вимог статей 5, 7 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом", тобто за невиконання обов'язків з первинного фінансового моніторингу при здійснені фінансових операцій. Штрафні санкції застосовані на підставі статті 17 вказаного Закону.
Рішенням місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги товариства задоволено, визнано недійсною постанову Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ поширюється, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 04.04.2003 року за N 292/2003, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України - є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Відповідно до частини другої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.
Таким чином, спір, що виник між товариством та Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України щодо визнання недійсним акту індивідуальної дії - постанови, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
2. Справи про визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування про відмову у наданні земельних ділянок у власність є адміністративними
Суб'єкти підприємницької діяльності - фізичні особи звернулися до суду з позовом до міської ради про визнання недійсним рішення.
В обґрунтування своїх вимог вказували на те, що в травні 2005 року звернулися до відповідача з клопотаннями про надання їм у спільну часткову власність земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності, а саме обслуговування магазинів, що їм належать на праві приватної власності за тією ж адресою, що і спірна земельна ділянка.
Відповідач відмовив позивачам в погодженні місць розташування об'єктів та наданні земельної ділянки у власність.
Заявники вважали, що своїм рішенням відповідач порушив норми чинного законодавства України. Зазначали, що на земельній ділянці розташоване їх нерухоме майно (магазини), право власності на які оформлене належним чином, і протягом шести років фактично користуються зазначеною земельною ділянкою для обслуговування магазинів, проте до теперішнього часу не в змозі отримати правовстановлюючі документи на земельну ділянку, в зв'язку з необґрунтованими відмовами з боку відповідача. Причини відмови у продажу земельної ділянки відповідач не зазначив. Заявники зазначали, що є діючими суб'єктами підприємницької діяльності і подали всі необхідні документи з достовірними відомостями, тобто фактично не підпадають під визначені пунктом 5 статті 128 Земельного кодексу України підстави для відмови в продажу земельної ділянки.
Рішенням місцевого суду позов громадян задоволено частково. Визнано недійсним рішення ради в частині відмови позивачам в погодженні місць розташування об'єктів та наданні земельної ділянки.
Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та відмовлено у задоволенні позову.
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла думки, що вказаний спір є публічно-правовим, який повинен вирішуватися в судах за нормами адміністративного судочинства.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України спори юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності відносяться до компетенції адміністративних судів і розглядаються за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Передумовою виникнення права власності чи користування земельною ділянкою, здійснення інших дій щодо оформлення цього права згідно чинного земельного законодавства України є рішення органу місцевого самоврядування, як суб'єкта владних повноважень.
Орган місцевого самоврядування є органом у здійсненні владних управлінських функцій, згідно земельного законодавства, в частині надання земельних ділянок у власність чи користування, передачі їх в оренду і тільки після розгляду таких питань та прийняття відповідних рішень виникають певні зобов'язання та визнання прав, здійснення певних дій щодо виконання прийнятого рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що господарським судам не підсудні спори, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів. Також з пункту першого цієї статті Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів" виключено положення про підвідомчість господарським судам справ у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.
Оскільки нормами Кодексу адміністративного судочинства України (без зазначення будь-яких виключень, в тому числі і щодо земельних правовідносин) передбачено, що спір між юридичними особами та суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень розглядаються за правилами адміністративного судочинства, він не може бути розглянутий за правилами Господарського процесуального кодексу України.
З огляду на викладене та з урахуванням помилок, допущених судами при застосуванні норм матеріального права при розгляді справи, рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
3. Справи за позовами управлінь Пенсійного фонду України до відділень Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про зобов'язання прийняти до заліку від Управління Пенсійного фонду України виплаченої пенсії підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства
Управління Пенсійного фонду України звернулось з позовною заявою до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позовні вимоги Управління Пенсійного фонду України задоволено.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
З 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, призначення якого полягає у визначенні повноважень адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.
Частиною 2 статті 4 цього Кодексу визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, передбачених законом.
Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган державної влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, як це передбачено частиною 2 статті 18 цього Кодексу.
Статтею 21 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", який набрав чинності з 01.04.2001 року, у підпунктах "г" та "д" пункту 1 частини першої зазначеної статті передбачено обов'язок Фонду соціального страхування від нещасних випадків відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі його смерті при настанні страхового випадку, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсію у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання.
Статтею 46 цього Закону та статтями 1, 2 Закону України "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі - Закон про страхові тарифи) встановлено, що збір та акумулювання страхових внесків здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності.
Відповідно до частини другої статті 7 Закону про страхові тарифи Фонд соціального страхування від нещасних випадків сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали в установленому порядку цьому Фонду документи, що підтверджують право працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні пільги, або коли таке право встановлено в судовому порядку.
Отже, спір, що виник між сторонами, відноситься до адміністративної юрисдикції, а тому його розгляд судами повинен був здійснюватися за нормами Кодексу адміністративного судочинства України.
4. Справи про визнання неправомірними рішення щодо припинення служби та про поновлення на посаді, про присудження заробітної плати, іншого грошового утримання, втраченого особою у зв'язку з неправомірним звільненням з посади розглядаються за правилами Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, коли спір стосується припинення публічної служби
У жовтні 2005 року громадянин П. звернувся до суду з позовом до районної державної адміністрації про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду у задоволенні позову відмовлено.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року, компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Враховуючи, що посада керівника апарату районної державної адміністрації відноситься до посад публічної служби, то спір щодо звільнення з вказаної посади необхідно вирішувати за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
5. Спори між податковими органами та суб'єктами господарювання про звернення стягнення на активи платників податків для погашення податкового боргу є публічно-правовими спорами, підвідомчими адміністративним судам
Органом державної податкової служби заявлено позовні вимоги про застосування арешту активів платника податків та зобов'язання позивача допустити до проведення перевірки спеціалістів контролюючого органу.
Ухвалою місцевого суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, відмовлено у відкритті провадження у справі.
При винесенні ухвали суд першої інстанції виходив з того, що спори за позовами суб'єктів владних повноважень до суб'єктів господарської діяльності про застосування адміністративно-господарських санкцій (глава 27 Господарського процесуального кодексу України) або з іншими вимогами у межах їх владних повноважень не віднесено до компетенції адміністративних судів.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
Справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
Статтею 4 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" встановлено, що Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Відповідно до статті 2 цього Закону завданням органів державної податкової служби є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством.
Згідно з підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" органами, уповноваженими здійснювати заходи з погашення податкового боргу, є виключно податкові органи.
Підпунктом 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 зазначеного Закону активи платника податків можуть бути примусово стягнені, в рахунок погашення його податкового боргу виключно за рішенням суду.
Системний аналіз змісту зазначених норм права свідчить про те, що органи Державної податкової адміністрації України є органами виконавчоївлади, їм надано право здійснювати контроль за правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів та здійснювати заходи погашення податкового боргу, зокрема, примусово шляхом звернення до суду.
Оскільки статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів, щодо вирішення адміністративних справ, тому дана справа повинна розглядатись в порядку адміністративного судочинства так як згідно з нормами цього Кодексу підпадає під визначення 4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
Судами попередніх інстанцій визнано, що за своєю правовою природою правовідносини сторін відносяться до правовідносин у сфері державного управління. Однак у відкритті провадження в адміністративній справі помилково відмовлено, в зв'язку з чим рішення судів попередніх інстанцій скасовано.
6. Спори за позовами органів податкової інспекції до суб'єктів підприємницької діяльності про припинення юридичної особи з підстав ненадання податкових декларацій, документів фінансової звітності відносяться до публічно-правових спорів
У січні 2006 року державна податкова інспекція звернулася в суд з позовною заявою до підприємства про припинення юридичної особи.
Вимоги обґрунтовувала тим, що відповідач не надає податкові декларації про фінансово-господарську діяльність, що є підставою, передбаченою пунктом 2 статті 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", для ухвалення судового рішення про припинення юридичної особи.
Просила справу розглянути в порядку адміністративного судочинства та задовольнити позов.
Ухвалою місцевого суду, залишеною без зміни ухвалою апеляційного суду, у відкритті провадження відмовлено, так як позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
Пунктом 8 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що позивачем у адміністративній справі також є суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду.
За положеннями пункту 5 частини четвертої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкти владних повноважень можуть бути позивачами у справі у випадках, встановлених законом.
З аналізу зазначених вище процесуальних норм випливає, що до адміністративної юрисдикції також відносяться спори, позивачем у яких є суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява.
Крім того, пунктом 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Пунктом 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України дано визначення суб'єкта владних повноважень, згідно з яким - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У статті 4 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" зазначено, що Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Державній податковій адміністрації України. Державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Тобто, позивач - орган державної податкової служби є суб'єктом владних повноважень, який у спірних правовідносинах реалізує надані йому владні управлінські функції по веденню оперативного обліку податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів на підставі законодавства.
Згідно пункту 17 статті 11 вказаного вище Закону органи державної податкової служби мають право звертатися до судових органів із заявою про скасування державної реєстрації.
Отже, держава наділила органи державної податкової служби правом на звернення до суду із заявою про скасування державної реєстрації, тому в даному випадку позивач як суб'єкт владних повноважень, звертаючись до суду із позовною заявою, виконував владні повноваження.
Таким чином, спір за позовом органів податкової інспекції до суб'єктів підприємницької діяльності про припинення юридичної особи з підстав ненадання податкових декларацій про фінансово-господарську діяльність відноситься до публічно-правових спорів.
Зазначених обставин та процесуальних норм адміністративного судочинства не врахував апеляційний суд, залишаючи ухвалу суду першої інстанції в силі.
З огляду на викладене, оскаржувані ухвали судів першої та апеляційної інстанцій скасовано, а справа направлена у суд першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі.
7. Справи за позовами суб'єктів владних повноважень - відділень Фонду соціального захисту інвалідів до підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за кожне робоче місце призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте ним, є адміністративними
Міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до приватного підприємства про стягнення заборгованості за невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено.
Постановою апеляційного суду рішення скасовано, в позові відмовлено.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
З 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України, призначення якого полягає у визначенні повноважень адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.
Частиною другою статті 4 цього Кодексу визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, передбачених законом.
Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією із сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган державної влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, як це передбачено частиною 2 статті 18 Кодексу.
Статтею 8 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" встановлено, що державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування України.
Відповідно до Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 N 1434, Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому.
Для реалізації покладених на цей Фонд завдань, за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників.
Відповідно до статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" Фонду соціального захисту інвалідів надано право на стягнення адміністративно-господарський санкцій за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Отже, спір, що виник між сторонами, відноситься до адміністративної юрисдикції, а тому його розгляд судами повинен був здійснюватися за нормами Кодексу адміністративного судочинства України.
8. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду позов задоволено та стягнуто з органу державної податкової служби на користь товариства майнової шкоду.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у товариства не існувало податкового боргу, а тому податковий орган безпідставно здійснив реалізацію матеріальних цінностей позивача після вступу в законну силу підпункту 18.1.3 пункту 18.1 статті 18 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовим фондами", де зазначено, що списанню з платників податків підлягають пеня та штрафні санкції, нараховані на податковий борг, визначений у підпунктах 18.1.1 та 18.1.2 цього пункту, та несплачені до дня набрання чинності цією статтею, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані у зв'язку з порушенням строків розрахунків під час здійснення операцій у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Зазначений висновок повністю підтримав суд апеляційної інстанції. При цьому зазначену справу судом апеляційної інстанції розглянуто за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України висловив наступну позицію.
В силу статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до статті 21 цього Кодексу позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов'язані між собою і підсудні одному адміністративному суду. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Таким чином, встановлено, що суд апеляційної інстанції виніс ухвалу з помилковим застосуванням норм Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки розглядаючи спір про відшкодування майнової шкоди позивачем не ставились вимоги про захист прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади і відповідно судами такі вимоги не розглядались. Тобто має місце спір про захист цивільного права щодо безпідставного здійснення реалізації матеріальних цінностей позивача після вступу в законну силу підпункту 18.1.3 пункту 18.1 статті 18 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовим фондами", який не відноситься до сфери публічно-правових відносин.
Дана справа про відшкодування майнової шкоди розглянута апеляційним судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України і може бути розглянута лише Вищим адміністративним судом України як судом касаційної інстанції. У свою чергу, помилковий розгляд справи в суді апеляційної інстанції за правилами Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування постановленого з порушенням норм процесуального права судового рішення та направлення справи на новий розгляд за правилами Господарського процесуального кодексу України.
А оскільки компетенція Вищого адміністративного суду України поширюється на перегляд в касаційному порядку судових рішень, постановлених після 01.09.2005 за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, тому ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню, а справа направленню до апеляційного господарського суду на новий розгляд.
В. о. Голови Вищого адміністративного суду УкраїниО. Панченко