Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України (справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною)

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бринцева Василя Дмитровича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни - доповідача,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року N 2947-III (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 21-22, ст. 135; 2008 р., N 24, ст. 230).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Підставою для розгляду справи згідно з пунктом 3 статті 82 Закону України "Про Конституційний Суд України" є виникнення спірних питань щодо конституційності окремого положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Маркуш М.А. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України, зокрема статтям 21, 22, 24, 51, окреме положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України (далі - Кодекс). Автор клопотання вважає, що доповнення абзацу першого частини другої статті 211 Кодексу другим реченням про те, що різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою ніж сорок п'ять років відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усиновлення" від 10 квітня 2008 року N 257-VI (далі - Закон), порушує конституційні права громадян України.

На думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зазначене доповнення є дискримінаційною за віковою ознакою нормою права, якою обмежено право громадян на усиновлення обраної дитини та право дитини бути усиновленою, а також порушено конституційний принцип рівності прав людини, за яким потреби усіх без винятку осіб мають однаково важливе значення і кожен має рівні можливості.

2. Свої позиції щодо порушених у конституційному поданні питань висловили Президент України, Верховний Суд України, Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерство юстиції України, фахівці Академії адвокатури України, Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Львівського національного університету імені Івана Франка, Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Одеської національної юридичної академії.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення частини другої статті 211 Кодексу, виходить з такого.

3.1. В Україні дитинство охороняється державою (частина третя статті 51 Конституції України) . Держава має забезпечувати належні умови для виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності (стаття 4 Закону України "Про охорону дитинства") . Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1 Кодексу) .

Створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї, сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення і підтримки усиновлювачів належать до основних засад державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (стаття 3 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування") .

3.2. Держава зобов'язана турбуватися про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема забезпечити їх утримання та виховання (частина третя статті 52 Конституції України) . Обов'язок держави забезпечити дитині захист і піклування, необхідні для її благополуччя, узгоджується з позиціями, викладеними у визнаних в Україні міжнародно-правових актах, зокрема у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (пункт 3 статті 10), Конвенції про права дитини 1989 року (стаття 3).

Правовідносини, пов'язані з усиновленням, не є предметом безпосереднього конституційного унормування, однак держава на виконання положень статей 51, 52 Конституції України і міжнародно-правових актів, дбаючи про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначає процедуру усиновлення. При цьому вона здійснює контроль за цією процедурою шляхом прийняття норм, які забезпечують регулювання зазначених суспільних відносин. Згідно з положеннями Принципу 2 Декларації прав дитини 1959 року при прийнятті з цією метою законів пріоритетним має бути якнайкраще забезпечення інтересів дитини. Європейський суд з прав людини також надає особливого значення при вирішенні справ про усиновлення принципу пріоритету інтересів дитини (Рішення у справі "Піні і Бертані та Манера і Атрипальді проти Румунії" від 22 червня 2004 року).

3.3. Засади охорони дитинства визначаються виключно законами України (пункт 6 частини першої статті 92 Конституції України) . Положення, які стосуються інституту усиновлення, в тому числі такої процедури, правового статусу усиновлювача та усиновленої дитини, закріплені в главі 18 Кодексу. Аналіз цих положень дає підстави для висновку, що прагнення особи до усиновлення означає саме можливість усиновити дитину. Реалізація такого прагнення залежить від рішення уповноваженого органу (суду), який при вирішенні питань про усиновлення враховує встановлені державою умови та вимоги щодо осіб, які бажають усиновити дитину.

Обґрунтовуючи неконституційність оспорюваного положення статті 211 Кодексу, суб'єкт права на конституційне подання виходить насамперед з інтересів осіб, які бажають усиновити дитину, не враховуючи при цьому пріоритет інтересів усиновлюваних дітей та правових наслідків усиновлення. Разом з тим усиновлення надає усиновлювачам відповідні права та накладає на них обов'язки щодо усиновленої дитини в такому самому обсязі, який мають батьки щодо дитини (частина четверта статті 232 Кодексу) , а усиновленим дітям - права і обов'язки в такому самому обсязі, який мають діти щодо своїх батьків (стаття 172, частина перша статті 202, частина п'ята статті 232 Кодексу) . Встановлення вимоги щодо різниці у віці між усиновлювачем і усиновлюваним належить до законодавчих повноважень парламенту. Воно обумовлене відповідальністю держави за долю дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, відповідно до закріплених в Конституції України принципів взаємовідносин між батьками та дітьми (статті 51, 52).

Визначена Законом вимога щодо різниці у віці між усиновлювачем і дитиною є однаково обов'язковою для всіх осіб, які бажають усиновити дитину, і фактично стосується можливості усиновлення дитини певного віку, а тому не порушує принципу рівності громадян перед законом, закріпленого статтею 24 Конституції України.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлена окремим положенням частини другої статті 211 Кодексу різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не суперечить статтям 21, 22, 24, 51 Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 61, 63, 65, 67, 69, 70 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Положення другого речення абзацу першого частини другої статті 211 Сімейного кодексу України щодо різниці у віці між усиновлювачем та дитиною визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним).

2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

другої статті 211 Сімейного кодексу України

(справа про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною)

Рішенням від 3 лютого 2009 року N 3-рп/2009 (далі - Рішення N 3-рп/2009) Конституційний Суд України визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення другого речення абзацу першого частини другої статті 211 Сімейного кодексу України щодо різниці у віці між усиновлювачем та дитиною.

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за доцільне висловити окрему думку стосовно Рішення.

1. При ухваленні Рішення N 3-рп/2009 Конституційний Суд України не врахував своїх попередніх правових позицій щодо питань вікових цензів та обмежень. Внаслідок цього методологічного недоліку в розгляді справи Рішення N 3-рп/2009 не повною мірою відповідає засадам верховенства права, зокрема справедливості та розумності.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України критерієм у законодавчому встановленні кваліфікаційних вимог до віку є доцільність (Рішення від 18 квітня 2000 року N 5-рп/2000 (справа про віковий ценз). У Рішенні від 7 липня 2004 року N 14-рп/2004 (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) Конституційний Суд України зазначив, що при будь-яких можливих цілях, які можуть випливати із Закону України "Про вищу освіту", "встановлене обмеження не може бути визнане виправданим, обґрунтованим та справедливим", якщо існують менш обтяжливі шляхи досягнення таких цілей, ніж автоматичне та безпідставне позбавлення громадян можливості реалізовувати певні свої права через досягнення ними певного віку.

Так, у справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу оспорюване положення Закону України "Про вищу освіту" позбавляло можливості осіб, які досягли шістдесятип'ятирічного віку, балотуватися на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації без врахування їх здібностей, досвіду, рівня наукової кваліфікації, зокрема, наявності наукового ступеня доктора або кандидата наук, вченого звання професора, науково-творчого потенціалу, авторитету в середовищі науково-педагогічної громадськості, ділових та інших якостей, стану здоров'я тощо. Тому Конституційний Суд України визнав неконституційним положення зазначеного Закону, відповідно до якого граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації не може перевищувати шістдесят п'ять років.

В іншому випадку, визнаючи доцільність законодавчого встановлення граничного віку перебування на державній службі, Конституційний Суд, розглядаючи справу про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування, виходив з того, що це обмеження обумовлено завданнями і функціями зазначених органів, особливим характером їх діяльності. Крім того, Суд зауважив, що окремі положення законів передбачають можливість продовження терміну перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування, що дозволяє враховувати індивідуальні професійні якості, творчий потенціал осіб, які досягли граничного віку перебування на відповідній службі (Рішення від 16 жовтня 2007 року N 8-рп/2007) .

Таким чином, Конституційний Суд України у своїй практиці виходив з принципу співмірності встановлення вікових обмежень з метою, що їх обумовлює, а також врахування, крім віку, суттєвих індивідуальних якостей особи, зокрема, в трудових відносинах.

2. У Рішенні N 3-рп/2009 Конституційний Суд формує іншу судову практику, яка суттєво відрізняється від попередньої.

Усиновлення - це прояв державного піклування про дитину-сироту чи дитину, позбавлену батьківського піклування. Головною метою усиновлення є, передусім, належне забезпечення прав та інтересів такої дитини, передбачених Конституцією України, Конвенцією ООН про права дитини, Сімейним кодексом України, Законом України "Про охорону дитинства" тощо.

Рішення N 3-рп/2009 базується на тому, що встановлення вимоги щодо різниці у віці між усиновлювачем і усиновлюваним належить до законодавчих повноважень парламенту і обумовлене відповідальністю держави за долю дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак різниця у віці між усиновлювачами та дитиною не належить до ключових критеріїв, що впливають на їх обов'язок щодо виховання дітей. Відносини між усиновлювачами та усиновленими формуються перш за все соціальними, етико-моральними, матеріальними та іншими чинниками.

Таким чином, застосування вікових обмежень як самостійної перешкоди для усиновлення, якщо усиновлювач повністю відповідає всім іншим вимогам, висунутим чинним законодавством, не є співмірним з метою належного забезпечення прав та інтересів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Зазначені обмеження порушують права дітей, які могли б мати батьків з числа громадян старшого віку. З метою кращого захисту інтересів дитини слід було б передбачити законодавством можливість державних органів, уповноважених приймати рішення, пов'язані з усиновленням (орган опіки та піклування, уповноважений орган виконавчої влади, суд тощо), в окремих випадках дозволяти усиновлення у разі більшої за зазначену в Законі різниці у віці між усиновлювачем та дитиною з урахуванням медичних, біологічних, психічних, соціальних та інших подібних характеристик особи, яка бажає усиновити дитину.

3. В Рішенні N 3-рп/2009 зазначено, що визначена оспорюваним положенням Сімейного кодексу України вимога щодо різниці у віці між усиновлювачем і дитиною є однаково обов'язковою для всіх осіб, які бажають усиновити дитину, і фактично стосується можливості усиновлення дитини певного віку, а тому не порушує принципу рівності громадян перед законом, закріпленого статтею 24 Конституції України.

При цьому Конституційний Суд України залишив без належної уваги той факт, що положення статті 211 Сімейного кодексу України до внесення змін до неї (від 10 квітня 2008 року) не містили обмеження щодо максимальної різниці у віці між усиновлювачем та усиновлюваною дитиною. Отже, після внесення до зазначеної статті змін зменшилося коло осіб, які можуть усиновити дитину певного віку, відповідно було обмежено право дитини на сімейне виховання. Тобто при внесенні змін до статті 211 Сімейного кодексу було порушено припис частини третьої статті 22 Конституції України, згідно з яким при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Таким чином, вважаю, що оспорюване положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України мало бути визнане Конституційним Судом України таким, що не відповідає Конституції України.

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" висловлюю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 3 лютого 2009 року N 3-рп/2009 у справі про різницю у віці між усиновлювачем та дитиною (далі - Рішення).

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України, зокрема статтям 21, 22, 24, 51, окреме положення частини другої статті 211 Сімейного кодексу України (далі - Кодекс). На думку суб'єкта права на конституційне подання, зазначене положення, доповнене Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усиновлення" від 10 квітня 2008 року N 257-VI (далі - Закон), є дискримінаційною за віковою ознакою нормою права, за якою різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою ніж сорок п'ять років і якою обмежено право громадян на усиновлення обраної дитини та право дитини бути усиновленою, а також порушено конституційний принцип рівності прав людини, за яким потреби усіх без винятку осіб мають однаково важливе значення і кожен має рівні можливості.

Вважаю висновки, зроблені в пункті 1 резолютивної частини Рішення, необґрунтованими, такими, що не підтверджені вичерпними аргументами, які б були зроблені на підставі детального дослідження правової природи усиновлення в мотивувальній частині та давали б вичерпну відповідь на конституційне подання.

1. Рішення в мотивувальній частині не містить методологічного підходу до розкриття правової природи інституту усиновлення, зокрема усиновлення - це право чи законний інтерес.

На мою думку, лише через визначення в мотивувальній частині Рішення правової природи цього явища можна було б дати вичерпну відповідь на питання, поставлені суб'єктом права на конституційне подання, щодо того, чи відповідають зміни, внесені Законом до частини другої статті 211 Кодексу, положенням статей 21, 22, 24, 51 Конституції України.

Якщо мотивувальна частина Рішення й містить елементи дослідження в частині відповідності статтям 24, 51 Конституції України положень другого речення абзацу першого частини другої статті 211 Кодексу щодо різниці у віці між усиновлювачем та дитиною, однак воно є неповним. В мотивувальній частині відсутнє дослідження оспорюваних приписів частини другої статті 211 Кодексу на предмет їх відповідності статтям 21, 22 Конституції України, а тому відсутнє обґрунтування висновку, зробленого в пункті 1 резолютивної частини Рішення щодо відповідності оспорюваного положення статті 211 Кодексу положенням статей 21, 22 Конституції України.

2. Висновок, який міститься в пункті 1 резолютивної частини Рішення, зроблено на підставі того, що встановлення максимальної вікової різниці між усиновлювачем і дитиною, яка не може бути більшою ніж 45 років, є процедурною вимогою до усиновлювача, за умови дотримання якої він може усиновити дитину певного віку. В мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що зазначена вимога як елемент процедури усиновлення встановлена Законом в межах повноважень парламенту, оскільки держава здійснює контроль за даною процедурою шляхом прийняття і дотримання норм, які забезпечують регулювання зазначених суспільних відносин (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3). Однак в мотивувальній частині Рішення відсутнє дослідження щодо визначення поняття усиновлення, а тому відсутні аргументи, чому саме Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що усиновлення - це процедура.

Таким чином, вважаю, що мотивувальна частина Рішення лише частково обґрунтовує конституційність (відповідність статтям 24, 51 Конституції України) оспорюваних положень статті 211 Кодексу, однак зовсім не дає відповіді на ряд інших питань, поставлених перед Конституційним Судом України у конституційному поданні Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

1. На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за необхідне висловити окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 3 лютого 2009 року N 3-рп/2009 (далі - Рішення), в якому Суд визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення другого речення абзацу першого частини другої статті 211 Сімейного кодексу України (далі - Кодекс) щодо різниці у віці між усиновлювачем та дитиною.

Рішення обґрунтовано відсутністю безпосереднього конституційного унормування правовідносин, пов'язаних з усиновленням. В ньому зазначено, що держава на виконання положень статей 51, 52 Конституції України і міжнародно-правових актів, дбаючи про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначає процедуру усиновлення і здійснює контроль за нею шляхом прийняття норм, які забезпечують регулювання вказаних суспільних відносин.

Проте Конституційний Суд України, дійшовши такого висновку, дещо не врахував визначені в Конституції України засади щодо прав і свобод людини та охорони державою дитинства, материнства і батьківства.

2. У частині другій статті 3 Конституції України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Даний принцип, зокрема, розкривається у статтях 21, 22, 24, 51, 52 Конституції України: усі люди є вільні і рівні у своїх правах; права і свободи людини є невідчужуваними, непорушними та не є вичерпними і не можуть бути скасовані; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; кожен із подружжя має рівні права і обов'язки; діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

Отже, виходячи з наведених конституційних положень можна дійти висновку, що біологічні батьки та усиновлювачі є рівними у своїх правах щодо дітей, як і діти рівні у своїх правах незалежно від їх походження, а також того, народжені вони у шлюбі чи поза ним, виховуються в сім'ї чи поза нею.

3. Дитинство в Україні охороняється державою (частина третя статті 51 Конституції України) . Пріоритетом у правовому регулюванні сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статті 1, частина третя статті 5 Кодексу) , а усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя (частина друга статті 207 Кодексу) .

У пункті 2 статті 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Ратифікувавши у 1991 році Конвенцію про права дитини, держава визнала, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння. Відповідно до пункту 3 статті 16 Загальної декларації прав людини, пункту 1 статті 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, частини першої статті 3 Кодексу сім'я визнається природним і основним осередком суспільства.

Виходячи з наведених положень Конституції України та міжнародно-правових актів, враховуючи, що норми Конституції України є нормами прямої дії, а закони та інші нормативно-правові акти мають прийматись на основі Конституції України та відповідати їй, положення другого речення абзацу першого частини другої статті 211 Кодексу щодо різниці у віці між усиновлювачем та дитиною суперечить соціальній спрямованості діяльності держави оскільки незважаючи на можливість усиновлення дітей, позбавлених батьківської уваги та піклування, і виховання їх у сім'ї громадянами середнього і старшого віку держава перебрала на себе зобов'язання щодо їх виховання. Встановлення обмежень по віку стосовно усиновлювачів позбавляє дітей їх природного права створити сім'ю, мати батьків і зростати в сімейному оточенні в атмосфері щастя, любові і розуміння. Крім цього, вказані зміни щодо усиновлення обмежують за віковою ознакою дієздатних осіб у праві на створення сім'ї шляхом усиновлення і звужують обсяг існуючих прав людини.

4. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України дійсно виключно законами України визначаються засади регулювання шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, батьківства, але закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати (частина друга статті 8 Конституції України) . Вважаю, що при врегулюванні вказаних правовідносин порушено принцип, передбачений частиною третьою статті 22 Конституції України, згідно з яким при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Отже, положення статті 211 Кодексу звузило обсяг існуючих прав усиновителів та дітей, що є неконституційним, оскільки вказаний припис до внесення до нього змін Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усиновлення" від 10 квітня 2008 року N 257-VI не містив обмежень щодо максимальної різниці у віці.

5. У Рішенні також йдеться про те, що визначена зазначеним законом вимога щодо різниці у віці між усиновлювачем і дитиною є однаково обов'язковою для всіх осіб, які бажають усиновити дитину, і фактично стосується можливості усиновлення дитини певного віку, а тому не порушує принципу рівності громадян перед законом, закріпленого статтею 24 Конституції України (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 Рішення).

Вважаю, що таке обґрунтування суперечить вимогам Основного Закону України, оскільки громадяни мають рівні конституційні права і свободи та рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї (частина перша статті 24, частина перша статті 51 Конституції України) . У Конституції України та Кодексі не встановлено жодних обмежень щодо різниці у віці між жінкою і чоловіком для виникнення прав і обов'язків подружжя, як і не встановлено жодних вікових обмежень для народження ними дитини. Таким чином, оспорюване положення Кодексу щодо можливості створення сім'ї та усиновлення дитини певного віку порушує принцип рівності громадян, які народжують і виховують дитину в сім'ї, та громадян, які прагнуть створити сім'ю, ставши усиновлювачами.

Про дискримінаційність внесених до Кодексу змін свідчить і те, що у разі досягнення одним із подружжя - кандидатів на всиновлення дитини віку, різниця якого із віком дитини більша за 45 років, таке подружжя втрачає переважне право на всиновлення дитини, передбачене частиною другою статті 213 Кодексу, стосовно інших кандидатів за однакових інших умов; у разі досягнення одним із подружжя - кандидатів на всиновлення дитини віку, різниця якого із віком дитини більша за 45 років, останній позбавляється права на всиновлення дитини і перебуває у менш сприятливому правовому становищі порівняно із своєю дружиною/чоловіком; у разі коли дитина, ставши сиротою, наприклад, у віці 17 років, проживає в сім'ї особи, яка не має власних дітей і виявила бажання її усиновити, коли вона досягла повноліття, суд не зможе винести бажане для усиновлювача і дитини рішення через законодавчо встановлене вікове обмеження.

Оспорюване положення Кодексу не відповідає і вимогам частини першої статті 52 Конституції України, відповідно до якої діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним, оскільки: вказані положення є дискримінаційними щодо дітей, яких може бути усиновлено, стосовно дітей, які виховуються в сім'ї, адже між останніми та їхніми батьками різниця у віці може становити більше ніж 45 років; діти різного віку, які можуть бути усиновлені громадянином, із яким одна дитина має різницю, меншу за 45 років, а інша - більшу, не є рівними у праві бути всиновленими і проживати у сімейному оточенні.

6. В Україні реалізація прагнення особи на усиновлення дитини залежить від рішення компетентного органу - суду. Приймаючи рішення про усиновлення дитини, суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення; взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною; особу дитини та стан її здоров'я; ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити (стаття 224 Кодексу) .

Таким чином, лише суд, приймаючи рішення про усиновлення дитини, визначає відповідність передбаченим законом вимогам особи, яка бажає усиновити дитину, що є гарантією забезпечення найвищих інтересів дитини, оскільки суд є органом захисту сімейних прав та інтересів (стаття 18 Кодексу) .

Виходячи із зазначеного вважаю, що оспорювання окремого положення частини другої статті 211 Кодексу мало бути визнане Конституційним Судом України таким, що не відповідає Конституції України.