Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про спадкування

Для проведення узагальнення надійшло 190 справ.

Якщо проаналізувати розглянуті судами справи за категоріями спорів, то вбачається, що найбільшу питому вагу займають позови про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини - 87 справ, у тому числі 3 справи про скасування постанови про вчинення нотаріальної дії та визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини; про визнання права власності в порядку спадкування - 54 справи, в тому числі одна справа про визнання права власності в порядку спадкування за державою.

Судами розглянуті також справи за позовами: про визнання заповіту недійсним - 1 справа; про визнання свідоцтва про право власності в порядку спадкування недійсним - 1 справа; про встановлення факту прийняття спадщини - 7 справ; про визнання права на спадщину у четверту чергу спадкування (ст. 1264) - 1 справа; про поділ спадкового майна - 1 справа; про визнання спадкоємцем - 1 справа.

Жодне з рішень у справах, які надійшли з Оболонського, Деснянського та Печерського судів, не оскаржувались в апеляційному порядку. У справах, які надійшли зі Святошинського районного суду, три рішення розглянуті в апеляційному порядку, два з них залишено без змін, одне скасоване з ухваленням нового рішення. У справах, що надійшли з Солом'янського районного суду м. Києва, було оскаржено судове рішення тільки в одній справі, яке залишено без змін.

В частині дотримання вимог Цивільного процесуального кодексу України при розгляді справ про спадкування, зокрема строків розгляду справ, передбачених ст.ст. 129, 157, 203 ЦПК, слід зазначити, що в переважній більшості справ судами цих строків додержано.

При розгляді спорів за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, про визначення йому додаткового строку для її прийняття (частина 3 ст. 1272 ЦК) судами першої інстанції допущено багато помилок, пов'язаних з визначенням складу осіб, які повинні брати участь у справі, та встановленням поважності причин пропуску строку прийняття спадщини.

Так, із 36 справ даної категорії, розглянутих Святошинським районним судом, один позов пред'явлений до іншого спадкоємця. По дев'яти справах відповідачем виступала Державна податкова інспекція, по семи - відповідна районна рада, по п'ятнадцяти - нотаріальна контора. П'ять справ розглянуто як заяви про продовження строку для прийняття спадщини, за яким до справи третьою особою була залучена державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини.

З восьми справ даної категорії, розглянутих Печерським районним судом м. Києва, два позови пред'явлено до іншого спадкоємця (спадкоємців), одна заява подана в порядку окремого провадження, один позов пред'явлений до Київського міського управління юстиції, один позов - до ДПА, ще один - до нотаріальної контори, і тільки два позови з восьми - до Печерської районної ради у м. Києві.

З шести справ даної категорії, розглянутих Оболонським районним судом м. Києва, три позови пред'явлено до нотаріальної контори, один - до Ощадбанку, в якому знаходяться вклади спадкодавця.

З двадцяти шести справ даної категорії, розглянутих Дніпровським районним судом, тільки дев'ять позовів пред'явлено до іншого спадкоємця і районної ради, решта - до нотаріальної контори (вісім), та до ДПІ (дев'ять).

Це свідчить про неналежну підготовку справ до судового розгляду, невиконання судами першої інстанції вимог ст. 143 ЦПК 1963 року (1501-06, 1502-06, 1503-06 ) та ст. 130 ЦПК 2004 року.

В частині визначення особи, яка повинна відповідати за позовом даної категорії, вважаємо за доцільне зазначити наступне.

Згідно з положеннями статті 1273 ЦК, якщо спадкоємець протягом шести місяців з часу відкриття спадщини не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини.

За позовом спадкоємця, який пропустив строк прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (ч. 2-3 ст. 1273 ЦК).

Таким чином, закон прямо вказує на те, що вимоги про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини розглядаються у позовному провадженні.

Тобто такі вимоги не можуть розглядатись як заява в порядку окремого провадження.

При цьому характерним є те, що розглядаючи заяви про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, подані в порядку окремого провадження, суди керувались нормами ЦПК, що регулюють позовне провадження.

Виходячи зі змісту статті 1273 ЦК позов про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини подається: 1) у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, на подання спадкоємцем, який пропустив шестимісячний строк, заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори; 2) у разі пропуску шестимісячного строку подачі заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори та відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання цієї заяви.

Постає питання, хто повинен бути відповідачем за позовом, якщо крім особи, яка подає цей позов і бажає визначення судом додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, немає інших спадкоємців (за законом чи за заповітом).

При вирішенні цього питання вважаємо за необхідне врахувати наступні положення чинного законодавства.

Згідно з положеннями ЦК щодо відумерлості спадщини у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади.

Тобто у разі відмови в задоволенні позову про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини єдиному спадкоємцю, спадщина може бути визнана відумерлою і переходить у власність територіальної громади.

Відповідно до положень Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи.

Місцеві державні адміністрації підзвітні й підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.

У місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради, які є юридичними особами.

Порядок формування та повноваження міської, районних у місті рад визначаються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" з особливостями, передбаченими цим Законом (стаття 9 Закону).

Відповідно до положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке значення: зокрема, територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.

Стаття 41 Закону встановлює особливості повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів.

Так, питання організації управління районами в містах належать до компетенції міських рад.

Районні у містах ради (у разі їх створення) та їх виконавчі органи відповідно до Конституції та законів України здійснюють, зокрема, управління рухомим і нерухомим майном та іншими об'єктами, що належать до комунальної власності територіальних громад районів у містах.

Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуванням загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах.

Визначений міськими радами обсяг повноважень районних у місті рад та їх виконавчих органів не може змінюватися міською радою без згоди відповідної районної у місті ради протягом даного скликання.

Враховуючи наведені положення закону, за позовом, якщо крім особи, яка подає цей позов і бажає визначення судом додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, немає інших спадкоємців (за законом чи за заповітом), відповідачем слід притягувати відповідну районну раду у м. Києві, яка і буде представляти інтереси територіальної громади.

Державна податкова інспекція України (її органи), а тим більше - нотаріальна контора не можуть бути відповідачами по даній категорії позовів, крім випадків, коли вони виступають як спадкоємці за заповітом.

Правильно визначився з цим питанням Печерський районний суд м. Києва в справі за позовом В.Н.Г. до Печерської районної у місті Києві ради, за участю третьої особи - Другої Київської державної нотаріальної контори про продовження строку на прийняття спадщини.

В.Н.Г. було подовжено строк для прийняття спадщини. Визначено додатковий строк, достатній для подання нею заяви про прийняття спадщини, який був пропущений з поважної причини, протягом двох місяців з дня набрання чинності рішення суду.

Разом з тим, у справі за позовом П.В.П. про визначення додаткового строку для прийняття спадщини як відповідача була залучена Чернігівська районна державна податкова адміністрація та як третя особа - Чернігівська державна районна нотаріальна контора.

При вирішенні даної категорії спорів слід також враховувати, що додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини визначається у разі, якщо суд визнає причини пропуску строку для прийняття спадщини поважними (від'їзд, хвороба та ін.).

Практика вирішення судами питання поважності причин пропуску указаного строку вказує на те, що суди здебільшого правильно вирішують це питання, оскільки поважними причинами визнаються: перебування спадкоємця у тривалому відрядженні; тривала хвороба сторони; перебування за кордоном.

Однак по багатьох справах у рішенні суду лише вказано, що причина пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини є поважною, без вказівки на те, у чому полягає поважність цієї причини.

Так, подаючи 16 червня 2004 року позов до спадкоємця за заповітом (своєї матері), про продовження строку прийняття спадщини за ст. 1272 ЦК (а не про визначення додаткового строку) - квартири, К.О.П. вказав наступне.

Спадкодавець помер 21 вересня 2003 року. Позивач фактично прийняв спадщину, оскільки після смерті спадкодавця вступив у володіння його бібліотекою та деякими речами. У встановлений законом строк не звернувся до Державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, оскільки знав зі слів відповідачки, що заповіт складений на її ім'я.

Ухвалюючи рішення про задоволення заявленого позову, Печерський районний суд в порушення вимог процесуального закону не навів у мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд вважав причину пропуску строку прийняття спадщини позивачем поважною, обмежившись лише вказівкою про те, що строк пропущений з поважної причини.

Оскільки позивач є онуком спадкодавця і його батько, син спадкодавця, помер до часу відкриття спадщини, то він є спадкоємцем померлого за законом. Враховуючи цю обставину, доводи позовної заяви щодо причини пропуску строку подання заяви про прийняття спадщини - наявність заповіту, не можуть бути визнані судом як поважні.

Разом з тим, згідно зі ст. 1270 ЦК, якщо виникнення в особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

При поданні 12 травня 2004 року до Печерського районного суду позовної заяви до Чернігівської ДПА про визначення додаткового строку для прийняття спадщини П.В.П. обґрунтував свої позовні вимоги тим, що у нього були проблеми зі станом здоров'я, а віддаленість місця знаходження спадкового майна створила труднощі у поданні заяви, заповіт він знайшов із запізненням.

Спадкодавець у даній справі - мати позивача - померла 22 грудня 2002 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення заявленого позову, суд також обмежився лише вказівкою, що строк для подання заяви про прийняття спадщини пропущений на один рік з поважних причин.

При цьому у справі відсутні будь-які докази на підтвердження причин пропуску строку, які позивач у своїй позовній заяві вважав поважними.

Таким чином, у даній справі має місце безпідставне задоволення позову.

Крім того, має місце порушення правил підсудності, оскільки відповідач та спадкове майно знаходиться у м. Чернігові.

Як поважні причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини судом приймались також: необізнаність особи з порядком прийняття спадщини та оформлення прав на спадкове майно; необізнаність особи про наявність спадкового майна.

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 8 липня 2005 року Т. - К.М.М. було продовжено строк прийняття спадщини, оскільки із заявою до нотаріальної контори позивач не звернувся через необізнаність.

Що стосується доказів, які брались до уваги судами при визначенні поважності причин пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, то це переважно письмові докази - довідки медичних установ про стан здоров'я та проходження курсу лікування, довідки про перебування особи у відрядженні чи за межами України.

Однак є випадки, коли хвороба сторони і перебування сторони в іншому регіоні України підтверджувались показаннями свідків, і суд прийняв їх та визнав причину пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини поважною, або взагалі не підтверджувались достатніми доказами.

Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2004 року було задоволено позов Н.Н.П. до десятої Київської державної нотаріальної контори, другої Київської державної нотаріальної контори про продовження строку прийняття спадщини. Н.Н.П. просила продовжити їй строк для прийняття спадщини після померлої 13 березня 2004 року П.Н.Г., посилаючись на стан здоров'я. Однак в матеріалах справи як доказ стану здоров'я наявна лише довідка про амбулаторне лікування позивачки з 2 по 15 вересня 2004 року з діагнозом - бронхіт.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не можна вважати обгрунтованим.

На думку авторів, вищезгадане узагальнення є порушенням положень ст.ст. 28, 29 ЦПК 1963 року та ст.ст. 58, 59 ЦПК.

Пропуск строку для прийняття спадщини треба відрізняти від фактичного прийняття спадщини (ст. 549 ЦК 1963 року та прийняття спадщини особами, які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК 2003 року.

Так, Н.В.В. звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до державної нотаріальної контори про визнання права на спадкове майно.

Спадкодавець помер у серпні 1998 року. Позивач є спадкоємцем померлого за заповітом. Таким чином, він мав прийняти спадщину за правилами ЦК УРСР 1963 року. Доказів на підтвердження факту вступу в управління та володіння спадковим майном позивач суду не надав.

У відгуку на позовну заяву нотаріальна контора, не оспорюючи притягнення до участі в справі як відповідача, зазначила, що в даному випадку позивачу слід було звернутись до суду з проханням про продовження строку прийняття спадщини.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд вважав встановленим, що позивач вступив в управління і володіння спадковим майном, а з заявою для оформлення свідоцтва про право на спадщину до нотаріальної контори не звертався у зв'язку з юридичною неграмотністю.

При цьому у вступній частині рішення вказано, що суд розглянув позов про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Резолютивна частина рішення викладена наступним чином:

визнати за позивачем право на все спадкове майно, яке знаходиться в с. П. по вул. ...;

зобов'язати державного нотаріуса видати позивачу свідоцтво про право на спадщину за заповітом на все майно і жилий будинок в с. П. по вул. ...;

визначити додатковий строк для подання позивачем заяви про прийняття спадщини, встановити його в два місяці після набрання чинності рішення суду.

Вказане рішення, безумовно, не може вважатись таким, що відповідає вимогам процесуального та матеріального права.

Оскільки доказів на підтвердження факту вступу в управління та володіння спадковим майном позивач суду не надав, підстав вважати, що він вступив у володіння та управління спадковим майном за ст. 549 ЦК УРСР, немає, а тому немає підстав для визнання за ним права власності на майно в порядку спадкування за заповітом та правилами ЦК УРСР.

Тобто факт прийняття спадщини за правилами ст. 549 ЦК УРСР не доведений, отже, спадщина фактично не прийнята.

Пункт 5 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК 2003 року встановлює, що правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

Тому слід було перевірити, чи було прийняте указане спадкове майно іншими спадкоємцями (якщо вони є) і якщо ні, то вирішувати лише питання визначення додаткового строку, достатнього для подання спадкоємцем заяви про прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК.

Оскільки в даному випадку такі вимоги позивачем не заявлялись, суду слід було відмовити у задоволенні позову про визнання права власності на спадкове майно, що не позбавляло його права заявити позов про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

М.В.І. подав до Святошинського районного суду заяву про встановлення факту прийняття спадщини.

В обґрунтування заявлених вимог вказав, що після смерті матері 29 вересня 2004 року він фактично прийняв спадщину, оскільки вступив у володіння комплектом посуду, постільною білизною, меблями, килимом. У нотаріальну контору він звернувся 3 серпня 2005 року і отримав відмову у виконанні нотаріальних дій, що змусило його звернутись до суду.

Даних про те, чи проживав М.В.І. постійно разом із матір'ю на час відкриття спадщини, у матеріалах справи немає.

Відповідно до даних позовної заяви та довідки з ЖЕКу, мати заявника постійно проживала у м. Києві, а постійним місцем проживання заявника є смт Коцюбинське Київської області.

Враховуючи наведені обставини, заявник відповідно до положень ч. 1 ст. 1269 ЦК протягом шести місяців мав подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори. Оскільки він цього не зробив, то може у судовому порядку ставити вимогу про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Суд, задовольнивши вимоги про встановлення факту прийняття спадщини, припустився помилки, застосувавши до спадщини, яка відкрилась у вересні 2004 року, положення ст. 549 ЦК УРСР 1963 року.

Як зазначалося вище, відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК, за позовом спадкодавця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Вирішуючи позови даної категорії, суди визначають додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини різної тривалості переважно два, три місяці.

На думку авторів узагальнення, строк, який визначає суд, не може перевищувати шести місяців, тобто встановленого законом строку для прийняття спадщини, і його перебіг починається із моменту вступу рішення чи ухвали суду в законну силу.

По-різному суди викладають резолютивну частину рішення по даній категорії спорів. Так, задовольняючи позов П.Л.Л. до Х.Л.Я. про визначення додаткового строку на прийняття спадщини, Дніпровський районний суд м. Києва виклав резолютивну частину в такій редакції:

"Визначити П.Л.Л. додатковий строк терміном три місяці для подання нею заяви про прийняття спадщини за заповітом після померлої 4 січня 2005 року М.Г.Н. Перебіг визначеного додаткового строку слід рахувати з 31 жовтня 2005 року".

В рішенні Дніпровського районного суду м. Києва від 18 квітня 2005 року в аналогічній справі резолютивна частина викладена в такій редакції:

"Встановити Л.В.Г. як спадкоємцю за законом померлої М.М.Г., яка померла 16 березня 2004 року, додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини, який рахувати з дня набрання рішенням суду законної сили".

За змістом ч. 3 ст. 1272 ЦК суд може визначити позивачу додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Тому видається правильним визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини в резолютивній частині рішення суду. Однак зайво в резолютивній частині рішення суду першої інстанції зазначати дату, з якої відраховується перебіг додаткового строку, оскільки рішення суду першої інстанції набирає законної сили не у визначений час, а залежно від подання на нього апеляційної скарги та результатів його перегляду судом апеляційної інстанції.

При вирішенні позовів про визнання права власності на майно в порядку спадкування суди першої інстанції інколи неправильно застосовують норми матеріального права.

Так, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 4 листопада 2004 року задоволено позови Д.А.Д. до Державної податкової інспекції Святошинського району м. Києва, Д.Л.П. про визначення додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини та визнання права на спадщину. Визначено Д.А.Д. додатковий строк три місяці на прийняття спадщини. Визнано за Д.А.Д. право власності на 1/2 частини квартири N 16 в буд. N 36 по вул. ... в м. Києві та вклади в Ощадбанку України.

В справі за позовом Б.З.Ф. до Б.Й.Ш., ДПІ Святошинського району м. Києва рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2004 року визначено Б.З.Ф. додатковий строк для прийняття спадщини (при цьому тривалість строку не визначено) та визнано за Б.З.Ф. право на 1/3 частини квартири N 14 в буд. 19 по вул. ... в м. Києві та вклади в Ощадбанку України.

Аналогічного змісту рішення ухвалювалися Святошинським районним судом м. Києва неодноразово.

Таку практику вирішення спорів не можна визнати правильною, оскільки, відповідно до ст. 1269 ЦК, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Згідно з ч. 1 ст. 1272 ЦК, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Тому на підставі рішення суду про визначення додаткового строку на прийняття спадщини спадкоємець повинен у визначений судом строк звернутися до нотаріальної контори та подати відповідну заяву, після чого буде вважатися таким, що прийняв спадщину. Відповідно, визначення судом за позовом спадкоємця додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини, та визнання тим же рішенням суду права цього спадкоємця на спадщину є передчасним.

Має місце дуже багато випадків ухвалення рішень про визнання права власності на майно, переважно квартири, в порядку спадкування за спадкоємцями, які не належали до кола спадкоємців за законом, відповідно до ЦК УРСР 1963 року, а стали належати до кола цих спадкоємців лише з введенням у дію ЦК 2003 року.

Пункт 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року встановлює, що правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

З.І.К. звернулась до Печерського районного суду з позовом до ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування після смерті її двоюрідної тітки, яка померла 25 травня 1998 року.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка вказала, що вона фактично прийняла спадщину, яка залишилася після смерті тітки.

На підтвердження цих доводів позивачка надала суду, крім документів, що підтверджують родинний зв'язок із померлою, документи, які підтверджують витрати на поховання спадкодавиці та копії квитанцій про оплату квартплати та комунальних послуг по спірній квартирі з червня 1998 року, тобто після смерті тітки.

При цьому позивачка постійно проживає (згідно з даними про реєстрацію) у Дарницькому районі м. Києва.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд вважав встановленим той факт, що позивачка як двоюрідна племінниця померлої на час смерті останньої постійно проживала з нею, а тому, відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК, прийняла спадщину.

Рішення в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Однак, виходячи з наданих позивачкою доказів, у суду не було підстав вважати, що З.І.К. на час смерті своєї тітки постійно проживала разом з нею, оскільки позивачка вступила у володіння квартирою після смерті спадкодавця. Крім того, даний спір підлягав вирішенню за нормами ЦК 1963 року.

ЦК 2003 року встановлює, що прийняття спадщини - це: 1) постійне проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини; 2) подання спадкоємцем, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, не подав заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.

Враховуючи ці положення та зміст п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року, при вирішенні позовних вимог про визнання права власності в порядку спадкування за особами, які віднесені до кола спадкоємців за законом з 1 січня 2004 року, не можна застосовувати положення ст. 549 ЦК УРСР щодо встановлення факту фактичного управління або володіння спадковим майном.

Разом з тим, оскільки п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, правила книги шостої цього Кодексу застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності названого Кодексу, можуть бути задоволені позови про визначення додаткового строку для прийняття спадщини спадкоємцям, які можуть бути такими лише з набранням чинності ЦК 2003 року, якщо спадщина не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

Із зазначених питань доцільним було б мати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, оскільки має місце неоднозначне застосування норм матеріального права при вирішенні позовів про визначення додаткового строку для прийняття спадщини спадкоємцями, які можуть бути спадкоємцями лише з набранням чинності ЦК 2003 року (ст.ст. 1261-1265).

Відповідно до положень ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1269 ЦК, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має особисто подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Зіставивши наведені норми цивільного закону, можна зробити висновок, що закон не вимагає від спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, оскільки така умова прийняття спадщини прямо визначена у законі лише для спадкоємця, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем.

Так, закон не зобов'язує спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подати заяву про прийняття спадщини, оскільки умовою прийняття ним спадщини є лише відсутність відмови від неї.

Тобто, якщо протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця (ст. 1220 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, не заявив про відмову від спадщини, після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини він може одержати свідоцтво про право на спадщину в нотаріальній конторі, подавши відповідну заяву (ст. 1296-1298 ЦК).

Щодо встановлення факту прийняття спадщини, то враховуючи положення статей 1268, 1269 ЦК, мова може вестися лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. Проте деякі суди продовжують розглядати та задовольняти позовні вимоги про встановлення факту прийняття спадщини і щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК 2003 року.

За проаналізований період в провадженні суду знаходилися і спори щодо зміни черговості одержання права на спадкування (ч. 2 ст. 1259). Слід відмітити, що по суті спірних правовідносин судами в переважній більшості ухвалювалися правильні по суті рішення.

Так, у справі за позовом М.Л.Ф. до Г.В.С. визнання права на спадкування з підстав, передбачених ч. 2 ст. 1259 ЦК України, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 березня 2005 року в задоволенні позову М.Л.Ф. відмовлено. Рішенням апеляційного суду міста Києва від 24 червня 2005 року в частині відмови М.Л.Ф. в позові рішення суду першої інстанції залишено без змін. В касаційному порядку постановлені в справі судові рішення не оскаржувались.

Відповідно до ч. 2 ст. 1259 ЦК України, фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Відмовляючи в задоволенні позову та залишаючи в цій частині без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що термін, протягом якого позивачка опікувалася спадкодавцем, і ті витрати, які були нею понесені в зв'язку з його перебуванням в лікарні, а також витрати на його поховання, не є підставою в розумінні ч. 2 ст. 1259 ЦК України для задоволення її вимог про визнання права на спадкування.

Мали місце справи по розгляду спорів щодо спадкування права на земельну ділянку. Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 4 березня 2004 року задоволено позов В.Н.В. до М.О.Б., З.О.В. про визнання права власності на спадщину за заповітом. Визнано право власності за В.Н.В. на 1/2 частини жилого будинку, розташованого в м. Києві по вул. ..., і на 1/2 частини земельної ділянки, розташованої в м. Києві по вул. ..., після смерті З.Є.І., 3 жовтня 2002 року.

Рішення суду першої інстанції сторонами не оскаржувалось.

Вирішуючи спір, суд керувався ст.ст. 1268, 1269 ЦК України (2003 року).

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Правила книги шостої ЦК України (Спадкове право) застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цього Кодексу.

Проте суди першої інстанції по-різному тлумачать зміст п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК 2003 року та безпідставно застосовують норми цього Кодексу до правовідносин, які виникли до набрання ним чинності. Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 серпня 2004 року визнано за П.Г.Н. право власності на 1/2 частини кв. N 170 по вул. ... в м. Києві в порядку спадкування після смерті Ч.А.В.

Позивачка в заяві до суду зазначала, що 10 серпня 1994 року померла її тітка Ч.А.В., після смерті якої відкрилася спадщина на 1/2 частини вказаної квартири, яку вона прийняла, фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався ст. 1262, ч. 3 ст. 1266, ч. 3 ст. 1268 ЦК 2003 року. Рішення в справі в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Однак, на думку авторів узагальнення, спір підлягав вирішенню на підставі норм ЦК УРСР (1963 року).

Неправильним є і застосування норм ЦК України (2003 року) в розглянутій Печерським районним судом м. Києва справі за позовом З.І.К. до ДПІ Печерського району м. Києва про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування.

21 липня 2004 року З.І.К. звернулася до суду із позовом до ДПІ у Печерському районі м. Києва про визнання права власності на кв. N 29 в буд. N 25 по вул. ... м. Києва, посилаючись на те, що вона прийняла спадщину після своєї родички З.З.О., яка померла 25 травня 1998 року, але до нотаріальної контори не зверталася, оскільки за чинним на час смерті З.З.О. законодавством вона не належала до кола спадкоємців за законом.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2004 року позов задоволено. Визнано за З.І.К. право власності на кв. N 29 в будинку N 25 по вул. ... в м. Києві.

Проте згідно з Прикінцевими та Перехідними положеннями ЦК України цей Кодекс не міг бути застосований до правовідносин, які виникли внаслідок смерті З.З.О., яка померла 25 травня 1998 року.

Однак рішення суду першої інстанції сторонами в справі не оскаржувалось.

За проаналізований період судами м. Києва розглядалися і спори щодо порушення права спадкування за правом представлення (ст. 1266 ЦК). Такі спори в переважній більшості вирішуються судами правильно.

Разом з тим, інколи позивачі неправильно визначали коло осіб, які повинні відповідати за позовом, та суди в передбаченому ст. 33, ст. 130 ЦПК України порядку знову ж таки неправильно вирішували питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Так, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 2 лютого 2005 року задоволено позов К.Р.П. до ДПІ Дніпровського району м. Києва за участю третьої особи - 10-ї Київської нотаріальної контори про визнання спадкоємцем за законом. Визнано К.Р.П. спадкоємцем за законом за правом представлення після померлої 19 жовтня 2003 року В.К.П. на кв. N 8 по вул. ... 45-а в м. Києві.

Позивачка звернулася до суду із позовом про визнання її спадкоємцем за законом за правом представлення. Позов мотивувала тим, що 19 жовтня 2003 року померла її тітка В.К.П., після якої залишилася спадщина у вигляді квартири N 8 по вул. ... 45-а в м. Києві. Зазначену квартиру померла заповідала Ш.І.Ю., яка спадщину не прийняла.

За таких обставин до участі у справі як відповідача або співвідповідача потрібно було залучити Ш.І.Ю., прав якої стосується рішення суду.

Водночас, як зазначалося вище, Державна податкова інспекція не може відповідати за даним позовом, а відповідно рішення суду в апеляційному порядку не оскаржила. Таким чином, суд розглянув справу за участю неналежного відповідача.

Висновки і пропозиції:

1. Типовими помилками судів м. Києва при розгляді цивільних справ про спадкування є неправильне визначення кола осіб, які мають відповідати за позовами, та неправильне застосування норм матеріального права щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності Цивільного кодексу 2003 року.

2. Зазначене призводить до набрання законної сили рішень, які ухвалені з порушенням норм процесуального і матеріального права, оскільки особи, прав і обов'язків яких стосується рішення суду, не будучи залученими до участі в справі, не оскаржують таких рішень.

3. Зміст проаналізованих судових рішень дає можливість зробити висновок, що судами недостатньо вивчаються та неоднозначно застосовуються норми книги шостої ЦК 2003 року (спадкове право), що пов'язано з істотними відмінностями норм матеріального права, які регулювали правовідносини щодо спадкування в ЦК УРСР 1963 року та які регулюють ці правовідносини в ЦК України 2003 року.

4. Практика застосування судами спадкового законодавства при розгляді цивільних справ потребує роз'яснення в постанові Пленуму Верховного Суду України.